Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.11.2003 12:17

Еротичні історії. Кінець століття. Криза

Олег Рой, KINO-KOЛО (4-5)

Сьогодні, 19 листопада, у Кіноклубі KINO-KOЛО в книгарні-кав’ярні “Бабуїн” (Київ, вул. Богдана Хмельницького, 39) – у рамцях відлуння МКФ “Молодість” – демонструватиметься кілька фільмів із міжнародного кіноциклу “Еротичні історії” (німецького продюсера Реґіни Циґлер). Проект завершено, він складається із 30 короткометражних стрічок, що всі вони будуть показані на “Молодості” 2004 року. Нижче пропонуємо критичну статтю, в якій ідеться про перші фільми циклу, демонстровані на “Молодості” 1999 року....

Ми маємо нарешті звикнути до того, що час постійно вимагає докорінних змін у нашій свідомості. Те, що вчора нам здавалось пріоритетом сміливости, сьогодні видається дешевим буденним надлишком. Про те, що буде завтра, не варто й гадати. Світ малюється в похмурих тонах, і виною тому не постійна туга людства за руйнівними процесами, а марні зусилля того ж людства керувати процесами відбудовчими. Ми зазираємо в завтра, а бачимо вчора. Ми залишаємося без міфів, бо нікому їх створювати, зате багато хто бажає їх розвінчувати. Здається, ми підійшли до тієї межі, коли вже нічого сказати…

Містична казка про “життєдайну силу сексу” вже не є актуальною. Значно сучаснішою видається сумна алегорія про “протизаплідні засоби”, що коли ти їх використовуєш, то знімаєш із себе будь-яку відповідальність. Кіно як вічна рефлексія вигаданих почуттів і тут опинилося попереду всіх, пропаґуючи істину в її невідшліфованому вигляді. Стираються межі між коханням і сексом, що вони, до речі, й існували тільки в мистецтві. Зникають статеві бар’єри – кіно знову бісексуальне й цим хизується, бо нарешті зрозуміло закони природи. Жінка як символ хтивости більше не існує, бо первісний гріх уже забувся, а всі інші належать чоловікам. Еротика стала схожою на трип-гоп, адже всі почуття заховані під ритмічними рухами, надхненними залишаються тільки частини тіла. Тепер найважливішим із мистецтв для нас є порнографія. Це ще один крок у двадцять перше століття.

Та повітря кінця двадцятого знову стало спертим. Найвищим досягненням цинізму можна вважати чергову забавку німецького продюсера Реґіни Циґлер та її Filmproduction. Це ті самі “Еротичні історії” , що сколихнули закомплексований Каннський кінофестиваль (маємо на увазі не паралельний світ “Haut d‘Or”) та зодягли сором‘язливі шати на, здавалося б, молодіжний кінофорум “Молодість”. Все те, що ви давно знали про секс і вже геть забули, оживає на екрані у вигляді кільканадцяти нерівних та все ж не кривих коротких метрів. Це стрічки, що відразу були заплановані на неуспіх, бо цикл позбавлений концептуального зв‘язку та, що бридкіше, будь-якої ерекційної політики. Нас знову обвели круг пальця – замість добрячої порції здорового (та й хай нездорового) сексу підсунули кілька боязких еротичних фантазій від загальновизнаних стариганів світового кіна. Деякі з цих байок нагадують неспокійний сон 14-річного радянського підлітка. Можливо, ми інше покоління, що його іноді позначають невідомою величиною Х, та нам секс ввижається не таким, як, наприклад, панам Бобу Рейфелсону та Мелвіну Ван Піблзу. Бо їхній секс – це система ідіом, а наш секс – це гра рухів.

Відомий кінокритик Рон Головей вважає, що “Еротичні історії” стали новим етапом для кіна, бо дозволили декому з режисерів сказати те, чого вони раніше не наважувались. Тим самим постає питання: для чого це дозволяти режисерам, що тим потрібні особливі умови для правдивих свідчень? Їхній світ – це світ заборон, нехай вони залишаються в ньому. Їхнє уявлення про секс вигадав Залман Кінґ. Для чого травмувати свідомість домогосподарок новими іменами? Свого часу С‘юзен Сайделман уже створила стрічку (“Відчайдушні пошуки С‘юзен”), де нагородила головну героїню – дружину за призначенням та покликанням – майже крилами фантазії, що ті затягнули її до примарного світу реальних небезпек. Та ось ізнову герої Сайделман потрапляють до уявно-паралельного світу, продиктованого творчістю голландського художника 18-го століття Пітера де Гука. Картини оживають, і ми бачимо те, що, на думку С‘юзен Сайделман, не встиг домалювати де Гук. Героїні Міри Сорвіно не залишається нічого іншого, як мовчки споглядати “софт-порно”, що несподівано оживає на класичному полотні “П‘яничка”. “Голландський майстер” став черговим програшем кіна дійсності, бо маніпулює свідомістю героїв, про свідомість яких можна сказати тільки одне – вона, напевно, є. Вбогий жіночий світ – погляд з-під розкішної пральної машини. У відповідь на розпачливе “Я подарую тобі зірку” чути лише скрегіт каструль. Геть класичний голландський живопис виглядає як титульний аркуш “Космополітена”.

