Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

27.11.2002 16:38

Андрєй Тарковський і Україна

Вадим Скуратівський, KINO-KOЛО #14

У квітні 2002 року виповнилося 70 літ від дня народження одного з найвизначніших режисерів в історії світового кіна – Андрєя Тарковського (04.04.1932 – 29.12.1986).


Однокласник і тезка Тарковського, поет Вознесенський, на самому порозі брєжнєвської реакції, написав відкритого листа до редакції газети “Правда” (“звертаюся до газети під назвою “Правда”): “Живу в атмосфері нескінченних провокацій, спрямованих проти мене”.

Андрєй Тарковський міг сказати про себе те саме. Не випадково чи не всі перші “пєрєстроєчні” публікації про нього головно переповідали – нескінченні провокації та інтриґи проти нього. Інтриґи, які, зрештою, закінчилися вимушеною еміґрацією великого режисера. І, схоже, передчасною його смертю...

А проте біографи Тарковського якось пройшли повз ту спрямовану проти нього провокацію, що аж фундаментально “зіпсувала” його “українську” репутацію. На десятиріччя перетворивши його, напівукраїнця, чи не на “україножера”. Принаймні на великодержавника-шовініста.

...Невдовзі після гучної прем’єри “Іванового дитинства” інтеліґентський Київ, який так приязно зустрів той фільм, до краю обурився. Записом, нібито зробленим Андрєєм Тарковським і Васілієм Аксьоновим, іншим молодіжним лідером того часу, у книжці відгуків київського Шевченківського музею: мовляв, кому той музей потрібен – краще влаштували б у тому приміщенні гарну клініку.

Автор цих рядків, разом зі своїми іноземними гостями, кіпріотами-лікарями (у дусі того часу поспіль комуністами) випадково потрапив до того музею – якраз на другий день після запису-скандалу. Розгублені і розлютовані музейні співробітники старанно ховали від відвідувачів злощасну “книгу”. Словом, справді скандал: московські, такі “проґресивні” “шістдесятники” раптом та підняли руку на великого нашого поета (за сумісництвом – революційно-демократичного попередника радянської влади). Тож образився і інтеліґентський, і офіційний Київ... Не приховую: мене прикро – і на десятиріччя – вразив той запис. Подумки, зрештою, я давно вже погоджувався з тим, що експозиція Тарасового музею – незугарно-аґітпропівська, незграбно-догматична. Але ж до чого тут – сам Шевченко?! Пізніше, із щоденника відомої поетеси Ірини Жиленко, видрукованого у часописі “Сучасність”, я дізнався, що так само болісно переживали той, скажімо так, інцидент усі ті, хто тоді опікувався автентичною репутацією українського слова.

Репутація ж самого Андрєя Тарковського була вирішена. У відповідному напрямі. Ледве чи не онук Івана Карповича Карпенка-Карого, українець – і таке от написав...

Отож, на десятиріччя у мене залишалося, м’яко кажучи, амбівалентне ставлення до Тарковського: великий художник – і от співавтор того сумнозвісного “запису”. У режимі внутрішньої лютої полеміки з останнім – десь чи не через півтора десятка років по тому – я написав підкреслено апологетичний етюд про поета. “Шевченко у контексті світової літератури” (“Всесвіт”, 1978, №3). Серед інших обставин довкола тієї доволі резонансної – як на той важкий час – статті було і те, що вона мала потрапити до рук Арсєнія Тарковського. Старий поет добре пам’ятав українську мову і був “субскрибентом” “Всесвіту”, завзятим його читачем. Отож, може він покаже ту “розвідку” синові-режисеру, а той відтак ревізує свій погляд на Шевченка.

А проте склалося так, що недавно мені самому довелося капітально ревізувати своє бачення того “запису”.

Ані Андрєй Тарковський, ані Васілій Аксьонов нічогісінько у тій “книзі відгуків” – не писали. Вони лише жили “в атмосфері нескінченних провокацій”. Спрямованих проти них особисто. Проти їхньої ґенерації. Проти спроб тієї ґенерації поновити мистецьку норму. І культурну норму взагалі.

...Видатний наш майстер художнього перекладу Михайло Москаленко, що йому український читач завдячує вже цілою полицею у тому жанрі – від епоса про Ґільґамеша до поем Сен-Жон-Перса, нещодавно звернув мою увагу на листа “пізнього” Максима Рильського. Виявляється, незадовго до смерти, український поет встиг провести своє стільки ж елементарне, скільки й переконливе розслідування довкола того нібито московського вибрику. Довкола того “запису”. І виявилося: елементарна, хоча по-своєму геніальна луб’янська інтриґа. Готується усунення консерваторами – реформатора-невдахи Микити Хрущова. Кого-кого, а Тараса Шевченка він, зрозуміло, шанує. Під високим патронатом першого секретаря невдовзі розпочнеться ґрандіозна ювілейна кампанія пам’яти поета. “От Либавы до Владивостока”, як говорила з іншого приводу інша українка – Анна Ахматова-Горенко. І от на стіл того демократичного цезаря “органи” кладуть той сфальсифікований “запис”. Це ще один привід до лютої хрущовської сварки з московською молоддю, тамтешньою “передовою” інтеліґенцією. Продуктом хрущовських таки реформ. “Что ж это он мόлодежь не уважает?” – якось гарчав секретар – “на рівному місці” – на вже немолодого співака-ніжинця Марка Бернеса. І що ж за “мόлодіж” не поважає “нашого” Шевченка?!

