Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.12.2003 11:10

Росія – не Україна

Олександр Роднянський, KINO-KOЛО (20)

KINO-KOЛО. Пане Олександре, ваша продюсерська практика на українських і російських телетеренах, а також співпраця з російськими кінематографістами, очевидно, дозволяє зробити відповідні висновки стосовно можливого вектора досі замороженого українського кінопоступу. Отже, в чому суть і механізми російської державної кінополітики останніх років, яку, на наш погляд, можна назвати достатньо успішною? Що відбувається з російським кінематографом, що відбувається в російському кінематографі? І що могло б принципово змінити кіноситуацію українську?..

Олександр Роднянський. Передусім – про російську державну кінополітику. Безумовно, я не є адресатом цього запитання. Там задіяно багато механізмів, що працюють, існує багато деталей, про існування яких доконано не знаю. Але я маю уявлення про те, що тепер називають поступом та успіхом російського кінематографа, і спробую пояснити у свій спосіб... Мені здається, слушно вести не так про державну політику в галузі кінематографа, як про комбінацію об’єктивних і суб’єктивних чинників, які й уплинули на значне прискорення темпів кінорозвитку, на збільшення кількости фільмів, що виробляються в Росії.

Отже, про об’єктивні чинники. Перше – економічна ситуація. Не пояснюватимемо успіх російської економіки цінами на нафту, що зростають і в такий спосіб забезпечують піднесення виробництва. Це частина правди, тим більше, що це примітивне уявлення про економічну ситуацію в Росії. Але все ж таки обсяги грошей, що там обертаються, значно більші, ніж в Україні... Друге, я б сказав: традиція. Традиція, яка фіксує певну роль, що має відігравати кіно у плеканні національної культурної ситуації, національної суспільної мітології і національної політичної ідеології. Це було усвідомлено досить давно й успадковано тими, хто сьогодні працює в російському кінематографі. Ні в кого в російському уряді, серед російських чиновників, бюрократів, продюсерів, тих, хто має стосунок до кінематографа та його фінансування, немає жодного сумніву – навіщо це саме кіно, яку саме роль воно відіграє. А в Україні це – питання. Питання, яке має бути дискутоване і забезпечене певним своїм, але передовсім – теоретичним, підґрунтям... Третє – роль, яку відіграють ринкові механізми. Просто кажучи, кількість кінотеатрів чи кількість екранів, з одного боку, і розвиток російського телебачення – з іншого, вже забезпечують економічне підґрунтя для кіновиробництва в Росії. Ще простіше: якщо в Росії ви витратили певну суму грошей і вам пощастить, фільм буде успішним, сподобається авдиторії, його подивляться в кінотеатрах і купить кілька разів телебачення, – окрім визнання авдиторії і критики, ви ще й заробите грошей. Це є те, що, власне, й називається кіноіндустрією. В Україні ж – ви знаєте не гірше за мене або й краще, та всі без винятку знають – не існує кіноіндустрії як факту. Тобто маємо саме таку об’єктивну ситуацію... І достатньо вже трьох згаданих чинників, щоб зрозуміти різницю між українськими і російськими кінореаліями.

Та існують і суб’єктивні причини. Власне, вони полягають у наявності критичної маси людей, які і є рушіями цього процесу. Незалежно від того, хто ці люди – приватні продюсери, керівники державних кіностудій чи міністри певних профільних галузей. У Росії їх виявилося достатньо, щоб забезпечити певний безперервний процес. Можу засвідчити існування навіть певної нової ґенерації тих кінематографістів, які вже абсолютно в інший спосіб не тільки сприймають реальність, але й успадкували традицію і знання. І, головне, я б сказав, готові до цілком нового рівня розмови, нового рівня діалогу, який, можливо, адекватний кінопроцесу значно ширшому за російський...

В Україні я час від часу стрічаюся з кінематографістами-початківцями і завжди ставлю їм дуже прості питання, щоб для себе з’ясувати і рівень амбіцій, і рівень знань, і рівень того, що називається певним гуманітарним потенціалом людини, котра прагне зробити кінокар’єру: “Які стрічки вам подобаються? Чого ви чекаєте від свого фільму? Де б ви хотіли його бачити?”... Ось і сьогодні у мене відбулася така зустріч з групою молодих кінематографістів, і їхні відповіді на ці питання виявилися, сказати б, дуже бідними. Тобто вони мало дивилися, дуже мало знають. Я вже не кажу про російський кінематограф, європейський або світовий – навіть український не є зазвичай успадкований тими, хто сьогодні виступає новими його гравцями або мріє про те, щоб ними стати... То велика й прикра вада. Бо кіноіндустрія – це не тільки фільмовиробництво і дистриб’юція. Питомо важливі й елемент освітній та елемент наявности системної ієрархії. Вона ж передбачає існування в полі національної кінематографії безперечних авторитетів, великих фільмів, великих режисерів – можливо, й тих, які вже відійшли, але добре відомі й продовжують впливати своїм мистецьким спадком, своїм авторитетом, своїм існуванням на ситуацію сьогоднішню…