Майже ідентичні справи в індійського “кінодіда” Мані Каула. Разом зі своєю співвітчизницею Мірою Наїр він розробляє новий кіножанр, що його умовно можна обізвати так: “м‘ятна цукерка, що гепнулась у пилюку”. Звісно, смакувати подібний кінопродукт потрібно лише після фільтрування його крізь сито європейсько-американських еротичних кінознаків. Та як не прикро, разом з пилюкою зникає і м‘ятно-східний присмак. Як результат – повнометражна “Камасутра” Міри Наїр, що схожа на гібрид дизнеївського коміксу з енциклопедією про здорове інтимне життя, та короткий метр Мані Каула “Двері в хмарах”, де маємо “Щоденник червоного чобітка” босоніж, бо героїня стрічки, принцеса Курангі, гасає розкішним палацом у пошуках папуги, а навзамін знаходить лише ніч кохання …й на цьому заспокоюється. Відсутність якої-небудь виразної фабули компенсується витонченими операторськими піруетами та акторською млосністю.

Епатаж за старим стилем від Кена Расселла продовжується у черговій короткометражці, що репрезентує “Еротичні історії” Реґіни Циґлер. … Якось 35-річний менеджер Брюс почув дивні звуки, що лунали із сусідньої кімнати готелю. Знаючи, що саме там живе приваблива жінка, його еротична уява намалювала цілий порнокомікс для власного задоволення. Та секс-романтика луснула мильною бульбашкою після приватного знайомства з таємничою леді. Романтика луснула, та сексу героєві ще трохи перепаде… Як відомо, Расселл випрацював комплекс дешевих стандартів, що довільним порядком розташовані у будь-якому з його фільмів. Фалоімітатор – чи не найважливіша світоглядна деталь режисера. Іноді вона поглинає все інше, як це сталося з “Лістоманією”. Присутня вона у вигляді надмірної гіперболи і в короткометражній “Навіженій місіс Кірш”. Реалізуючи на практиці вигадані наслідки своїх дитячих психологічних травм, Расселл єдиний з представлених в “Історіях” режисерів розуміє секс не як засіб для аналітичних длубань, а як цілком конкретну річ, що її можна роздивитися, обмацати і, що важливіше, спаплюжити, виставити на загальне посміховисько. Благородну місію позбавити населення останніх еротичних сподівань абсолютно виконано. “Навіжена місіс Кірш” ставить останню вагому крапку в хрестоматії з основ неповаги до людських маній від пана Кена Расселла. Далі він знімає “Екстрасенса”, де немає жодного слова про секс, зате достатньо знущань над феноменом Урі Геллера. Секс у “дикого месії” світового кіна вже закінчився, та залишились багаті поклади масного гумору.

Ще один поважний режисер, Боб Рейфелсон, свого часу подарував людству поважний фільм “Листоноша завжди дзвонить двічі”. Та відтоді не зняв нічого більш-менш вартісного, чому й опинився в сумнівній компанії “Еротичних історій” як єдиний представник “категорії А” та “високого Голівуду”. Його історія є найменш еротичною з усіх, зате найреакційнішою щодо тематики. “Мокрий” – то майже рекламово-музичний кліп про досягнення американської сантехніки. А досягнення й справді вражають. Бо всі ці ванни, душі, джакузі народжують в очманілому від надмірного працелюбства мозкові пересічного американця дивовижні сексуальні образи. Довгоногу кралечку майже зсудомило під струменем гарячої води , а нашому героєві кортить заволати: ну придбай ти, нарешті, те джакузі за 4000 долярів. А вона не хоче. Дійсно, варто забути про всі негаразди й зануритись у теплу ванну. Краще – з головою і назавжди. Мета стрічки зрозуміла, виконання – у ліпших традиціях соцзамовлення. Дуже не вистачає саундтреку у виконанні гурту “Wet Wet Wet”. Наступний…

А далі у програмі кіноконструкція, що не піддається перекладові. “Wroom” – це звук мотоцикла, що його намагаються завести. До речі, досить влучна назва для стрічки, що так і не встигла розпочатись. Може, це надто кошторисний кіноетюд амбітного студента, а може, нове слово в еротичному кіні. Настільки нове, що аж позбавлене змісту, якщо не сприймати за зміст “геніальний” сюжет про закомплексованого підлітка, що не користувався успіхом у дівчат, доки не отримав подарунка із самого пекла – розкішний мотоцикл, до якого німфетки липнуть, як мухи на мед. Звісно, вся ця весела компанія наприкінці картини до того пекла таки загримить. Враховуючи, що все це зафільмував ветеран “чорного” американського кіна Мелвін Ван Піблз, версія про кіноетюд одразу самоліквідовуєтьться. Залишається друга. На ній і зупинимось. Бо логіка не допоможе зрозуміти, для чого була потрібна ця помпезна карикатура, що зображає сексуально стурбований мотоцикл та афроамериканок, що ті на ньому гасають і отримують позачергові оргазми. Яка авторська уява! Варто позаздрити.

