Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

04.12.2003 11:19

Повернення Анни Стен

Олена Новікова, KINO-KOЛО (18)

Анна Стен – кіноактриса ХХ століття. Народжена в Києві, вчилася тут азів театрального й кіномистецтва. Фільмувалася у видатних режисерів у Москві, Ялті, потім у Німеччині, де зажила європейської слави, й дістала запрошення до Голлівуду. Працювала там (за винятком декількох років в Англії) більшу частину свого життя. Ім’я актриси ввійшло до міжнародних кінодовідників, а в американській кіноенциклопедії Стен назвали першою українською зіркою в Голлівуді. Проте в публікаціях про неї багато розбіжностей, білих плям і вигадок.

У Франції 1999 року на MКФ в Ля Рошелі відбулася ретроспектива стенівських фільмів.

В Україні, на батьківщині, про актрису ж узагалі забули або не знали, і тільки останніми роками з’явилися статті в низці довідників (куди, на жаль, перейшли помилки із закордонних видань), деякі спогади та кілька досліджень. Шкода, що ця постать випала з мистецтвознавчого обігу та культурного контексту в Україні, тому ми привертаємо увагу до деяких сторінок життя і творчости Анни Стен.

У пошуках Анни Стен. Це ім’я мені було відоме з юнацтва від батьків, що вони з друзями водили нас дивитися улюблене раннє кіно, до того ж, вона деякий час була дружиною родича. Казали, що поїхала зніматися до Москви (“Дівчина з коробкою” Боріса Барнета), потім начебто (доходили чутки) опинилася в Голлівуді.

90-ті роки минулого століття. Я в справах у колеґи в архіві МЗС на Печерську. Чекаючи, перегортаю закордонну книжку англійською “Українці в Америці”. Погляд зупиняється на обличчі красуні-білявки. Назва розділу “Перша українська зірка в Голлівуді”. Під портретом підпис – Анна Стен...

За рік по тому на екскурсії в кіномузеї Берліна несміливо запитала, чи знайоме їм ім’я актриси Анни Стен. “Авжеж, авжеж, знайоме”, – почула у відповідь. І пізніше надіслали ксерокопії деяких матеріалів про неї. Виявилося, що вона в Німеччині працювала років чотири й стала зіркою європейського класу.

Ситуація ставала цікавішою, азарт пошуків охопив мене. Бібліотека кіномузею Берліна. Державний кіноархів ФРН, місцевий архів, архів кіномузею в Потсдамі. Німецька, американська, польська преса про неї, фото Стен з ілюстрованих видань і теки “Межрабпромфильм” з Потсдамського музею... Але багато розбіжностей, вигадок, білих плям у відомостях солідних закордонних видань. Усюди – Стенська-Судакевич, або не Анна, а Анель. Рік народження – 1908, 1910, 1913... Консультація зі знавцем барнетівської творчости доктором мистецтвознавства Неєю Зоркою (Москва). Помилку закордонних колеґ першою помітила вона і написала про це у своїй статті: з двох чудових актрис Анни Стен та Анелі Судакевич зліпили одну. Розповіла про ретроспективу стенівських фільмів у Ля Рошелі. Я замовила каталог, вони надіслали, а там – велика стаття про неї директора фестивалю Жана-Лу Пассека з невідомими подробицями життя та світлинами. Директор кіномузею в Москві Наум Клейман повідомив, що в них демонструвався німецький фільм Фьодора Оцепа за Достоєвським зі Стен у головній ролі. Проте ніхто, чи майже ніхто, не знав про її досить довгий німецький період до Голлівуду, фахівцям нічого не було відомо про її київське життя. Пошук метричних даних у Київському історичному архіві нічого не дав, не відомо, в якій парафії Анну хрестили – 59 православних церков було тоді в Києві.

На щастя, діти друзів Стен, кияни, підтвердили мої відомості про її справжнє прізвище, витоки псевдоніму, коло приятелів, працю репортером у "Пролетарській правді". В бібліотеці НАН України переглянула пожовклі примірники газети за декілька років, що цими роками Стен могла там працювати. Багато про стосунки з Німеччиною, про "лівих" братів, дещо про Мейєрхольда й Курбаса. Назви лекцій і вірші друзів Анни. Під рецензіями – прізвища та псевда, під репортажами – нічого. Тільки одного разу підпис – “Глазастик” (чи, бува, не Анна – в неї ж дійсно великі та гарні очі?). Тим часом надибала на книжку англійською сценариста, кінокритика, історика Голлівуду Ґ. Каніна зі спогадами про Анну її першого американського продюсера Семюеля Ґолдвіна, прочитала статтю З. Пітери в польському журналі “Kino”.

В берлінському кіномузеї люб’язно дозволили подивитися відео фільмів Анни Стен. Хвилювалася – майже через 40 років побачу ту, про яку в уяві лишилися тільки туманні спогади... Побачила 3 фільми, а 4-й (Роберта Сьодмака) на 16 хвилині обірвався, я подумала – дефект плівки. Виявилося – це все, що залишилося від "Штурму пристрасти"/Stürme der Leidenschaft (1932). Проте я знала, що існували різні мовні версії... В Німецькому інституті кіна повідомили, що у Fridrich Murnau Stiftung у Вісбадені стрічка зберігається повністю. Якраз я їхала на фестиваль фільмів Центральної та Східної Європи до цього міста й там побачила італійську версію зі шляґерами актриси, свого часу дуже популярними. Українське Міністерство культури і мистецтв відрядило подивитися російські стрічки Анни Стен у Держфільмофонді Росії під Москвою – в Бєлих Столбах. У Києві побачила відреставрований знятий у Ялті фільм Віктора Туріна "Провокатор" з Анною в головній ролі. З Америки надійшла відповідь, що в Академії кіна її архіву немає, і надіслали перелік створених у Штатах стрічок Стен. На жаль, тільки дві з того списку, одна з них – "Солдати фортуни" Едварда Дмитрика, мають відеоверсію, але й досі не вдалося знайти їх у відеотеках. Не отримано даних про роботу актриси в Англії. Сподіватимемося, що матеріали все ж таки знайдуться.

