Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.11.2003 13:19

Муратовські (...) мотиви("Вишивальниця в сутінках" Миколи Седнєва)

Сергій Тримбач

ВИШИВАЛЬНИЦЯ В СУТІНКАХ (95’, 35 мм, колір). Сценарист і режисер: Микола Седнєв. Оператор: Валерій Махньов. Художник: Володимир Євсіков. Композитор: Юрій Кузнєцов. Актори: Тамара Борбот, Олександр Гетьманський, Тетяна Комарова, Наталя Сумська, Катерина Кондратьєва, Валерій Крупєнін, Олена Старова, Наталія Бузько, Наталія Квашина. Виробництво: Одеська кіностудія художніх фільмів, 2002.

Фільму від Миколи Седнєва очікували давно, одначе, щось не складалося. І от, нарешті. Останніми роками режисер з’являвся на екрані як актор, а певніше, виконавець ролей у фільмах Кіри Муратової. І може, це вже звичка налаштованої оптики, одразу починаєш помічати збіги й перегукування зі світом знаменитої нашої режисерки. Передовсім із її останніми двома стрічками – “Другорядними людьми” і “Чеховськими мотивами”.

Ну справді – у “Вишивальниці в сутінках” нас одразу занурюють у фактуру життя Одеси, а потім основні події переносяться до передмістя, в дачний район. Себто туди, де організованість життя послаблена, розчинена в стихії природного. Персонажам фільму вочевидь хочеться якоїсь карнавалізованої, винесеної за межі рутинного, свободи, й відтак не дивно, що у їхній поведінці таким помітним є спротив силі, що тисне на них іззовні.

Та спершу Одеса. Збільшено знакові реалії сьогоднішнього життя-буття. Галасливий продаж презервативів, котрі в дотеперішні часи, як відомо, продавали тихцем-мигцем. Продаж дисків з естрадними гітами. Продавець останніх – дівчина з села, яка, одначе, добре розмовляє англійською (“Вивчила за самовчителем”, – пояснює вона). А на пляжі оголені тіла, одначе, те саме враження чогось рядженого, маніфестованого через крикливу убранку чи якусь цяцьку... Такий зачин. Облич тут немає, зате є личини, маскувальні та ритуальні предмети.

Тільки хвилин за п’ятнадцять від початку фільму починається власне фабула, історія. Отож, доти було щось на зразок семіотичного обрамлення, котре ніяк не читалося. Шум просто, шум приморського міста. Що нам до цієї авторської Гекуби і цих милих пляжних фотографій? Побачимо.

Знайомимося з основними фігурантами картини. На вокзалі Драган (Олександр Гетьманський), його донька Мілена (Тамара Борбот) і молода коханка Світлана (Тетяна Комарова) – така собі сучасна сімейка – зустрічаються з Мариною (було приємно побачити на екрані, після тривалої перерви відому актрису Наталю Сумську). Драган і Марина – давні знайомі, то ж і не дивно, що він запрошує її пожити разом на дачі, яку він зняв біля самісінького моря.

Кіно Седнєв знімав про сучасність, а нині вона суттєво відрізняється од минулих епох. От хоча б і любов – не той тепер Миргород, і Одеса-матінка не та. Любов тут, як і пророкував колись поет, “не вздохи на скамейке, и не прогулки при луне”, а повноцінний життєрадісний секс. В обіймах любого Світлана кричить щосили – вишкіл відеопарнушних переглядів пізнається чотко і однозначно. А Мілена гуляє дворищем із голими цицями – як же інакше, дєвочка просвічена “современними вогнями” і знає, що і як виставляти, аби сучасники прийняли за “свою”. От тільки якісь двоє іноземців на авті, їдучи повз, зачудувалися трохи, мабуть, трохи “не доганяючи” нашу добу. Зафіксуймо ще раз – знову погляд збоку, як і з англійською мовою, котра самовчительно стромляється в очі і налаштовує їх побачити щось, чого просто так і не побачиш.

А от сусідська дівчина Петрова (Наталя Бузько) своїми грудьми переймається по-іншому. На пляж не ходить, бо груденята ростуть і хлопці будуть їх мацати. Тож краще їхню чуттєвість не будити до діла й гріха. Під завісу фільму Петрова роз’яснить, що не хоче ставати дорослою. Дитиною краще, бо ти – природа. А так – личина є, осібности катма. Наростають опуклості, котрі викликають небезпеку аґресії ззовні. І тоді ти мусиш прикриватися – чимось і кимсь. Включатися в якийсь театр... Одне слово, привіт од Кіри Муратової, через фільм Миколи Седнєва.