Новела Йоса Стелінґа “Зала чекання” чи не найвдаліша з побачених. Голландський експериментатор досяг найвищого показника, бо не тужився перестрибнути себе, як герой попереднього абзацу, й не прикладався до дурману, щоб вигадати повну нісенітницю, а навпаки, звузив рамки власного я й просто, зі смаком, розповів історію сексуальної жаги на відстані. Отож, вокзал, зала очікування. Він. Вона. Він – одружений. Вона – абсолютно вільна. П‘ять хвилин розгойдувань і повернеться дружина. Еротичний “Макдональдз”. Секс надшвидкісного приготування. Ще ніколи акт публічного сексу не виглядав пристойнішим, а нестримані емоції стриманішими. Леґенди про голландську розпусту виявилися не перебільшеними, а Йосу Стелінґу (о диво!) й досі є що сказати.

Остання порція “Еротичних історій “ виявилась такою , що й ковтати не варто, й виплюнути жаль. “Грузинський виноград” Ґєорґія Шенґєлаї – типово радянський погляд на типово західну дилему. Подружня зрада, прихована сексуальність, Попелюшка, що розгледіла в собі жіночі принади. Натхненна тема для гарної кінодисертації зі збоченим сексом та проблемними героями. Але Шенґєлая так не вважає, для нього це знову анекдот, щоправда, тепер – вульґарний. Бо була собі зачухана дружина та її сексуально стурбований чоловік; та й так їй набридла його стурбованість, що зібрала вона свої нехитрі манатки й подалася до сусіднього села – плакатися на свою гірку долю матусі… Та посеред шляху вдарило їй у голову, що вона майже Ель Макферсон, і треба йти не до села, а до стольного Тбілісі, щоб потрапити на обкладинку місцевого відповідника “Наталі”. Та не те сталося, на що сподівалося. Бо втікачку дорогою до слави нагнав чоловік і прямо на місці брутально зґвалтував. Після чого вона змушена була визнати, що він теж Маркі Марк, і повернулась додому. Грузинський гепі-енд. Як альтернативна розвага стрічка піде, як щось інше залишатиметься на місці.

Творіння Антоніса Коккіноса “Я прийду до тебе уві сні” стало доречним приводом для народження дотепів на кшталт “у Греції все є, окрім еротики”. А ще, з огляду на побачене, там немає почуття гумору, привабливих жінок та кіна. Останнього у нас теж нема , але ж ми й не претендуємо. Зате у Греції теж уміють травити печальні анекдоти, в яких лисого дядечка переслідують нічні страхіття, а саме – гола жінка та її хворобливо біла перука. Та якось він прокинеться в холодному поту, гляне на свою дружину й зрозуміє: реальність страшніша від будь-якого сну. Більше сказати нічого. Кінець двадцятого століття.

Апофеозом культурної місії “Еротичних історій” стала остання з зафільмованих – “Дозволь мені бути твоєю смаженою ковбаскою”. Заради неї глядачі змушені були дивитися дві попередні. Та те, що вони отримали, компенсувало всі незручності. Окрім провокаційної та позбавленої будь-якого натяку на смак історії непристойних видінь, що переслідують мешканців певного готелю, після того як там поселився красень-культурист, на глядацький суд було виставлене неабияке достоїнство найбільшої ґей-порнозірки Джефа Страйкера. Нарешті, всі, хто бажає, змогли це побачити на великому екрані. До речі, це вже тенденція. У неспеціалізоване кіно подався також Рокко Зіфреді, що відзначився участю в традиційному порно. Зафільмував “Смажену ковбаску” Роза фон Праунгайм. Не зважаючи на ім‘я, це здоровенний дядько з переконливими біцепсами. Праунгайм – культова особа у так званому “голубому кіні”. Цей жанр мало кому зрозумілий, а тому привабливий для богеми. Нічого нового, крім Страйкера, у “Ковбасці” немає. Це старомодна сатира, традиційна для італійського “кіна контестації” схилку 60-их. Еротикою тут геть не тхне. Зате є конкретний розрахунок на скандал. Сам тільки войовничий гомосексуальний фінал чого вартий! Стрічка зірвала бурхливі оплески у вітчизняної авдиторії, і цілком їх заслужила, бо найменш закомплексована з усіх “Історій”, а то й з усієї програми останньої “Молодости”, за винятком хібащо “Поли Ікс” Леоса Каракса та “Кримінальних коханців” Франсуа Озона.

Ось такі “Еротичні історії”. Суб‘єктивний погляд на їхню натуру ви отримали, власні враження, хто дивився, певне, теж десь збереглися. Прикро, але мені не довелося побачити “Еротичних історій” Ніколаса Роуґа та Міки Каурісмякі. Чи їх взагалі не було в Києві , а чи в автора не вистачило часу. Може, там і ховається найбільший сюрприз?

У Реґіни Циґлер багато нових планів… Ось виходить стрічка Гола Гартлі ”Кімоно”. (Гартлі-еротоман – дивина та й годі. Раніше його цікавили проблеми хібащо еротичної некомунікабельности). Так що восени отримаємо черговий шанс здивуватися. Було б чому.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com