Після публікації в KINO-KOЛІ спогадів українського режисера й оператора Юрія Тамарського-Ковбасюка шукала в Міському київському архіві документи Київського державного театрального технікуму, де він навчався разом зі Стен. Мала надію ще щось довідатися про юну студентку. Знайшла перелік дисциплін, які вивчали в технікумі, що, по суті, мав статус інституту з дуже серйозною навчальною програмою. Знайшла у списках її та чоловіка псевдонім та його прізвище, згадку про внесок платні. До речі, цікаві відомості про Тамарського: його підпис на протоколі про зміщення одного викладача й заміну його іншим – голова ревкомісії Ю. Ковбасюк (цікаво: ревізійної чи революційної комісії? У будь-якому разі – начальство, а не просто собі студент).

Пошуки продовжила в РДАЛІ (Москва), де знайшла трохи інформації про свою героїню. Відтак почала дізнаватися, про яку це статтю згадував німецький кінознавець Лай Лейда в 1960-х роках ХХ ст., коли дорікав Анні, що вона дала німецькому журналісту неправильні дані про себе, які відрізнялися від оприлюднених у московському журналі “Пролетарское кино”. І ось я вже тримаю примірник у читальній залі ВДІКу й знаходжу цікаві речі в розгромній статті про актрису знаного радянського критика Хрисанфа Херсонського – він цитує записи з зошита, що його довірливо залишила йому молода Анна...

Ось такі були непрості пошуки відомостей про Стен, що дозволяють докладніше розповісти про деякі сторінки життя "далекої зірки".

Росія. Кінематографічна кар’єра Анни Стен почалася з дебюту у фільмі Боріса Барнета "Дівчина з коробкою" (1927, “Межрабпром – Русь”). Режисер писав у часописі “Советский экран”: “Це моя перша самостійна робота, і я в ній роблю ставку на актора. Акторський матеріал, залучений у картині, вважаю напрочуд вдалим”. Там знялися, крім Стен, Бірман, Коваль-Самборський, Попов, Фоґель (№12, 1927). Фільм і Анна в ньому мали великий успіх. Як писала Нея Зоркая, актриси, що отримували “благословення” Барнета, робили потім гарну кар’єру. Стен – за океаном. Олег Сидор-Гібелинда також висловлювався про це в КІNО-КОЛІ: „... Барнет подарував Голлівуду чарівну старлетку.., знайому нам за ім’ям Анна Стен і саме з барнетівської “Дівчини з коробкою”. Тоді, за словами Леоніда Трауберґа, вона була зовні гарненька, дещо цукеркова, худюча, безперечно, талановита.

В барнетівському фільмі розкрився великий комедійний хист молодої дебютантки. Інші відомі режисери запропонували їй значні драматичні ролі й допомогли розкритися усій палітрі її таланту. В стрічці Ф. Оцепа "Земля в полоні" (1927) актриса виявила здатність передати глибоку душевну драму. Вона зіграла роль селянки, що та за борги мусить залишити чоловіка-інваліда з маленькою донькою і сином-немовлям і йти до молодих панів годувальницею їхнього немовляти. Обіцяні їй гроші пани не передають чоловікові, його викидають з хати, синок від голоду помирає. Дізнавшись про обман і нещастя, годувальниця від переживань втрачає молоко. Її, без грошей і паспорта, виганяють на вулицю, де вона, нічого не розуміючи й не маючи жодної провини, потрапляє спочатку в облаву, а потім з виданим їй у поліції “жовтим пашпортом” – у тенета хазяйки дому розпусти. Врешті-решт вона за допомогою земляка звільняється і повертається в родину. Як писав критик, кожен з глядачів мимоволі запам’ятовував її чудове обличчя страдниці й великі вражені виразні очі.

У фільмі “Провокатор” (ВУФКУ, Ялта, 1927) режисера В. Туріна, що мав досвід роботи в Голлівуді й у вітчизняних проектах, Анна грала дівчину, яка мимоволі стає причиною ув’язнення й загибелі двох революційно налаштованих людей. Влада намагається змусити її вже до свідомої послуги проти революціонерів, проте в цій невинній істоті зароджується почуття протесту, і вона готова йти в ув’язнення, щоб не зрадити людей і не втратити порядности.