Але це вже не примха на рівному місці, а це вже сюжет в оперативному просторі поліційної провокації – висококваліфікованої. Хрущова той “запис” посварить з молодими москвичами.

І відтак молоді київські вільнодумці посваряться зі своїми однодумцями московськими. “Просто, як усе геніальне”, – каже Снаут (Юрі Ярвет) у фільмові “Сталкер”... Зрозуміло, також з іншого приводу.

Васілій Аксьонов з приводу того “запису” обурено відповідав, що він у той час узагалі не був у Києві, бо був у Польщі. Андрєй Тарковський, схоже, взагалі не звернув увагу на ту “інтриґу”. Було не до того: лихоманково працював над проектом фільму про Андрєя Рубльова.

Серед іншого, ретельно переглядаючи довженківську “Землю”. За словами кінознавиці Неї Зоркої, він, напередодні кожної нової своєї роботи, обрядово-обов’язково переглядав – саме “Землю”. З усією своєю стриманістю, входячи при цьому у справжній естетичний екстаз. “Ви тільки подивіться!” – гукав він до колеґи, показуючи тій на “пейзажні” кадри того надфільму.

Тарковський-студент у ВДІКу навчався у Міхаіла Ромма. Але, за його словами, своїм “кінематографічним “університетом” вважав усе ж таки “Землю” (із розмови режисера зі студентами варшавського університету – середина 1970-х років).

Отож, Тарковський і Україна – тема, яка вимагає не стільки патріотичної патетики, а спокійного розгляду і спокійного методу.

Колись про один із витворів Кавалерідзе-скульптора було сказано: не схожий. І у відповідь один літній робітник сказав про того “Артема”: робилося не за фотографією, а за біографією. “Україна” ж Андрєя Тарковського проступає рішуче в усіх його “7 ½” фільмах. І за біографією, і за фотографією...

Нещодавно київський режисер Сергій Маслобойщиков зняв фільм про сім’ю Тобілевичів та їхніх родичів Тарковських (“Дві сім’ї”, 2000).

Андрєй Тарковський особливо на цю сімейну тему не “розповсюджувався”. Колись у ресторані московського Дому кіна один наш земляк-режисер спробував було показати йому звичайні світлини єлизаветградських ландшафтів довкола Тобілевичевого “Хутора Надія”. Там, де два українські клани колись поєдналися поміж собою. Тарковський лише роздратовано відмахнувся від тих знімків. Схоже, він той світ бачив по-своєму і зовсім по-іншому. Але передовсім – через геніальну кінопейзажистику “Землі”: Сергій Маслобойщиков у тональності цілком спокійного, “епічного” монтажу синтаксично поставив поряд ту кінопейзажистику і “ландшафти” “Дзеркала” та “Жертвопринесення”. І дві кіностилістики якось аж дивно, раптом, поєдналися. У неймовірній своїй схожості і гармонії.

Ще раз дистанціюємося від наївних, суто “біографічних” генез та паралелей. Справді, дід Тарковського, народоволець, а потім християнин Олександр Тарковський – питомий українець. З обрядовою ж українсько-шляхетською леґендою про Тарковських, нібито українських нащадків кавказького “Шамхала Тарковського”. Насправді ж Тарковські, напевне, нащадки (як, скажімо, і Агатангел Кримський) кримсько-татарських переселенців до старої Литви і Польщі.

...Олександр Тарковський у молодості спілкувався з іншим харківським студентом-революціонером. Юзефом Пілсудським. По громадянській той, уже “начельник” відродженої Польщі, написав другові листа: Олександре, приїжджай до мене з твоєї Єлизаветградщини – я тут добре влаштувався... Єлизаветградське ЧК перехопило того листа – і довелося Тарковським їхати не на Захід, а на Схід. Але батько режисера, славнозвісний російський поет Арсєній Тарковський, назавжди залишився при патосі українського степового і лісостепового пейзажу. При повазі до української мови і при знанні її. При культі, з його погляду, найбільшого поета всіх часів і народів Григорія Сковороди. Культ, що його поділяв і Тарковський-молодший.

Оце і є автентична українська основа великого режисера. Український пейзаж і Сковорода.

Коли Андрєй Тарковський помер, паризька “Монд”, мов зірку з неба схопила в його некролозі: помер великий російський режисер-містик.

Великий російський містик веде свій родовід не тільки від старої української аристократії, а й від великого українського містика.

Головна стратегема Тарковського-художника – пошуки Абсолюту. Тобто пошуки Того, хто визначає і структуру, і саму фактуру нашого (нібито “нашого”) світу.

