Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.11.2002 17:25

«Нєльзя жуткой жізнью замінять искусство»!

Наталя Влащенко, «День»

Cьогодні, завтра й післязавтра пропонуємо Вашій увазі три полемічні статті про сучасний стан українського кінематографа, що вони були видрукувані в газеті “День” протягом останніх двох місяців.


RED.



Писати про сучасний український кінематограф — заняття невдячне і сумнівне; немає «фактури», предмету для аналізу: знімається, образно кажучи, півтора фільму на рік. Та й ті, по-перше, не доходять до широкого глядача, а, по-друге, — якби і дійшли, то малоймовірно, що когось порадували б: наприклад, після прем’єри фільму Маслобойщикова «Шум вітру» підготовлений глядач — завсідник столичного Будинку кіно — сором’язливо дивувався: а хто з героїв ким і кому доводиться? Що вже казати про недосвідчених працівників полів і мартенів. Ні, звичайно, Сергій, безумовно, має право на свій погляд, але непогано було б, щоб цей «погляд» хоч хтось розшифрував.


Цього року знято ще дві картини, які ніхто не бачив, — «Бабин Яр» Миколи Засеєва-Руденка і «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка (статтю написано до прем’єри “Молитви...”). Останній шумно представив світовій громадськості фільм, на виробництво якого, як відомо, пішло чимало грошей платників податків. Півроку Юрій Герасимович ревно піарився у всіх українських ЗМІ, розповідаючи про дурних і неосвічених німців (їхні критики покинули зал під час перегляду картини на Берлінському кінофестивалі) та кровожерливих, одержимих імперськими амбіціями, росіян (їхній міністр культури Швидкой рекомендував заборонити картину в прокаті), однак українському глядачу обіцяну у вересні прем’єру так і не організував. Цікаво, що хвилює «вчителя Параджанова»?

Та, що говорити про те, що сталося. Адже помилок і промахів не виправити, а вигуки окремих осудних продюсерів, критиків і журналістів («хто? ХТО? Прийняв це до виробництва?») тонуть у загальному скепсисі: після бою кулаками не махають. Тиждень тому продюсер Юрій Мінзянов в одній із центральних газет поставив дуже резонне запитання: «Хто входить до цієї поважної комісії, і чи існує вона взагалі?» І далі Юрій дуже наївно передбачає: «Може, ніхто не хоче «світитися», щоб уникнути тиску з боку режисерів і продюсерів? Вже занадто хочеться вигукнути: «Автора!»

Розуміючи біль Юрія Мінзянова, все одно хочеться сказати йому: Штирліц, не юродствуйте! Людині вашої професії прекрасно відомо, що кому-кому, а режисерам, сценаристам і продюсерам попрізвищно відомі імена «рецензентів» на чолі з керівником департаменту кіно Ганною Чміль, які вирішують долі їхніх заявок. І можливість для «контактів» вони знаходять з абсолютно з’ясовною винахідливістю. Інша річ, що прізвища ці соромливо ховаються від широкої громадськості.

Причини такої фантастичної скромності стали цілком зрозумілі після того, як я подивилася план кінопостановок, прийнятий Мінкультом України на 2002— 2003 роки. Де Зіновій Ґердт? Він би обов’язково здивувався: хто ці люди? Добре, припустимо, Ганна Чміль декларує класову ненависть до комерційного кіно («Я ніколи не віддам оці мізерні кошти на масове кіно, котре мавпує американське»), але тоді нехай Міністерство культури інформує громадськість, на який патріотичний проект шановні вершителі доль мають намір витратити гроші платника податків, «щоб допомогти справжнім художникам» (це ще одна цитата з інтерв’ю керівника департаменту кіно).

…Зовсім нещодавно, на початку літа, театральний режисер Андрій Жолдак проникливо скаржився мені, що хоче зняти фільм «про корову», але хто ж, мовляв, дозволить — одні ретрогради навколо. Недооцінив Андрій «ретроградів»: картина стоїть у плані Мінкульту на 2003 рік як прийнята до постановки. А ось сценарій довелося прочитати зовсім недавно і, повинна сказати, що це сильніше, ніж «Фауст» Ґете. Приголомшлива історія про корову, яку взяли на «виховання» у п’ятиповерхову «хрущовку» три сестри (бідний Чехов!) та їхній брат-дебіл. Судячи з усього, погано на світі живеться не тільки сестрам, але й усім жителям згаданої «хрущовки» — проливається багато крові на рівному місці, і вона «бурхливим потоком» тече убогими стінами п’ятиповерхівки — вбивають (або принаймні б’ють), згідно зі сценарієм усіх, хто виникає перед камерою. Автором сценарію вважається сам Андрій, але я відмовляюся вірити, що він пише з такою неймовірною кількістю граматичних помилок та може творити перли на зразок «груди в кофте было так же тесно, как в ее квартире».