За цих років актриса знялася у двох фільмах режисера Є. Черв’якова “Золотий дзьоб” і “Мій син (1928), які, на жаль, втрачені. Залишилися тільки робочі матеріали та фотографії до них у РДАЛІ (Москва) у фонді режисера. Залишилися й враження сучасника від виконання актрисою головної ролі, котрий писав, що в “Моєму синові” Анна грала зовсім інакше, ніж у барнетівській та оцепівській стрічках. У картині йшлося про те, як загроза втратити дитину в пожежі виявляє справжні почуття Анни до сина. За допомогою майже застиглої, проте тим виразнішої і монументальнішої маски обличчя актриса намагається створити портрет ліричний, завершений, передати страждання, надію і страх. Після “Мого сина” Стен стала справжньою зіркою радянського кіна тих років. Режисер Яков Протазанов запросив її знятися в фільмі “Білий орел” (“Губернатор”) (“Межрабпомфильм”, 1928) разом з Мейєрхольдом і Качаловим. Справді, зафільмовані в рамцях цієї студії стрічки переважно мали соціально загострений характер. Ось і в “Губернаторі” йшлося про страйк робітників, організований провокатором, і про нібито ліберального губернатора, через необережність і безпринципність котрого були серед страйкарів жертви, як також навіть діти. Цього не могла знести гувернантка губернаторської доньки, котра спочатку шанувала свого пана, та й, до того ж, була трохи інфантильною, втім, за вбитих виявилася готовою помститися губернаторові, що він отримав нагороду за припинення страйку, й вкоротити йому віку. Мати, дівчина в попередніх стрічках, а в фільмові Р. Оболенського “Торгівці славою” (“Межрабпомфильм”, 1929) Анна – майже підліток, старлетка, яка від щирого серця потерпає за смерть героя і в розпачі від цинізму його батька та рідних, що вони на його смерті заробляють собі дивіденди в царині політичного життя. Навіть коли герой війни повертається, це не вигідно жменьці політиканів і шахраїв. Цим мерзотникам протиставлені чесні й принципові робітники, до яких приєднується герой, представник іншого класу, тепер готовий разом з ними боротися проти буржуазії і за пролетарську солідарність. Анна Стен тут зовсім інша, майстерно перевтілюється на юну французьку старлетку, заскочену зливою різних почуттів. (Стрічка збереглася неповністю). З. Пітера писав: Анна Стен тоді стала такою популярною, що деякі радянські видання зазначали, мовляв, радянське кіно має вже свою Віру Холодну...

Такий творчий доробок був за плечима актриси напередодні її поїздки до Німеччини. Їй було 23 роки.

Німеччина. В Німеччині Анна Стен уперше опинилася в зв’язку зі зйомками “Білого орла” режисера Я. Протазанова по лінії “Межрабпомфильм” 1928 року. Відтак 1929 року за кордоном вона вже була досить відома. У Польщі демонструвався фільм “Дівчина з коробкою”, в Берліні – “Мій син” (під назвою “Чужа дитина”) та “Земля в полоні” (яку тут назвали “Жовтий паспорт”) – усюди з Анною Стен у головних ролях. До речі, в Німеччині вже йшла колись картина з назвою “Жовтий паспорт" (1918) з Полою Неґрі. Після повернення з відрядження до Німеччини Абрам Роом розповідав, як там цінують радянський кінематограф, кажуть, “що ваші актори найкращі” і гарно організують рекламу. “...Тут я побачив рекламу, що вражає, величезний плакат, чудово зроблений, і тільки одне ім’я “Анна Стен”... Хто це? Що за цим? Потім, через тиждень, видали були додаток “Стен у такій ось фільмі”. “До речі, про картину "Жовтий пашпорт". Вони надрукували там книжку – “Жовтий квиток” – з портретом Стен, з печаткою поліційного відомства, і її надсилали як запрошення на прем’єру. Я привіз це в подарунок Стен, проте вона, зрозуміло, сприйняла це за образу...”. Німці вигадували різні рекламні трюки. Наприклад, листівки з портретами відомих акторів клали в пуделка з сиґаретами (так було і з портретом Анни). У зв’язку зі зміною назви фільму "Земля в полоні" американці вважали “Жовтий паспорт” помилково ще одним фільмом Стен.

Як і раніше в Росії, актриса почала свою роботу в Німеччині в соціально забарвленій стрічці "Бухгалтер Кремке" у "пролетарської" режисерки Марії Гардер. Тоді в Німеччині була досить велика група жінок-режисерів ігрових і документальних стрічок “німого” та “звукового” кіна (Лола Кройцберґ, Елла Берґман-Мішель та інші). За часів Веймарської республіки такі зірки, як Генні Портен й Аста Нільсен, заснували власні фільмовиробництва, де як підтримка жіночого руху були задіяні переважно жінки-режисери. 3 приходом до влади, Гітлер це заборонив, дозволивши працювати в кіні тільки Лені Ріфеншталь і Теї фон Гарбоу.

У фільмі "Бухгалтер Кремке", що його ініціювало, як стверджували, Жіноче бюро СПД до Міжнародного жіночого дня, Стен зіграла доньку Кремке, котрий під час кризи втратив роботу і вкоротив собі віку. На екрані стрічка з’явилася на початку 1930-го (з "наших" там іще грав Іван Коваль-Самборський). Того ж року вийшов і фільм "Убивця Дмітрій Карамазов" режисера Ф. Оцепа за романом Достоєвського з відомим німецьким актором Фріцом Кортнером у головній ролі та Стен у ролі Ґрушеньки. В очікуванні на фільм у пресі обговорювали плітки про те, що Оцеп приїхав до Німеччини не тільки, щоб, як він казав, попрацювати з модерною технікою, а й для того, аби нарешті не бути в тіні Пудовкіна та Ейзенштейна. Писали, що Стен не лише його постійна героїня, а й дружина. А в одному з кінодовідників якось узагалі повідомили, що вона дружина Ґєорґія Алєксандрова.

