Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

24.11.2003 15:28

Що убиває поета(25 листопада пом’янемо Олександра Довженка)

Сергій Тримбач, "Дзеркало тижня"

«Художник пішов додому. Йому захотілось повіситись. Але він не повісився. Повісилась, приміром, задавилась безповоротно частина його…»

(О.Довженко. Щоденник, 16 червня 1949)

Той трагічний листопадовий день 1956 року Юлія Солнцева, дружина митця, пригадувала так. Це було в неділю, вони знаходилися на дачі, у Передєлкіно. У Довженка боліло серце, він поривався їхати до Москви — назавтра мали відбутися акторські проби до вже запущеного у виробництво фільму «Поема про море» (його потім і відзніме Солнцева)…

«Мы сели в машину. Молчали. Ему было нехорошо. Вошли в подъезд. «Сейчас будет лифт», — предложила лифтерша. — «Не надо. Я не могу ждать». Сашко тяжело поднялся по лестнице. Войдя в дом, он сейчас же лег на кровать. Ему становилось все хуже и хуже. Я вызвала лечащего врача…» (Юлия Солнцева. Последний день Александра Довженко. — «Дніпро», 1994, № 9—10).

За дві години Довженко одійшов у кращі світи. Лікар спробувала до того викликати якогось професора — той відмовив. За свідченням Солнцевої. А потім… Потім вона подзвонила до Києва, Миколі Бажанові, котрий очолював Спілку письменників. Їй хотілося виконати останню волю небіжчика — бути похованим в Україні, в Києві. «Подошла его жена и сказала совершенно спокойным голосом, что Бажана нет и неизвестно, когда будет. Я второй раз объяснила причину и просила его позвонить, когда он придет. Звонка не последовало ни в этот день, ни на другой. В похоронах Довженко в Киеве Украина отказала».

Є чимало причин сумніватися в щирості Солнцевої, одначе не в цьому місці. Бо ж відомо із щоденників, як пристрасно хотів митець повернутися в Україну. Там же хотів бути похованим. Одначе не пускали живого Довженка в Україну, не пустили й мертвого. Звісно, не в Бажанові справа. Цього не хотіла Москва — боялися, аби не «інфікував» київських інтелектуалів духом свободомислія і «націоналізму» (правильно боялися, між іншим; за кілька літ потому подібну місію виконає Сергій Параджанов, для котрого Довженко був чи не єдиною іконою…). А все ж, а все ж… Не судді ми Бажанові, який не раз каявся, і щиро, у гріхах своїх. Та ті ж щоденники Довженка показують, скільки разів саме Бажан («Сьогодні, — запис від 7.08.1945, — довідався остаточно, що фільм робитиму (вмиратиму) в Москві. Отже, Х(рущов) і Б(ажан) не пустили мене в Київ») і Олександр Корнійчук (от сей навряд чи каявся, совість для нього була усього лишень фігурою мовлення) заступали дорогу, яку зловісну, іншого слова не добереш, роль відіграли вони хоча б в історії із Довженковим сценарієм «Україна в огні». Саме тоді розіп’яли його на хресті і під улюлюкання побратимів по мистецтву, наляканих до безтями (як соромно читати виступи проти Довженка, скажімо, Павла Тичини), зачали повільно, не без насолоди, убивати.

А як інакше, коли сам батечко Сталін озвучив вердикт: зрадив нас товариш Довженко, ударився в націоналізм, наполохався, бачте, за Україну і його народ, котрі гинуть у страшній бійні двох тоталітаризмів. Відтак життя митця перетворилося на щоденну муку. «Що мені заважає писати? — записує він 22 лютого 44-го року. — Щоденна думка про смерть. Вона почала переслідувати мене, вона гнобить мене як передчуття лиха і кінця. Часом мені хочеться вмерти, так я замучився і втомивсь од немилосердя і страшної жорстокості». І цей стан не минає: «Мені здається, що читач не читає мене, ненавидить і не довіряє мені в великі часи Вітчизняної війни. Керівництво навіяло йому думку, що я ворог народу, небезпечна і шкідлива людина, націоналіст, контрреволюціонер, поплічник Гітлера і диявола. Я душевно захворів…» (19 червня 1944 р.). «Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів» (13 вересня 1944 р., на своє 50-ліття).