В Росії останнього часу створено низку стрічок, автори яких зробили спробу дати чесну відповідь на питання, що їх ставить час. І не без успіху. В Україні ж я не знаю жодної спроби відповісти на подібні питання. І не бачив фільмів, які б пояснили чи дали можливість глядачам усвідомити реальність, у якій вони існують; не бачив фільмів, які б змалювали й подали певний образ країни, що він для авторів важливий. Власне, в Росії саме це й було спочатку досягненням стрічок "Брат" і "Брат-2", а згодом – уже на іншому рівні – кінокартин "Повернення" і "Старі". Останні два фільми – справді серйозний кінематограф, що він існує в цілковито іншій площині, ніж “братерські” картини Балабанова, у площині, сказати б, мистецтва без жодних заперечень і соціальних анґажементів. Тобто "Повернення" ви можете подивитися і за 30 років, і за 50 – і робити для себе певні висновки, і так само емоційно зреаґувати, як тепер, коли воно щойно з’явилося. І це не єдина така й не випадкова, на мою думку, російська стрічка. “Повернення” є знаком того, що відбувається в країні, яка усвідомила нагальну потребу тривання культурної традиції і зробила певні кроки для підтримання цього процесу. З різних боків, але солідарний рух – державна політика, приватна ініціатива…

І при тому ніхто не бив себе в груди: ми це робимо для Росії! А в нас, коли кажуть про українське кіно, то чи зверхньо, чи, навпаки, патетично – мовляв, це робиться для України! Ні, коли ти нічого не імітуєш і серйозно ставишся до кіна, – ти пропонуєш людям своє висловлювання про світ, своє його бачення, своє уявлення про сьогоднішні життєві реалії. Ти оцінюєш співвідношення теперішнього світу з певними моральними, культурними, релігійними чи віковими цінностями – тими, що для тебе багато важать, які мають серйозне значення. Це називається відповідальністю перед життям. Зрозуміло, і перед твоїм українським життям, і взагалі перед життям. Коли ж ти робиш кіно “винятково для України” – перепрошую, це лишень політичний піар. У кращому випадку – вдалий піар, але не мистецтво і навіть не комерційний кінематограф, що він теж не є фактом “послуги Україні”. Тим часом, саме глядацьке кіно завжди є фактом існування національної кіноіндустрії. Тобто фактом послуги конкретному кіноглядачеві, котрий придбає квитка, прийде і отримає своє задоволення. І ось таке розуміння в Росії наявне. Саме воно фундаментально відрізняє російську ситуацію від української.

В Україні немає критичної маси тих, хто б усвідомлював кінематограф як акт мистецтва, що воно стоїть на плечах гігантів – і українських, і російських, і європейських, і світових. Усе справжнє з’являється не на порожньому місці. Воно обов’язково з чогось виростає, на щось спирається. Мається ж на увазі гуманітарна освіта – набуття знань про те, що відбувалося в історії кіна. Ти обов’язково повинен знайти, відкрити для себе цей кіноскарб. Це по-перше.

По-друге, немає критичної маси тих, хто безпосередньо працює над перетворенням національного кіна на кіноіндустрію. Погляньмо – п’ятдесятимільйонна Україна. Це потенційно як Франція, де за такої ж кількости населення вистачає глядачів, які відвідують кінотеатри, для існування фантастичної індустрії французького кінематографа. Звичайно, порівняння некоректне, бо тут і там потенційний кіноглядач одержує різну зарплатню. І доки не зросте належним чином рівень життя, доти з розвиненими європейськими країнами порівнювати не варто. Та ось, скажімо, Росія з Портуґалією вже “розібралась”. Тобто ринок кінотеатральних зборів, кінопрокат у Росії вищий, ніж у Портуґалії. Далі на порядку денному, як я розумію, Іспанія. І так далі. І ясно, що тут потенційно Росія – зі своєю кількістю глядачів – може претендувати на четверте-п’яте чи навіть вище місце в Європі. А це, безумовно, впливатиме на кількість і, зрозуміло, на якість національного фільмовиробництва. Себто і в Україні для постання кіноіндустрії загальне економічне зростання, безумовно, важливе. Та чи треба його спочатку дочекатися, а вже потім щось робити? Не чекали, відкрили ж люди в Києві, в інших великих містах низку модерних кінотеатрів, які вже цілком успішно працюють з іноземним репертуаром.