Коли фільм вийшов на екрани, він мав ґрандіозний успіх. У газетах його називали “чудовим твором мистецтва”, підкреслюючи високий рівень експериментальної роботи режисера в перехідний період від німого до звукового кіна, що він збагачений досвідом, традиціями, мовою образів, символікою, які притаманні російському кінематографу. Вважали чудовим ансамбль виконавців, Кортнера називали найкращим німецьким актором. Відзначали блискучу гру Анни Стен. “Ліризм і субтильність поєднуються в ній зі слов’янською стихійністю та зловісним фаталізмом”. Інші зауважували на її дивовижно приємному голосі й володінні німецькою як рідною. “Вона виразно продемонструвала, що і німецькою мовою, і німецькою акторською технікою оволоділа блискуче”. Пауль Корнфельд висловився так: “Цей дивовижний, чудовий, навіть ґрандіозний фільм мав так само величезний успіх, як “Під дахами Парижа”, “Недільні люди”, “Панцерник “Потьомкін”. І це дуже важливо”.

Цій роботі випало довге життя. За 1960-х до неї знову звернулися. А після демонстрації писали про значущі досягнення представника російського кіноаванґарду Ф. Оцепа, про чудову систему образів, патос монтажу, відчуття соціальних процесів, зацікавленість німецькою школою імпресіонізму, традиції і можливості як мистецтва фотографії, так і мови камери, порівнюючи з творами Ейзенштейна. “Складається враження, що раніше німецькі режисери продукували сучасніші в технічному плані стрічки”. Знову хвалили гру Стен, котра “блискуче передавала гріховність під маскою краси”. В 1990-ті “Вбивцю” показали в Музеї кіна в Москві, 2001-го – на фестивалеві goEast у Вісбадені, 2003-го – в Берліні.

А давніше, уперше після прем’єри 7 лютого 1931 року в пресі з’явилися рядки: “3 учорашнього вечора Анна Стен стала визнаним членом спільноти міжнародної акторської еліти”. Успіх актриси в німецькому кінематографі викликав цікавість до неї як актриси і як особистости. Дуже серйозний кінодовідник Filmlexikon писав, що вона зажила слави європейської зірки, та навів відомості з її біографії. Власне, тоді, либонь, чи як почин не надто обізнаних з фактами журналістів, а може, самої актриси з’явилися вигадки, помилки, які потім кочували з видання до видання і навіть грали досить неґативну для іміджу акторки і її долі роль.

Писали різне. Наприклад, дати народження: 1908, 1910. Місце навчання: Російська академія кіна, Москва. В Києві нібито помітив її Станіславський. Путівку до кіна дав Ейзенштейн. Батько був балетмейстером, а мати (шведка Стенська) – примою-балериною в Києві й Москві. Дівчинка навчалася в московській балетній школі. Під час Першої світової війни батька, за однією з версій, вбили, за другою – він залишився живий, знайшов доньку в Москві, створив циркову трупу та їздив Росією. В інших виданнях писали, що після смерти батька дівчина, підтримуючи хвору матір, працювала посудомийкою. Найближчою до істини виявилася стаття в газеті Tempo (1931). “Ця чудова росіянка зробила напрочуд швидку кар’єру в німецькому звуковому кіні. Приваблює, полонить її образ, сповнений ніжности та смутку. В ній втілилися смуток і жвавість слов’янської натури. В ній поєдналися два зовсім різні темпераменти: батько за походженням – з українських козаків, а мати – шведка”. Її портрет: “Волосся – світле. Очі – блакитні. Спорт – плавання, нарти”. За юности вона працювала журналісткою в Києві в газеті “Київська правда” (насправді “Пролетарська правда”. – О.Н.). За оголошенням у Совкіно вона приїхала до Москви і довго чекала, поки нарешті отримала кінороль на кіностудії в Ялті”.

Ця стаття вийшла вже потім, коли Стен знялася в усіх своїх німецьких стрічках, а з російських вказали "Золотий дзьоб", Жовтий пашпорт” і“Чужу дитину”. “Дівчину з коробкою” Барнета не вказано, проте неправильно названо його фільм без Стен – “Москва, як вона сміється та плаче”/„Москва в Октябре” (1927).

В усіх довідниках однаково вказане місце народження – Київ, в багатьох довідниках прізвище подається як Стенська-Судакевич.

Після успіху в картині за Достоєвським актриса отримала пропозицію від відомих німецьких режисерів – Е. А. Дюпона, Р. Сьодмака, Г. Шварца – зніматися в їхніх фільмах. Вона погодилася з ними співпрацювати, чим викликала обурення лівих сил у Німеччині, бо згадані режисери були з т. зв. "буржуазної” студії UFA або її філій, а Стен приїхала по лінії Міжнародної робітничої допомоги з пролетарської батьківщини – Радянської Росії, тобто зрадила їхнім ідеалам! Вона ж бо знімалася здебільшого в фільмах із соціальною тематикою, була ж і членом АРКК. В течці "Межрабпомфильм", що в архіві кіномузею в Потсдамі, ми знайшли подаровану Анною відомій радянській кіноактрисі Галині Кравченко світлину зі значущим підписом: “Галочці, товаришу по боротьбі з гідрою контркінематографії” (1926). Та й на світлині з обкладинки “Советского экрана” (№ 29) на нас дивиться енерґійна, вольова, не дуже лагідна брюнетка (можливо, в одній з ролей) Стен. Такою ми вже її не побачили в німецьких стрічках. Тут вона елеґантна, з європейським лиском, білява красуня... Це натурально для її ролі в музичній комедії “Бомби над Монте-Карло” режисера Г. Шварца, де вона грає особу королівської крови разом з відомим Гансом Альберсом. Фільм став одразу гітом. “В цьому фільмі Стен змогла повністю розкрити свій комедійний дар, мала колосальний успіх і взагалі знаходиться на верхів’ї кар’єри”. “Ця нова зірка досягає “нечуваної” популярности. Анна Стен, виконавиця ролей у багатьох російських фільмах, привернула велику увагу критиків”, – писала німецька преса.

