Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

04.02.2004 17:32

Алаверди(“У понеділок вранці” Отара Йоселіані)

Володимир Войтенко, KINO-KOЛО (14)

У понеділок вранці/Lundi matin (2001 рік; 120 хв.) Pierre Grisé Productions, Rhône-Alpes Cinéma (Франція), Mikado Film (Італія)

Цей фільм Отара Йоселіані – “У понеділок вранці” – мав би отримати на Берлінському МКФ 2002 року, де був у конкурсній програмі, “Золотого ведмедя” як безумовно там найкращий фільм. Але треба бути свідомим (і, зрештою, чесним) перед фестивальним станом справ: таким картинам на таких великих фестивалях головних нагород зазвичай, ну майже ніколи, а останніх сезонів – це вже напевне, не дають. (Має щось бути у фільмові позірно-дражливе для суспільства, щоб претендувати на “високу увагу” ; в іншому разі, попри всі можливі чесноти й глибини, стрічка набуває фестивально-марґінальних ознак). Але таких, як “У понеділок вранці”, фільмів у світовому кінематографі народжується заледве кілька на рік. Їх з радістю приймають до своїх програм ті самі головні-великі фестивалі, і розчулене журі – тим, що побачило на екрані створений постановником-деміургом абсолютний і гармонійний світ – вручає приз за кращу режисуру. А міжнародне журі кінопреси (FIPRESCI) визнає стрічку взагалі за кращу – на свій професійний кінокритичний (що часто сприймається за снобістський) погляд.

Саме це і саме так сталося на Берлінале’2002 з Отаром Йоселіані та його франко-італійською (і знову – такою грузинською!) картиною “У понеділок вранці”.

Цей його фільм навдивовижу схожий... на фільми Кіри Муратової. Бо він – про людську самоту й самотність. Але, природно, по-своєму інший.

“У цій печальній комедії все ґрунтується на моєму досвіді. Вона про те, що мені не подобається в цьому світі. Не подобається людська самотність. Людям завше не вистачає часу, вони постійно кудись утікають – туди, де ніби є щастя. Прибігають – а щастя немає, бо світ скрізь однаковий... Людина народжується тільки для того, аби щодня виконувати одноманітну роботу, і на це безглуздя вона витрачає все життя. Ця думка для мене нестерпна. Й мені захотілося зробити фільм-параболу про нещастя самотности. У стрічці всі самотні – батько, мати, їхні діти й друзі...” (Отар Йоселіані).

Сюжет картини, власне, такий: француз Вінсент живе у приміському селищі; він щоранку монотонно, як і решта таких само, як він, рухається на завод, де продовжується майже ритуальна монотонність існування; а згодом, по роботі, все це точиться вдома, у колі родини, – з дрібними й надокучливими турботами знавіснілого побуту, серед щоденно-калькованих людських стосунків. Затертість цих самих стосунків “стирає” сам сенс життя. Й Вінсент пускається навтьоки – до незвіданих італійських земель, а власне – до Венеції.

Внутрішній стан героїв режисер та актори майже не означають зовнішньо-емоційно чи, тим паче, прямо-вербально. Натомість Йоселіані насичує промовистими подробицями життя, здається, кожен просторовий сантиметр і часовий мент екранної дії. З одного боку, як це водиться в нього, відсутній жорсткий подієвий сюжет. А тим, що є, ніби водять у різні боки випадковий, стихійний плин життя і примхливі людські характери героїв. А з іншого боку – кадр настільки насичений різноманітними (отими самими – необов’язковими) подіями, напруженим другим і третім подієвими планами, до дрібниць пропрацьованою й поліфонійно промовистою іконографією, що правдива насиченість драматургії дасть фору десятку-другому найнакрученіших екшен-фільмів.

І що Вінсентові вже далі терпіти своє осоружне життя неможливо ніяк – це не просто розумієш без жодного про те слова, а відчуваєш, ніби (непомітно) переданим тобі, глядачеві, його екранно-життєвим гірким досвідом.

“У понеділок вранці” – своєрідна енциклопедія небайдужих режисерських спостережень-переживань щоденного людського життя. “Енциклопедія дотепних спостережень із любов’ю”. Очевидно й важливо – не зі співчуттям, а саме з любов’ю. Себто погляд мистця на героїв і світ не відчужений, а як до рідних і до найдорожчого. Тому Йоселіані може бути скільки завгодно одвертий у своїх висловлюваннях і навіть жорстокий, здавалося б, до останнього, – його ставлення ніколи не переходить певної межі й постає усміхненим і світлим.

Режисер дає своєму мандрівникові за щастям шанс пізнати дві Італії. Одну – обіцяну країну омріяного безтурботного едему, щирих дружніх стосунків, необтяженої побутовими обов’язками краси і легкости буття. На противагу реґламентованій Франції, де вже “розучилися пити вино – воно втратило духовий сенс та існує тільки для піднебіння – для гастрономічних потреб”, і де, зрештою, “вже не співають, коли вип’ють...” Іншу Італію Вінсентові доводиться побачити, коли минає, власне, вихідний-свято. Перед героєм постає ідентичний “рідному” завод, з тим самим (до дрібниць) монотонним ритуалом поглинання людських життів.

Висновок, зрештою, простий у своєму “жорстокому милосерді” – світ однаковий, кожен із нас у ньому різний. І кожен по-різному може цей світ навколо себе облаштувати – хоча б на якийсь короткий і зникомий час; і розгледіти й вийняти з цього світу хвилини, години, а вдасться – то й дні, правдивого щастя.

Якось Йоселіані сказав слова, що вони підтверджуються всім його доробком: “Я не вважаю, що в мене були творчі невдачі. Я ніколи не беруся за те, що мені не під силу”. Та цей його фільм є шедевром. А в самому шедеврі є окремий надзвичайний епізод, що показує стосунки в простій робітничій італійській (венеційській) родині, де випадково гостює наш піліґрим. І особливо – сцена, коли мати з доньками прибирає зі столу після пізньої вечері: магічна пластика рухів і жестів (без жодного слова), що виявляє собою якесь вище духове порозуміння між людьми, увагу одне до одного, стриману любов – незнищенну й не знищену побутом і рештою знайомих усім нам проявів життя.

Від Йоселіані на горіхи, так чи так, дістається усім, хто марнує дароване Богом. Він не обходить і наскрізного мотиву своєї творчости – катастрофічного розмивання культурних традицій і духової корозії її записних носіїв. Постановник сам з’являється в ролі до краю дискваліфікованого в суті своїй аристократа – ця лінія аж сатирично-буфонадна, але, завдяки людському чарові самого виконавця, – аж ніяк не нищівна. Вона – лиш комедійна констатація симулятивних конвульсій і цілковитого культурного й духового звиродніння колись провідної аристократичної верстви...

Знаходить режисер місце – “У понеділок вранці” – й грузинам-еміґрантам, що ті виявляють свою широку вдачу за щедро накритим столом у французькій ресторації. Національно зодягнені й при російськомовній пісні “Алаверди”: що, мовляв, ми вже все своє забули, і мову забули, окрім одного-єдиного слова – алаверди.

Вінсент повертається додому – у понеділок вранці. До того самого життя, що його, виявляється, можна побачити й інакшим. І не обов’язково з дельтаплана, як його діти, та все ж – у якомусь розумінні – з висоти пташиного лету.

Життя дає усі підстави для того.

Отар Йоселіані завжди своїми фільмами казав життю – алаверди.

Також читайте:



Отар Йоселіані: “Перетворитися на французького режисера я ніяк не можу...”




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com