Ще є певні об’єктивні чинники, що вони – проти. Скажімо, стан кіноіндустрії залежить і від розвитку українського телебачення. Обсяги ж рекламного телевізійного ринку, власне – грошей, у нас у 10 разів менші, ніж у тій самій Росії. І це фактично не дає вітчизняному телебаченню можливости бути учасником кінематографічного процесу.

Тобто можна констатувати, і це найпростіше: так чи так, а кіноіндустрії не існує і немає можливости для тих, хто хоче зробити український фільм, – вкласти гроші і повернути їх саме в Україні.

Але варто повести мову й про інше. З одного боку, в Україні не усвідомлено мітологійної ролі кінематографа. З іншого ж – якщо ніхто не може запропонувати суспільству образ або кілька версій, кілька проектів, кілька сценаріїв образу і моделі розвитку країни, що називається Україною, то, власне, немає і державної потреби в кінематографі. Якщо ж “проект України” існує, то завдання кінематографа полягає передусім у тому, щоб про нього проінформувати суспільство. Наголошу, найкращим способом такого інформування є не телебачення, бо воно, сказати б, лінійний спосіб пропаґанди. А саме кіно! І певної моделі існування в новій країні – для тих, хто тут живе – ніхто краще за кіно не доведе. Це теж не усвідомлено і, відповідно, не практикується...

І я категорично наполягаю – в Росії з кінематографом добре, на відміну від України, не тому, що там є гроші і славні чиновники, а в нас їх немає – ні грошей, ні славних чиновників. І в Україні є непогані чиновники, і в Росії є погані чиновники. У них теж багато хто не хоче вкладати гроші в кіно, а в нас є кілька тих, хто б із задоволенням вкладав... Але немає певної суми чинників, які б зробили кіноіндустрію потрібною не тільки потенційним українським глядачам, а ще й тим, хто має ухвалювати рішення в Україні. А це не чиновники й не уряд – це та критична маса, власне, ті кілька відсотків людей, які завжди відповідальні за долю країни і долю суспільства. Це так звані еліти. Вони можуть бути різні – політична, культурна еліта, промислова, військова, журналістська. Насправді, саме ці еліти ухвалюють принципові суспільні рішення. Отже, вони, передусім, повинні усвідомити потребу в існуванні повноцінного українського кінематографа. А далі – вплинути на те, що має перетворити окремі спроби на поступальний процес.

Можна говорити й про інші речі. Скажімо, мене категорично не влаштовує рівень української кіноосвіти і, повторюся, ізольованість тих, хто працює або хоче працювати в українському кіні, від будь-якого кінематографічного процесу поза Україною. Власне, не влаштовує відсутність самого кінопроцесу...

Фактично, в Україні існує два чинники, що вони притаманні серйозній кіноіндустрії. Це фестиваль "Молодість", який, безумовно, є поважний, серйозний і, на мою думку, відрізняється не в гірший бік від усіх тих фестивалів, які я бачу в Росії. Він просто один із найкращих європейських кінофестивалів – і за рівнем програми, рівнем гостей і за інтересом авдиторії, безумовно. І, перепрошую, – часопис KINO-КОЛО. Все. Тільки два фактори, які є частиною кінопроцесу. А де кіно? Де те, про що писати? А де те, що показувати?..

У нас кожен рік розпочинається з питання: що з українських фільмів буде на кінофестивалеві "Молодість"? І вкотре – історичний сюжет, історичний фільм. Я тут не хочу нічого поганого сказати про стрічку "Мамай", яка брала участь у конкурсі цьогорічної “Молодости”. Але мене завжди дивувало, чому молоді люди, молоді кінематографісти розпочинають своє життя в країні, що вона категорично відрізняється від себе самої зразка 15-літньої давности, з речей, якими розпочинали своє професійне життя їхні старші колеґи десь 20, 30 чи 40 років тому?! Молоді розпочинають із історичних алюзій, зі створення метафоричного уявлення про реальність, яка аж ніяк не прямо пов’язана з тим, що відбувається в країні.

Можливо, я помиляюся, але завжди був прихильником того, що, наприклад, у Франції робить Матьє Кассовіц. Справді, поряд діє Люк Бессон, який витворює французький Голлівуд – і виходить незгірше голлівудського, чим він значно просунув професійний рівень тамтешнього кіна. Та я кажу про Кассовіца, який дивиться на сучасну Францію і в певний спосіб бачить те, що реально відбувається у суспільстві, і створює фільм "Ненависть". Дійсно, і згодом постановник цілком заслужено отримує приз за режисуру на Каннському фестивалі, а фільм – правдивий суспільний резонанс!