Нова зовнішність Анни відповідала й образу фільму Р. Сьодмака “Штурм пристрасти”. Вона грала молоду жінку, яка опинилася в тенетах кримінального типа, що її покохав. В неї був легкий роман, поки він сидів у тюрмі, за що нещасливий шанувальник заплатив життям. Жінка боїться свого володаря, хоча він палко кохає її та намагається догодити всім її бажанням. Проте зустрівши справжнє кохання, щоб врятувати коханого від смерти, героїня видає свого чоловіка поліції . Ці фільми за часів панування пуританської моралі заборонили для перегляду юних глядачів у Німеччині. В Чехії "Бомби над Монте-Карло" "порізали", бо там були сцени канкану, а в Англії – "Штурм пристрасти" (там тільки цілувалися й обіймалися) з бідою дозволили також з купюрами. Тим часом у газеті лівих Rote Fahne писали: “Ця тендітна панянка нещодавно з успіхом знімалася в радянських фільмах. Приїхала до Німеччини й тепер продається UFA, яка скористалася такою рідкісною можливістю, щоб закликати до кіна робітничу спільноту... Ми добре знаємо, до кого тепер належить ця колишня росіянка: до класових ворогів... Ми можемо тільки висловити своє презирство до неї і не дивитися фільмів, що в них бере участь Анна Стен”. І цитували пісню героїні з фільму Р. Сьодмака, яка стала шляґером: “Я не знаю, кому я належу...”. В цій стрічці Стен грала з видатним німецьким актором Емілєм Янінґсом. Я не думаю, що прийнявши запрошення режисерів UFA, Анна керувалася політичними міркуваннями. Гадаю, їй цікаво було працювати серед фахівців високого класу. До того ж, у новому середовищі вона, вже знаючи німецьку та, як пишуть критики, володіючи і французькою, могла долучитися до нової культури, спілкуватися з видатними її представниками. Кінознавець Ганс Ріхтер згадував про приймання в себе на честь режисера Пудовкіна: “...Прийшло безліч народу... крім Асти Нільсен і Пудовкіна, були подружжя Гіндеміт, писана красуня Анна Стен, що якраз святкувала свій тріумф у “Вбивці Дмітрії Карамазові”... Були також Піскатор, Вальтер Руттманн, Бела Балаш...”.

Того ж 1931 року актриса знялася в стрічці Е. А. Дюпона “Сальто-мортале” Це була значуща драматична роль, на мій погляд, не слабша за образ Ґрушеньки. Вона зіграла російську наїзницю Маріну, що в німецькому цирку погодилася з одним із хлопців виступати в дуже небезпечному номері під шатром цирку. Коли її партнера спіткало нещастя, дівчина вийшла за нього заміж, а в номері її партнером став їхній спільний приятель. Виявилося, що вона кохає його, але Марина боролася зі своїм почуттям досить довго, хоча чоловік пиячив, ображав її. Терпець увірвався й Марина пішла від нього. За це чоловік страшно помстився. Він бо відповідав внизу за переміщення трапеції і потрібної хвилини навмисно (чи випадково?) не виконав належної дії. Циркачка лишилася живою тільки завдяки мужности й майстерности коханого. Режисерська й операторська робота в фільмі вражають аванґардністю пошуків, режисерськими знахідками.

За плечима актриси вже було 5 фільмів, успіх і слава в Німеччині та Європі. Щоправда, ліві, напевно, не заспокоїлися, бо хтось надіслав до Лєнінґрада, а відтіля переслали до Москви відомому кінокритику й мистецтвознавцю Хрисанфу Херсонському вирізки з німецьких газет із рецензіями на її роботи, а також із біографією з різними вигадками, що пішли невідомо з чиєї руки. Про те, що Стен дала німецьким журналістам неточну інформацію про дату народження та інше, згадував німецький історик кіна Лай Лейда. В “Пролетарському кіні” Херсонський написав розгромну статтю про актрису, до якої художник Милославський додав образливі для Анни карикатури. Дорога на Батьківщину була заказана...

Тим часом сталися події, які внесли серйозні зміни в життя Анни.