Новітній Парсифаль від кінокамери у пошуках склянки святого Ґрааля... Відійшовши, внаслідок очевидної повсюдної історичної кризи – кризи масових історичних зусиль, – від народницьких і взагалі націоналістичних міфів, Андрєй Тарковський уже шукає істину поза межами історії. У “Солярисі” та “Сталкері” навіть поза межами – самої Землі...

Маршрут, що його на порозі Нового часу чітко окреслив саме Григорій Сковорода. Трансльований у кінематограф Тарковського-сина через поезію Тарковського-батька. Той Григорій Сковорода, що ризикнув усю світову й іншу суму власне історії назвати – “всякая дрянь”.

Кінематографіст, однак, не має ні права, ні фізичної можливости до такої філософсько-ліричної редукції світової матерії і речевости. Отож, російський “режисер-містик”, на відміну від українського мислителя, не відкидає ту матерію, а – “прозирає” її. Намагаючись віднайти у ній той чи той слід Абсолюту, ті чи ті Його риси.

...Жертвопринесення в “Івановому дитинстві” і “Жертвопринесенні”, найбільших фільмах християнської культури.

Дзеркало Бога – у “Дзеркалі”. У “космічних” “Солярисі” і “Сталкері”. В іконних композиціях героя “Андрєя Рубльова”. У десятках не-здійснених проектів самого режисера. Сповнених такого ж універсалістського патосу. Такого ж кінематографічного прочанства-паломництва. У бік того не-Видимого, яке все ж таки проглядає тільки з видимого. Що його, видимого, “словником”, першоречовиною став – саме український пейзаж. Реципійований мистцем як із довженківської “Землі”, так і з самої української реальности.

Не випадково “Іванове дитинство” знімалося в Україні. Під Каневом.

Але це вже український пейзаж у режимі його катастрофічного знищення. Катастрофічною ж історією. Що її з такою силою тут віддає український актор Дмитро Мілютенко (збожеволілий від воєнних жахів старий).

Відтак назавжди у кінематографі Тарковського постане той страхітливий диференціял – поміж високою, космічного значення пейзажною ідилією, з українського вжитку позиченою, і її апокаліптичним поруйнуванням. І поряд – сковородинське ж намагання заглянути по той бік матерії. Через саму матерію.

А вербочки шумлять низько

Влокуть мене до сна.

Тут тече поточок близько.

Видно воду аж до дна.

(Григорій Сковорода)

Тут, схоже, нема жодної лексеми, не екранізованої Тарковським. “Вербочки” – “Иванова ива” (вірш Тарковського-батька, який ніби спрогнозував саму появу “Іванового дитинства”). Нескінченні “сни” і такі прозорі “потоки” – у всіх інших фільмах Тарковського-сина.

Його кінематограф ставить проблему вже не етносів і народів. Навіть не людства – проблему самої людини. У поєднанні з долею самої Землі. Як особливої ділянки космічного господарства. Останній фільм Тарковського знімався на острові Ґотланд (тобто “Земля Бога”).

Вже у “Солярисі” постає той острів – посеред космічної безберегости.

А проте перший повного метру фільм Тарковського знімався – саме в Україні. Режисер-містик, спалений ностальгією-спрагою за універсальним. Намаганням перейти завжди вибухонебезпечну, всіма катастрофами випалену “зону” – зону історії.

Але матерією того переходу, “ґрунтом” його залишалася – Україна. І в своїй “ідилії”, і в своєму “інферно”. Корній Чуковський, наш земляк, що його мимохіть чомусь згадує героїня “Іванового дитинства”, писав, що шевченківський український світ – то поєднання “раю” і “пекла”.

Як переддень того кінематографа.

...Капітан Холін в “Івановому дитинстві” чомусь сприймає ту його героїню як – “українку” (“Отчего?” “Ну, гордая, красивая”). У “Дзеркалі” голос героя ревниво допитується у колишньої дружини (Марґаріта Тєрєхова), яка нібито збирається заміж: “Он украинец?” Український актор Микола Гринько проходить через усі “тутешні” фільми Тарковського. Герой “Ностальгії” збирає матеріали в Італії про перебування там “композитора Сосновського” (отже, глухівця Максима Березовського?).

Кінематограф, який ставить універсального значення, абсолютну проблему. Так.

А конкретним “світовим” матеріалом тут усе ж таки постає Україна (згадані, ніби інстинктивні-випадкові її “знаки” і сиґнали).

Так воно, зрештою, і має бути – “абсолютне” тільки через конкретне. Що його українська фактура безперестанку, у безлічі проявів, проступає в тому кіні. Від нібито “випадкового” до вже цілком послідовних рефлексів на Довженка і Сковороду. “Кінематографічний університет”. І світоглядний теж.

Майже тоді, коли завершувалася робота над “Івановим дитинством”, молодий Іван Драч написав:

Сковороду зустрів я у трамваї.

Блукає він по світу двісті літ.

Смушеву шапку скинув і питає,

Чи можу Сонцю передать привіт?

Великий російсько-український режисер-містик той привіт – передав.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com