Узагалі, з граматичними помилками та хлопчиками-дебілами в прочитаних мною свіжих, уже прийнятих до постановки сценаріях, дефіциту немає. У Олександра Денисенка в сценарії комедії «Троянський спас» дебіли — практично всі головні герої, а один просто так і називається — Петя-дебіл. Історія мутна, і переказати її (на відміну від горезвісної «Корови») вам не можу, навіть якби дуже захотіла. Події розгортаються у якомусь селі, і беруть участь у цій свистоплясці згаданий Петя та його друзі: дівчина Оксана легкої поведінки, бандит Демен на джипі («з навороченой музыкой» — це цитата, чесно!) та його помічниця Цаца. Мені це дуже нагадало естрадні репризи 60-х років, а деяким діалогам може позаздрити сама Вєрка Сердючка. Стилістика, принаймні, та ж — невдалі жарти, які подекуди переходять у лайку. У цьому «сільському житті» також усі живуть паршиво, так і хочеться вигукнути словами одного з героїв цієї «комедії»: «Нє, дорогой, нєльзя жуткой жізню замінять іскусство!»

Ще один прийнятий сценарій («Наступного вівторка, або Всім спасибі») написав Дмитро Томашпольський. Колізія стара, як світ: такому собі диригенту Петренку (і який же український сюжет обходиться без Петренків!) Чорт пропонує «наступного вівторка» виконати «Реквієм» Сальєрі на честь кінця світу. Задумав Ч. нехороше: або він отримає від інженера з книжкової фабрики Филимона потрібну річ (за допомогою глобуса, який у дитинстві подарувала нещасному інженеру матінка, Чорт, виявляється, має намір знищити земну кулю!), або Филимоновій матінці кінець. Умови цілком незрозумілі: виходить, що матінці у будь-якому разі «кирдик». Як говорив герой «12 стільців» щодо вбивства Гаврила-листоноші фашистами, за кордоном немає Гаврил, а в Радянському Союзі — фашистів. Але Филимона нестиковка зовсім не бентежить, і він мучиться страшними переживаннями — і матінку шкода, і за людство образливо. Як у старому анекдоті: «и зайцев жалко, и перед ребятами неудобно». Але, очевидно, наш Филимон народився під щасливою зіркою. Все закінчується на диво швидко і несподівано: мучителю Филимона надходить телеграма, що у нього померла бабуся, і він зникає. Ось такий дивний фінал на фоні екзистенціального вибору. Між іншим, історію також трактують як комедію.

На жаль, газетна площа не дозволяє переказати всі сценарії, прийняті нашим Мінкультом, як витвори «справжніх художників». Була, наприклад, історія (автора шедевра, на жаль, не запам’ятала) про Федю, який нібито може отримати спадщину в три мільйони в Чехії, але не отримує через те, що перед ним у черзі собачка Катя, а уже після неї Федя — перший спадкоємець. Протягом усієї картини Федя мучиться з цією паскудною собачкою, намагаючись її чи то придушити, чи то отруїти. А разом із ним мучиться і читач цієї на диво «потрібної і своєчасної книги». А оскільки це затвердили до постановки, то є надія, що до цих мук може приєднатися і глядач.

…Отже, розмірковувати на тему «а судді хто» та чому вони приймають такі рішення, можна до нескінченності. Але хочеться внести пропозицію. А що, як цю проблему зробити предметом широкого обговорення? Йдеться не про всенародний референдум, звичайно. Адже право голосу можна віддати більш широкому колу авторитетних людей, у професіоналізмі та порядності яких ніхто не сумнівається. А ще краще, зробити це горезвісне голосування відкритим. Щоб будь-який журналіст міг донести до свого читача: за «Федю з собачкою Катею», а також за «Петю-дебіла» проголосували такі критики та чиновники Міністерства культури і мистецтв. Голосують — нехай відповідають. Тому що йдеться не тільки про долю художників чи невідомо куди «вбуханих» народних грошах, але й, зрештою, про долю українського кіно.

І тоді все стане на свої місця.


№179, 3 жовтня 2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com