Америка. У вересні 1931 року в Нью-Йорку в кінотеатрі на 48-й авеню відбувся перегляд фільму Ф. Оцепа “Вбивця Дмітрій Карамазов”. У пресі були позитивні відгуки, в часописі Variety з’явилися знаменні слова: “А. Стен блискуче втілила на екрані Ґрушеньку. З нею до німецького кіна прийшов новий образ. За походженням вона росіянка, проте епізодами виглядає, як друга Марлен Дітріх. Не слід розуміти літерально; йдеться бо лише про зовнішню схожість, подібність зовнішности, обличчя й фігури, до стандартів континентальної краси” (під “континентальною” розуміємо “європейську”). Фільм подивився американський продюсер Семюель Ґолдвін, що починав у відомій кіностудії, якій потім залишив тільки своє ім’я. Як свідчив З. Пітера, він якраз збирався знімати свою стрічку про братів Карамазових. Ґолдвін був захоплений актрисою і запропонував Стен контракт у Голлівуді. Тоді в світі існували дві головні кінематографічні столиці: Берлін і Голлівуд. Багато хто з Європи вже працював в Америці. Це було цікаво. До того ж на той час у Німеччині активізувалися націонал-соціалістичні сили. Поруч з Анною тоді був художник з театру “Ґабіма” (в Європі відбувалися ґастролі двох єврейських труп) Євген Френке (Френкель – тоді практикувалося скорочення та інші зміни прізвищ). Вони становили гарний творчий і подружній союз. Все життя Євген підтримував Анну, іноді ставав продюсером її фільмів, допомагав у кар’єрі. Жан-Лу Пассек писав, що навіть зовні, не тільки в житті, вони нагадували спілку Й. Штернберґ – М. Дітріх.

Анна прийняла запрошення Ґолдвіна. Про американській період життя, його драматичні сторінки, висловлювалися її перший голлівудський продюсер, французький кінознавець Пассек, польський журналіст Пітера, бо особистість Стен цікавила їх, а рішення Анни мало досить драматичні наслідки. Це була помилка з огляду на цілий шерег об’єктивних, як також і специфічно голлівудських, причин, незважаючи на блискучі професійні дані, досвід, знання, а також гарні прогнози. Її кар’єра не склалася так чудово, як у Росії та Німеччині. Ґолдвін з самого початку зробив велику помилку в царині менеджменту – збирався зробити зі Стен діву 1930-х – нову Ґрету Ґарбо і, власне, так заявив про Анну Стен в американському кінематографі, хоча актриса мала свій стиль, власний імідж і сама по собі вже була зіркою європейського екрана.

Ґолдвін розповідав про першу зустріч з Анною Ґ. Каніну: “...Я начебто знову бачу цей блискучий карамазовський фільм і як вона з’явилася на екрані. Кажу тобі, все в моєму серці промовляло, що вона буде найкращою в історії кіна. І багато хто так думав, запевняю тебе... Це щось особливе, це зірка! В неї є все, що потрібно: краса, стиль, сексапільність, клас. Її інтеліґентність поєднується з інтуїцією художника, що гарно знає життя. В неї величезний досвід і вона може грати, як бестія...”.

“Розкручуючи” нову зірку, Ґолдвін витрачав великі гроші, запрошував для Анни різних учителів для вивчення англійської, блискучих партнерів. Уже минав рік, як приїхала актриса до Америки. Вивчала мову, позувала фотографам, але ж чекання вже було занадто довгим. А Ґолдвін все шукав для неї образ: “Вона була великою актрисою, а велика актриса мала право на велику роль”. Нарешті продюсер зупинився на образі Нанá з однойменного роману Еміля Золя і запросив відомого режисера Жоржа Фітцморіса. Проте невдовзі посварився з ним, розірвав угоду і запросив спеціалістку з жіночих питань, режисера Дороті Арзнер. Фітцморіс був широко анонсований в мас-медіях, які стали на його бік у конфлікті з Ґолдвіном. Це все мало неґативні наслідки для долі фільму. До того ж перестарався менеджер з реклами, котрий, сподіваючись на великий власний заробіток, втратив почуття міри і занадто нетактовно, та й невміло організував рекламу фільму “Нанá”, що він вийшов на екрани 1934. Перестарався і Ґолдвін – усюди великі літери віщували прихід нової Ґрети Ґарбо. Та й зіграти Анні, як вона вміла, – гостру характерну роль – не дали. На перший план висувалася зовнішність, краса, жіночість. Ще відома німецька актріса Діана Каренн у статті “Європейські кіноартисти в Америці” писала: “До цього часу європейський артист за океаном, потрапляючи до "зубців” могутньої і технічно неперевершеної американської кінематографії, перероблявся нею на свій копил...”. Ґолдвін потім виправдовувався, що в випадку “специфічних” сцен цензура б не пропустила фільм. Він вийшов непоганий. Проте публіка йшла на нього як на щось фантастичне, ґрандіозне, із “другою Ґретою Ґарбо” і була розчарована. Як наслідок – прибуток був невеликий.

Ґолдвін взявся за другий фільм – на російську тему за романом Льва Толстого “Воскресіння”, давши йому зрозумілішу назву – We Live Again /“Ми знову живемо”, і запросив "російського" режисера Мамуляна, учня Вахтанґова і Станіславського, а також відомого партнера Анни – Фредріка Марча. Фільм вийшов гарний (1934), преса писала, що попередня робота була непоганою і невдача випадковою. Проте прагматик Ґолдвін був незадоволений: фільм гарний, а каса порожня. І взявся за третій проект із відомим режисером Кінґом Відором, “мрією всіх дівчат” Ґері Купером, партнером для Анни. Проте Ґолдвін нервував і примушував режисера перезнімати епізоди, Анні теж було нелегко, бо голлівудські колеґи злословили і називали її навіть "помилкою Ґолдвіна", проте вона трималася мужньо. А продюсер дозволяв собі погрожувати режисеру: “Я вас запевнюю, якщо ця сцена не буде найкращою любовною сценою в кіні взагалі, я викину на смітник усі сцени, які ви вже зафільмували”. Зрозуміло, що в таких умовинах не вийшло нічого особливого. “Весільна ніч”/The Wedding Night (1935) – звичайний непоганий фільм. Як на Відора, то ні до цього, ні потім не було в нього такого слабкого результату.