Найбільше пече й доконує Довженка — нищення його народу, його генофонду і його культури. Україна, за тодішніми неофіційними даними, втратила під час війни до 15 мільйонів людності. «До Сибіру вислали перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало (нам же й досі розказують про «підлих бандер», лукаво обходячи справжні причини національної трагедії. — С.Т.). А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році (…) Що робиться в його (народу) культурі? Скільки знищено, розігнано, якими людьми обсаджені заклади, де творяться культурні кадри? Скільки провінціалізму і тупої замозакоханості, асиміляторів і русифікаторів» (6 листопада 1945 р.). Так і хочеться продовжити знаки запитання: хіба усе це не продовжується й нині? Тільки до русифікації додалася тепер ще й вестернізація, тупа й бездарна, коли за «бугром» запозичують не форми організації праці і її моральну основу, а те гірше, що породила західна цивілізація і що саму її, усе певніше, веде до краю прірви. Все інше — на тому ж місці, і народ, його культура продовжують вимирати…

Чим далі, тим частішали Довженкові думки про недалеку смерть. «Я ніби навіщував собі недолю в творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна, дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель» (1 січня 1946 р.). «… якщо я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру од печалі в тяжкій самотності, я прошу Вас тільки про одне — хай візьмуть з моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині, на Україні, на українській землі» (16 березня 1946 р.).

Отак він помирав, отак його убивали. А що убиває митця? «Приналежність до приниженої нації», — відповіла недавно Ліна Костенко. Приниженої, приглушеної, розчавленої… Як легко було «виправитись» з тією ж «Україною в огні»! У щоденнику занотовано пораду зробити головного героя росіянином — і «тоді дуже багато стане на своє місце». Не захотів, не побажав. А відтак не пожаліли й його. Навіть останню волю про поховання у рідній землі не вдовольнили. Ставили пам’ятники, називали його іменем колгоспи, і навіть кіностудію, але праху — зась. Ще один «націоналістичний» пункт збурення народної пам’яті й гідності? Ні, досить уже одного, Шевченкового — добре, що далеченько од Києва.

Дев’ять літ тому, під час відзначення 100-річчя Довженка, ставилося питання щодо перенесення його праху до Києва. Тоді не знайшли розв’язання цієї проблеми. Вагання викликала та обставина, що з боку дружини великого режисера не було аналогічних бажань, а розлучати їх — на це не піднялася рука. Тепер, коли стали відомі записки Солнцевої і її намір будь-що виконати заповіт свого чоловіка, ця моральна перешкода відпадає. А недавно стало відомо: серед керівництва Києва знайшлися нарешті люди, котрі розпочали переговорний процес щодо того, аби прах Довженка перенести з Новодівичого цвинтаря у Москві на місце, вказане самим митцем, — поруч Аскольдової могили, в Києві… Хоча, звичайно, належить поклопотатися про дещо більше. Адже нині Довженка, по суті справи, знову «вислали» з України. Ретроспективи його фільмів відбуваються в США (минулого року) чи Великій Британії (нинішнього року), але тільки не у нас. Його вже й знають мало, і пам’ятають так само — на телебаченні майже не видно, з книжками теж негусто. Так що…

25 листопада, об 11-й вечора, я запалю свічечку і поставлю її на вікно (так завжди робила вже покійна тепер Тетяна Дерев’янко, хранителька його пам’яті). Може, Довженкова душа тихо підлетить до моєї хати і тужно заголосить. Я помолюсь за неї і так само тихо заплачу. Коли будуть сльози. Без Довженка Україна неповна, вона, власне, і прозивається якось не так. Малоросією, здається.

“Дзеркало тижня”, №45, 22 – 28 листопада 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com