Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.12.2003 15:10

Досвід духовної кон’юнктури

Олексій Радинський, "Дзеркало тижня"

Важко не помітити, що останнім часом побільшало охочих врятувати молоду кінематографічну поросль від творчого простою з допомогою різноманітних прожектів, кампусів та майстер-класів. Причому займаються цим не тільки професіонали. Ейфорія з приводу можливого успіху затьмарює кінематографістам сприйняття реальності, й вони часто-густо не здатні відрізнити цікаву пропозицію від безперспективної. Дивну активність в кінематографічній царині проявляють західні релігійні громади. Обіцянка врятувати українське кіно цього разу пролунала з боку організації «Україна для Христа», котра разом із Національною спілкою кінематографістів України презентувала в Будинку кіно американський кінофестиваль фільмів духовного досвіду DAMAH.

Загадкове словосполучення «фільми духовного досвіду» заінтригувало багатьох, адже під це означення можна підвести будь-який кінематографічний продукт. Останні сумніви стосовно природи цієї акції зникли перед входом до Синьої зали Будинку кіно: там безкоштовно роздавали християнську літературу. І хоча текст розповсюдженого прес-релізу намагався всіляко приховати релігійну спрямованість фестивалю, натомість акцентуючи, що DAMAH «являє собою хороший стартовий майданчик для молодих кінематографістів, які мають намір присвятити себе серйозному авторському кіно», зміст брошур про порятунок душі, що йшли в комплекті з процитованим документом, змушував засумніватися в художній повноцінності фестивалю. Адже скільки зусиль вже було змарновано на розжовування кон’юнктурних тем, під які легко вибивати спонсорські гроші. Сьогодні такою темою стало християнство.

Тож про які кшалти «духовного досвіду» йдеться в організаторів фестивалю? Їх цікавить «авторський погляд на роль у нашому житті абсолютних, традиційних, позачасових, загальнолюдських, зрештою Божественних начал». Наразі фестиваль DAMAH, який щоосені проходить в Сіетлі (США), спільно з НСКУ прагне залучити до участі у фестивалі твори молодих українських авторів. Для цього проводиться попередній конкурс сценарних заявок і готових короткометражних стрічок. Також планується серія майстер-класів для кінопочатківців (сподіваюсь, майстер-класів з кіновиробництва, адже послухати проповідь можна деінде). Новостворена київська організація DAMAH Partnership збирається регулярно проводити покази та обговорення фільмів-претендентів, а найкращі відправляти в Сіетл на черговий DAMAH. Найбільше зацікавила інформація про те, що київська DAMAH Partnership буде «в окремих випадках матеріально сприяти реалізації авторських проектів кіномолоді». Але такого роду благодійність завжди вимагає певної творчої слухняності. Український партнер фестивалю Олександр Рутковський протягом презентації багаторазово запевняв потенційних конкурсантів, що фестиваль не має чіткої клерикальної спрямованості. Потрапити туди може кожен твір, в якому «увагу авторів зосереджено на ідеальних і моральних цінностях сучасного світу». Для підтвердження незаанґажованості фестивалю ведучі презентації передали слово екрану, аби показати «найкращі фільми фестиалю DAMAH останніх років». На жаль, ці вершини духовного досвіду виявилися банальною проповідницькою продукцією. Більшість із них не є естетично вищими за аналогічні телепередачі, покликані популяризувати американську церковну премудрість. Стрічки склеєно за одним шаблоном: грішник (з цим персонажем мусить ідентифікуватися кожен глядач) стикається зі складним життєвим випробуванням, на яке його наражають трансцендентальні сили, переживає просвітлення та навертається до Бога. Незначні відхилення від цього канону «духовного кіно» нівелюються загальною інтонацією фільмів, що є спільною для усієї християнської пропаґанди: автори фільмів про «духовний досвід» абсолютно «влипли» в матеріал, вони показують одновимірний світ, де добро і зло показово розведені по різних кутах життєвого ринґу, а шлях до спасіння визначений наперед. Благочесно-дидактична міна авторської інтенції деколи супроводжується прикрими етичними курйозами, як-от у фільмі Девіда Моріна «Батько». Молода жінка, що найбільше у світі піклується про власну красу та здоров’я, впадає в депресію. Вона постійно відкладає побачення з батьком аж до звістки про його смерть, котра остаточно вибиває ґрунт з-під її ніг. Аж тут зустріч із ангелом відкриває їй очі на світ, і вона (у ніч смерті свого батька) вирішує... відмовитись від косметики та дієти. Попереду в неї життя щасливої віруючої.

Такі приклади доводять, що зниження християнства до рівня масової культури, що здійснюється з очевидними комерційними цілями, не йде на користь релігійним цінностям. Новітні західні церкви, що сьогодні окуповують український маскультурний простір, мають на меті популяризувати християнство засобами мас-медіа та шоу-бізнесу. Але рок-композиції про Ісуса та анімаційна екранізація Біблії навряд чи сприяють духовному розвитку людини. Від спілкування з тими, хто «осягнув» спасіння через запальну проповідь з виразним англійським акцентом, залишається дивне враження: ці люди виглядають цілковито щасливими, але навдивовижу обмеженими, в їхніх очах з’являється відблиск зомбованого просвітлення, а помисли зводяться до спроби порятувати душі усіх оточуючих. Західні релігійні громади знайшли напрочуд вдячну аудиторію серед здеморалізованого українського люду. Українське кіно є не менш розгубленим за все наше суспільство, але подолання сьогоднішньої кризи за допомогою вузькоклерикальних проектів може принести нам лише зомбованих кіноадептів комерціалізованого християнства.

“Дзеркало тижня”, №47, 6 – 12 грудня 2003



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com