Одразу ж підмонтовано епізод із титульною вишивальницею. За гріхи якісь священик наклав покарання церковне: вишити тридцять три образи Божої матері. Зробила вже десять – полегшало. Три місяці йде на кожен образ. Рахуйте самі, скільки років триватиме все те. Ось органічна женщина, подумав я, аж режисер одсунув камеру і ми побачили телевізійні камери. Театр і тут, сюжет для якоїсь програми, де люди будуть завзято ляпати в долоні і обговорювати проблеми гріховности і можливості спокути. Ну, нікуди подітися – скрізь от ся, сказати б, муратовщина.

Тим часом у Драгана й Марини спалахує роман. Власне, колись вони любили одне одного, та щось там не вийшло. А тепер з’ясовується – доленосність була, мимо проїхали надаремно. Бо ж хіба випадково їхні сім’ї вісім літ мало не в один день і час загинули? Отож бо й воно. Марина – людина владна і доволі швидко починає реорганізовувати родинний хаос на упорядкований космос. “Строїть” і Мілену. Насамперед у тому, що та повинна готуватися до іспитів. А ще – вчити англійську. От, знову вправляння в чужоземщині. Під ту дуду загалом вправляння у лінґві: “Напилася оцту і втопилася в саду”. А ще дошукування синонімічних ланцюжків зринає: потрясно, обалденно, ґрандіозно... Слова, слова, слова – чим їх більше, чим яскравіше повисають вони в повітрі, тим очевиднішою постає їхня функція: застувати реальність, котрою є пустка... А двійко молодих людей англомовні вірші начитують. А Світлана ридає і вирішує забиратися геть – стороння сила таки вичавила її з цього кола.

Що ж, тоді Мілена вирішує застосувати силу перевтілення проти простого Марининого втілення. Бо ж справді – Марина єдиний персонаж у фільмові, котрий не викликає підозр щодо своєї втілености в цей простір і час. Відтак і виглядає вона грубувато й примітивно: нікого й нічого не показує, слова її означають те, що означають. Як побити її? А скориставшись її слабкістю – невмінням вичитувати з картинки буднів якусь додаткову інформацію. Мілена, котру, як з’ясовується, не зарахували до театрального училища, починає репетиції. Тут уже привіт від Антоніоні – належить зіграти почуття, якого немає, і взагалі – зобразити неіснуюче. Втім, засіб є – чисте, акторське мавпування. Мілена це вміє – і вражає Світлану чистісіньким повтором підслуханого на пляжі чужого монологу. А далі вже влаштовує так, що Драган і Світлана таки злягаються і лишається тільки навести туди Марину.

Все виходить. Картинка достовірна, чого краще? От тільки героїня Сумської і справді чистісінька тобі архаїка – приймає побачене до очей і до душі. І йде з одчаю у море, банально топиться, накладає на себе руки, замордовується, зникає у хвилях, простягає ноги чи ще там якось – слова все одно нічого не скажуть. І тоді Віталій перейде на пряму мову і мовлення і скаже Мілені: “Ти – погань!”. І група людей карнавального штибу під англомовну пісеньку пройдуть мимо, ніби підкреслюючи – ще і ще раз – ілюзійну несправжність цього світу чи цього середовища. Де все промовляє чужою мовою, де все належить прикривати і програвати, аби ніхто не здогадався, що всередині в тебе порожньо та страшно.

І Мілена божеволіє. Принаймні натяк на це автором подано – у фіналі вона виглядає як ота пришелепувата дівчина Петрова. Якій так не хочеться ставати дорослою і боятися, що хтось прийде і буде тебе лапати. І доведеться розігрувати цілі вистави, аби замкнутися від світу, влаштувати гру в те, чого в тобі немає і бути не може. Пустка в тобі, ну так – хоч би як важко було в цьому зізнатися.

Муратовське й антоніонівське зійшлися, на мій погляд, у картині Седнєва і явили нам не надто приємну констатацію: наш світ переродився. У ньому вже немає архаїчної справжности, у ньому, куди не глянь, суцільний тобі симулякр. Усе, що ми бачимо в кадрі, – яскрава, розцяцькована театральна завіса. За якою щось може й є, а тільки ніхто не пам’ятає, що саме. Відтак усе виглядає декоративно й чужомовно, себто прагне перекодуватися в іншу лінґвосистему.

Опісля “Молитви за гетьмана Мазепу” – це ще одна спроба здіагностувати замиленість нашої оптики, торжество дешевого й облудливого театру. Не надто тверда режисура Седнєва (актори місцями провалюються до чогось не дуже зрозумілого, трохи монотонно складається монтаж) усе ж прагне показати карту буднів, естетику й етику того, що з нами відбувається. З нами, жителями великих і малих міст, котрі в’їжджають до нового тисячоліття на знесилілих карнавальних конячках, з певністю в тому, що тільки закривши обличчя й тіло розмальованими масками і маскхалатами, можна здобути щось справді вартісне, вихопити перо Жар-птиці завтрашнього дня.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com