А на кого розраховує молодий режисер, знімаючи історичну стрічку, на кого і на що розраховують ті, хто фільмує нові версії історичних подій? На те, що їм дадуть державну премію, державне фінансування?.. Не знаю. Та на глядацький інтерес у цьому випадку, на мій погляд, розраховувати не доводиться, бо глядацький запит сьогодні – в абсолютно іншій площині. Він криється у тих простих питаннях, які людина кожен день посилає у повітря: як сталося, що хтось багатий, а я бідний? як сталося, що я багатий і не знаю, що з цими грішми робити? як стати щасливим, коли ти вже заробив достатньо? як стати щасливим, коли ти ніколи не заробиш? а як жити далі в країні, яка не дає соціальних ґарантій, але дає можливість вибору? як учитися і чому навчатися? а що є освіта? а що є родина? а що є дружина? а що є кохана? а що є країна?!. Отакі прості питання, над якими б варто поміркувати молодим кінематографістам у своїх картинах. І тоді б вони мали успіх! Один-однісінький такий сценарій я вже читав – знову ж таки, в KINO-КОЛІ. (“Останній забій” Олексія Росича, KINO-KOЛО, 2003 літо (19) – ред.). Та ще не бачив жодного такого фільму...

Тим часом російська кіноіндустрія активно анґажує українські творчі сили. Чи не всі професійно адекватні кінорежисери їдуть сьогодні до Росії або працюють тут – на замовлення російських компаній – над телесеріалами.

І все це – проблеми нашої сьогоднішньої ситуації. Хто винен? Поганий президент?.. Дурниці. Ніхто не забороняє. В Росії Путіна теж хтось не любить, особливо серед творчої еліти. Серед творчої еліти взагалі навряд чи хто любить верховну владу... Але ж роблять і телебачення, і фільми. Уряд винен?.. У Росії багато держзамовлень. Та чи так багато серед найкращих російських фільмів таких, що зроблені на держзамовлення? Хіба "Повернення" Звяґінцева було держзамовленням? Ні, це був один з найдешевших російських фільмів, і перший, що його повністю зробила телевізійна компанія.

Отже, питання не до держави. Тут завжди є питання до самих себе. Всі ті молоді люди, що вони приходять на "Молодість" і що вони називають себе молодими кінематографістами, мають відповісти на просте питання: що вони роблять для того, аби втілити свої мрії, аби реалізуватися – чи то в арт-кіні, чи в Голлівуді... І вони мають знаходити тих, хто їм у цьому допоможе. Бо завжди був у Луїса Бунюеля Серж Зільберман, але ж був у Сержа Зільбермана і Луїс Бунюель. Він прийшов і запропонував свої ідеї, в нього щось було... І прийшов Андрєй Звяґінцев до Дмітрія Лєснєвського чи Дмітрій знайшов для Андрєя сценарій – і вони зробили разом. Зробили!

Отже, в Росії, що цілковито ясно, кіно – це вже індустрія. І там продюсери розшукують молодих режисерів, і молоді режисери розшукують продюсерів – є і ті, й інші. Також є серйозні режисери середнього і старшого віку, що вони продовжують успішно працювати. І в нас – із середнього покоління студії Довженка – українські режисери Анатолій Матешко, Андрій Праченко, Андрій Бенкендорф успішно роблять телесеріали.

Взагалі, я думаю, що це також гарний спосіб прийти в кіно для початківців. Приклад? Уже тепер будь-який продюсер зробить усе, аби зреалізувати будь-який проект режисера Алєксєя Сідорова – того, що зняв "Бриґаду". Про світоглядні речі наразі не йдеться, але ж “Бриґада” безумовно талановита і професійна з точки зору режисерської. І зараз я читаю сценарій Сідорова – комерційне кіно; і розумію, що цей режисер мріє про Голлівуд. Наївно? Але він хоче бути успішним у Голлівуді й докладає до того зусиль. Можливо, й буде. Якщо не він, то хтось інший... Ну а Звяґінцев, своєю чергою, вже є тим режисером, якому відкритий шлях до Європи – будь-яка відповідна європейська інституція вважатиме за щастя взяти фінансову участь у його наступному проекті. Не дуже навіть замислюючись, яким є той проект. Бо цей режисер уже довів, що він чудово знається на кінематографічній професії, а також має цікавий особистий погляд на дійсність...

Власне, таким я бачу причини і факти новітнього російського кінопоступу.

Київ, 25 листопада 2003

До друку підготував Володимир Войтенко



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com