Ґолдвін з Анною вирішили більше не працювати спільно, розійшлися по-доброму і продюсер з часом згадував подружжя як дуже “симпатичних людей” і ніяк не міг заспокоїтися, чому в нього нічого не вийшло із “новою Ґретою Ґарбо”, все звинувачував рекламного аґента та примхи долі. Пассек навпаки в своєму дослідженні картає саме Ґолдвіна за його помилки менеджменту. Анна трималася так, ніби її кар’єра була запрограмована, проте несподівано зруйнована. Але трималася гідно. “А. Стен, – писав Пассек, – залишається трагічною представницею світу голлівудських зірок великої епохи”.

Стен не зламалася, продовжувала працювати за фахом, на декілька років виїжджала фільмуватися до Англії. Є згадка про фільм того періоду “Самотня жінка”/A woman alone (1936), режисером якого був її чоловік Є. Френке. Після повернення до Америки під час Другої світової війни актриса знялася в багатьох антинацистських фільмах: “Чоловік, з яким я одружилася”/The Man I Married (1940) Ірвінґа Пічела – про американку, що бореться із власним чоловіком-німцем, котрий співчуває нацизму; “Четники”/Сhetniks (1943) Луїса Кінґа – про боротьбу юґославських партизан за свободу; “Вони приїхали, щоб підірвати Америку”/They Came to Blow Up America (1943) Едвард Людвіґа – про викриття німецьких шпигунів в Америці тощо. 1955 року Стен знялася в Едварда Дмитрика у “Найманцях”/Soldiers of Fortune з Кларком Ґейблом...

Колись невдоволені “легковажними” ролями актриси ліві могли б тепер похвалити Анну за “свідомість” у воєнні роки! Стен багато працювала – в кіні, на ТБ, у театрі. Вже тривалий час малювала. Часто грала не головні ролі, а все ж була завжди гарною професійною актрисою, залученою до кінопроцесу в Голлівуді. Деякі довідники писали, що, не зважаючи на безумовний талант і блискучу зовнішність, вона не мала запрограмованого успіху. Не стала в Америці "дівою". Американці не вибачили їй акценту в англійській, її європейського менталітету і того, що не змогла (чи не бажала?) вписатися в харизму Ґарбо.

1962 року актриса припинила свою діяльність в кінематографі і продовжила серйозні заняття живописом. Напевно, рівень був непоганий, бо її картини виставлялися в Бостонському музеї, а досить авторитетний The Smithsonian Institution улаштував європейське турне творів Анни Стен. Певні зв’язки з Росією вона тоді все ж підтримувала, бо залишилося декілька її листів кінця 1950-х років до дружини режисера Є. Черв’якова, в якого вона замолоду фільмувалася. Минулого року на відкритті 24 Московського МКФ Нікіта Міхалков розповідав, що коли в Америці під час відкриття програми до 100-річчя з дня народження Барнета він представляв картину "Дівчина з коробкою", до нього підійшла пані, котра представилася Анною Стен. Вона була зворушена від того, що, виявляється, її пам’ятають у Росії...

Померла актриса 12 листопада 1993 року в Нью-Йорку в Мангеттені від серцевого нападу. Родичів, напевно, в неї не залишилось...

Шукаючи матеріалів про мою героїню, я минулого року на Берлінале зустрілася з Жаном-Лу Пассеком. Виявилося, він пише статті до довідника Larousse про українське кіно. До речі, повідомив, що народився в Житомирі, але ще немовлям вивезений звідтіля. Пассек розповів, зокрема, таке: “Я дуже люблю раннє кіно, – німе й звукове. Я бачив багато російських і закордонних стрічок з Анною Стен. Це була першорядна актриса і дуже красива жінка. Мене завжди дивувало, чому її зовсім забули на батьківщині. Це несправедливо. Тому я й написав про неї, і влаштував ретроспективу. Щоправда, в моїй статті є похибки, проте крім словникових статей, про неї ж нічого видрукувано...”.

Ще 1941 року, коли Україна палала у вогні війни, Анна Стен дала інтерв’ю американському часопису Ukrainian life (серпень). Там вона заявила, що вона українка, хоча всі її вважали росіянкою. Її батько з українських козаків – Петро Фесак. Народилася в Києві, проте все ж таки вказала не точно рік народження та витоки псевдоніму. Напевно, було незручно міняти дані, які тоді вже ввійшли в довідники.

Про українське коріння актриси знав і С. Ґолдвін. “Кожен вважав, що Анна була німкенею, багато хто і зараз так думає. Може, тому, що всі свої гіти вона зробила в німецькому кіні. Але ж ні. Вона була росіянкою. Українкою. Це правда. Вона народилася в Києві. Але на сцені вона була в Росії. В Москві. І вона там робила фільми також. Чому вона поїхала в Берлін – я не знаю, щось було пов’язане з її чоловіком...” (Може, правду писали свого часу німецькі журналісти, що вона приїхала до Берліна з чоловіком – Фьодором Оцепом? Спочатку він і режисер А. Розумний хотіли познайомитися з кінопроцесом у Німеччині. Відтак Розумний повернувся до Москви, Оцеп залишився. Коли ж до влади прийшли націонал-соціалісти, виїхав до Франції. Під час її окупації був ув’язнений до концтабору. Після звільнення – переїхав до Америки).

