Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

22.01.2004 17:33

Від незалежности країни до незалежности ринку?Досвід України.

Жоель Шапрон, Les Cahiers du cinеma

Тіні Києва. Друга за густотою населення країна після Росії (48,7 мільйона жителів), колиска Довженка, країна, в якій Параджанов зняв “Тіні забутих предків”, єдина периферійна республіка колишнього Радянського Союзу, яка мала численні кіностудії (у Києві, Одесі та Ялті), залишила, якщо мовити про кінематограф, лише тінь від себе. Від десятків повнометражних фільмів, які випускала ця республіка, не залишилося майже нічого... Єдина ігрова повнометражна картина, яка побачила світ 2003 року – це фільм “Мамай”, що він, за конкурсним відбором, був відправлений представляти Україну на премію “Оскар”. Перший фільм Олеся Саніна розповідає в епічному жанрі татарську леґенду, яка передавалась з вуст до вуст переважно турецько-татарською мовою (автор, на жаль, не знає про існування української думи, яка, власне, і є основою сценарію фільму – прим. ред.).

Але найбільш лякає не так занепад виробництва, як розпад системи дистриб’юції та кінопрокату. З тисячі кінозалів, які нараховувала ця республіка у радянські часи, залишилось лише 111, серед яких тільки 35 відповідають технічним нормам міжнародних стандартів. Ці 35 кінозалів належать приватним українським інвесторам, які на їхній ремонт витратили кілька сотень тисяч, а можливо, навіть кілька мільйонів доларів, і розпочали шалений маратон їхньої експлуатації, намагаючись привабити до зали молоду публіку, публіку, серед якої переважно підлітки, вихідці із заможних сімей. Бо саме в цих громадських місцях, як правило, завжди є бари і ресторани, які на сьогодні – одні з тих небагатьох місць для розваг (якщо не брати до уваги казино), кількість яких постійно зростає. Якщо подивитися на гнучку систему цін, вибудувану в залежності від розкладу сеансів та розміщення місця глядача в залі, від одинарного до вчетверо вищого тарифу, який може сягати від 1,5 до 7 євро (щомісячна стипендія студента становить також... 7 євро) – стає абсолютно очевидним, що ці зали для дітей панівних верств населення.

35 кінозалів, не враховуючи тих, які залишились у занедбаному стані. Ці 35 кінозалів приваблюють ненаситні погляди дистриб’юторів, які пропонують свої фільми першого тижня після їхнього виходу кінотеатрам. Усе частішають масові виходи фільмів, які ставлять за мету захопити весь кіноринок: 35 кінокопій “Термінатора 3”, 36 кінокопій “Матриці: Оберти”! Через те, що кіномережа перенасичена ними, іншим стрічкам доводиться чекати на кращі часи (показ першої “Матриці” відбувся ув 111 кінотеатрах України)...

Ситуація з кінопрокатом подібна до ситуації, яка склалася в Росії (масовий ремонт кінозалів, будівництво міні- та мультиплексів). Ще більше непокоїть ситуація з дистриб’юторством. Бо справді, хіба можна назвати дистриб’юторами фірми, які пропонують на ринку від 100 до 150 новоспечених фільмів щорічно (ніхто насправді не знає їхньої достеменної цифри).

Якщо не може бути мови про індивідуальне дистриб’юторство, то тільки тому, що український ринок залишається, незважаючи на здобуту незалежність країни, підпорядкованим законам російського ринку (“підринок” російського ринку). Звичайно, Warner Bros. досягнув разом зі своїм представником “Сінерґія” минулого року поставок без посередництва (кількість нових фільмів і бюджет для їхньої промоції обговорюються напряму з Бурбанком, штат Каліфорнія), але технічні та рекламні матеріали постачаються ще московською філією. Російська мова залишається єдиною, яка використовується для дубляжу та малорозповсюджених тут субтитрів, де повністю іґнорується українська. Такий стан справ пояснюється використанням російської мови в усіх тих колах, які могло б зацікавити кіно, що досить контрастно виглядає поруч із програмами та ретрансляцією фільмів на телебаченні, де для українських телеканалів були встановлені мовні квоти. І навіть якщо представники американських дистриб’юторів приречені тимчасово на співпрацю з Москвою, то незалежні дистриб’ютори – ще більше на це приречені, ніж самі фільми, які до сьогодні продаються для всіх країн СНД (та й для всього колишнього Союзу) московським дистриб’юторам.

Через російські контракти. У ситуації, яка склалася, є дві причини: внаслідок збільшення кількости країн у Східній Європі після розвалу Радянського Союзу, Юґославії та Чехословаччини, постачальники-експортери кінопродукції продовжували, за звичкою, продавати дистриб’юторам столиць колишніх багатонаціональних держав. Кінематографічні права для словаків продаються чехам; македонські – сербам; словенські – здебільшого, хорватам; українські, вірменські, казахські і т. п. – росіянам; лише прибалтам час від часу вдається витягти їхні три держави з-під російської залежности, але за це вони повинні відтепер купувати кінематографічні права для трьох країн (Естонія, Литва, Латвія) і шукати ще дві країни “піддистриб’юції”.

Можна зробити висновок, що 30 країнам Центральної та Східної Європи не відповідають 30 кіноринків: на сьогодні, лише сім країн (Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія, Румунія, Сербія й Росія – не враховуючи Прибалтики) купують фільми у кінопрокатників без посередників, перепродаючи іншим країнам кінематографічні права, які вони купують одночасно для себе. Ці права, дійсну вартість яких важко визначити через майже повну відсутність інформації, легко продаються міжнародними кінопрокатниками, що вони через страх піратства, перед яким почувають себе безсилими, залишають розв’язання цієї проблеми “центральним” дистриб’юторам. Врешті-решт, ці права коштують недорого і будь-який додатковий контракт тягне за собою додаткові кошти, підіймаючи таким чином вартість прав кінопрокату, з чим експортери не хочуть миритися.

Les Cahiers du cinéma, №586, січень 2004



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com