Київ. Кілька документів і свідоцтв. В РДАЛІ (Москва) знайдено її анкету для вступу до АРКК з власноручно написаного датою народження – 1906 рік, Київ. Метрики тут не знайшли, бо немає навіть натяків на район, де вона народилася...

Була одружена з популярним актором естради й театру Борисом Стеном (Бернштейн, з німецької “янтарний камінь”, штайн – стен). Псевдо взяла його. Києвознавці подали декілька відомостей про роботу Стена. З осени 1924 по весну 1926-го грав у театрі “Інтермедії та сатири” (Хрещатик, 43). Помер 29 квітня 1936 року від перитоніту ще зовсім молодим...

Далі життєвий шлях Анни переважно вимальовується завдяки цитуванню фраґментів її записів у зошиті-щоденнику, який вона залишила в Москві на перегляд мистецтвознавцю Хрисанфу Херсонському перед своїм від’їздом до Німеччини, звідкіля, здавалося, мала невдовзі повернутися.

Вона теж писала, що в Києві навчалася в Київському державному театральному технікумі (КДТТ). А до цього працювала репортером у “Пролетарській правді” і одночасно грала в київському Малому театрі. (Його так називали через невеликі розміри, камерну атмосферу та й... за асоціацією з московським театром, як повідомляють історики-києвознавці. Насправді ж цей театр підпорядковувався Політуправлінню Київського військового округу, існував з 1921 до 1923 року і мав скорочену назву ПУКВО). Потім Анна відвідувала заняття театру-студії під керівництвом актора-мхатівця Чужого (І. Л. Кожича). Тоді багато відомих акторів, як і Валєрій Інкіжинов, у якого Анна навчалася на кіноакторському курсі в технікумі, приїхали до Києва, щоб перебути лиху годину і з часом повернутися до Москви. З театру-студії Чужого потім "виріс" Театр російської драми ім. Лесі Українки. У Чужого працювали за системою Станіславського. (Звідси, можливо, в німецькій пресі з’явилася фраза, що Анна працювала в театрі Станіславського).

В КДТТ Фісакова-Стен вступила на кіновідділення, тому що, як писала в щоденнику, дуже любила кіно, й навчалася там півтора року, тобто до половини 1926-го. Дізнавшись про прийом до Першого робітничого театру Пролеткульту в Москві, Анна поїхала туди складати іспит і була зарахована. Успіх не був випадковим. Вона ж бо навчалася акторській майстерности в Чужого та Інкіжинова і пройшла серйозну навчальну програму в КДТТ. Є відомості, що в Пролеткульті тоді викладав і Ейзенштейн. (Може, тому в Universal Filmlexikon з’явилися рядки про причетність його до кар’єри Анни в кіні?..).

А де ж все таки правда?

Щось приховувала Анна все життя. Припустімо, зрозуміло, що трішки зменшувала свій вік, тому й розбіжності в датах. Для жінки-актриси це так типово й натурально...

А про батька в тім зошиті Анна написала, що він був прикажчиком у взуттєвій крамниці. Чи так? Якщо так, то честь йому і хвала, бо намагався вивчити дівчину, як панську дитину. Тут тобі і гімназія, і танці, мови знала. Пригадаймо, що писали про батьків акторки в пресі та кінодовідниках. Може, актрисі на Заході не престижно було мати для її іміджу та кар’єри батька з обслуги панів? А може, Фесак не такий і простий був? Чому Анна писалася в технікумі вже як Фісакова? А у 18 років вона взяла псевдо чоловіка. Чи прізвище некрасиве, чи в Києві воно щось означало, чого за тих важких часів краще було не згадувати?

Стосовно ж Хрисанфа Херсонського, то він використав записи Анни Стен, щоб на суто радянський копил розібратися з еміґранткою. У своїй статті він їй виніс суворий вердикт: “До чого насправді дійшла Анна Стен за кордоном в своїй творчій біографії? В чому її нова лірика, в чому патос її любови до кіна, про яку вона не втомлюється казати? Задля чого пішла Анна Стен? До чого призвів її відрив від СРСР? Які ідеї несе вона тепер глядачу, поєднуючися з роллю так глибоко, що вона стає "шматком" серця, як вона пише в “синьому зошиті”? А наприкінці навіть так: “Вона продає свою любов до кіна. Як, по суті, продала своє радянське громадянство, коли поміняла його на успіх винахідливої “ідейної” куртизанки, котра ґримом з яких хочете рум’ян "запалюється" кожного вечора, як вам буде завгодно...”

У своєму синьому зошиті Анна писала: “...Чому я почала працювати в кіні? Я не можу відповісти на це просто. Я тільки знаю, що я ніколи не думала, що праця в кіні – справа легка. Я дуже рано звикла до праці і в житті, і на сцені, і знала, що дарма нічого не дається. І дійсно, тепер, пройшовши повз дуже великі труднощі, я і в майбутньому не чекаю полегшення...

Коли я закінчую працю над якимось образом, і я раптом уявляю собі, що це закінчено, – мені завжди робиться тяжко і сумно, начебто у мене відривають шматок серця, начебто помер хтось, у кому текла моя кров. Продовжується це до нової роботи. І ще: якщо я відчуваю, що нова роль нічого не може дати мені нового й цікавого, я від неї відмовляюсь...”.

Кіну Анна присвятила майже все своє життя. А воно їй подарувало життя і після смерти. Маємо надію, що в Києві з часом пройде ретроспектива її стрічок і буде знято документальний фільм. І творчість видатної киянки ввійде в обіг мистецтвознавчого і культурного життя її Батьківщини – України.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com