Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.02.2004 17:16

Шепоти і крики(“Таємнича ріка” Клінта Іствуда)

Дмитро Десятерик, «День»

Цей фільм залишає клубок у горлі. Рідкісний стан для пожирателя плівки. Притому в «Таємничій ріці» майже немає професійних прийомчиків для вибивання сльози з глядача, у створенні яких набив руку Голлівуд. Але кожним своїм кадром останній фільм Клінта Іствуда закликає до співпереживання — почуття, неабияк нівельованого на екрані: ані правих, ані винних.

Тільки люди й ріка.

Власне, найголовніші образи — ріка і ліс. Навколо ріки місто. Ліс — це кошмар Дейва (дорослого його грає Тім Роббінс), місце тотальної розгубленості, покинутості, в якому ніхто не захистить. Але з лісу можна вибратися. З ріки — ні. Вона тече через місто, незримо несе свої хвилі вулицею дитинства. М’яч для футболу тоне в ній — у дивній вимоїні на бруківці, куди падають, рано чи пізно, всі м’ячі від усіх дитячих ігор. Машина з ґвалтiвниками, які забирають одного з хлопчаків, що загралися на вулиці, — також частина течії. А серед трьох імен, надряпаних однолітками на підсихаючому бетоні, останнє — Дейв — залишилося недописаним, неначе змитим хвилею.

Таємницею залишилася і ця машина, і дорослі негідники, які назавжди скалічили Дейва. Іствуд спочатку згущує атмосферу, на всьому лежить легкий морок. Кульмінація присмеркового прологу — той самий ліс, сповнений недобрих звуків, що кружляє і кидається в ноги маленькому Дейву, котрий ще неодноразово з’явиться йому в кошмарах. Перехід у сьогодення дає хід жорстко вибудуваному жанровому сюжету. Вже жодної потойбічності, ріка залишається до пори на краю кадру. Хлопчаки подорослішали, кожний iде своїм шляхом. Джиммі (Шон Пенн) — судячи з усього, криміналізований невдаха, найбільше досяг успіху Шон (Кевін Бекон), ставши поліцейським (але і йому телефонує і мовчить у трубку дружина, яка напівпішла від нього), а Дейв… щодня проводжає свого сина до школи і назад.

У Джиммі вбивають дочку — від його колишньої дружини. Тієї ж ночі Дейв приходить додому зі скривавленими руками. З цього моменту Іствуд робить чудовий відволікаючий маневр — включає суто детективну фабулу, що дозволяє йому розкидати безліч помилкових слідів, психологічних обманок. Чим більше охоплює Джиммі-Пенна гнів та жага помсти, тим менше впевненим, неадекватним стає Дейв-Роббінс, фокусуючи на собі всі підозри. Справді, призначення на ролі цих виконавців — найбільший успіх фільму. Пенну доступні всі відтінки душевної чорноти, його обдарування неврастеніка, помножене на вибуховий темперамент, близьке до досконалості. Але головний тягар, як уявляється, лежить на Роббінсі.

Чомусь у зв’язку з образом Дейва у мене з голови не йдуть слова, сказані Пазоліні в одному з біографічних фільмів, — про те, що у природі деякі тварини від початку налаштовані на те, щоб бути з’їденими, точніше навіть, хочуть бути з’їденими, і що він — така тварина.

Але це не про Пазоліні (хоча його іноді пригадуєш — через певну схожість мотивів, рішення характерів). Дейва постійно зраджують і чинять над ним беззаконня — він же покірливо приймає все. Його вибирає гвалтiвник серед трьох хлопчаків, і той покірно сідає в машину — а вірні друзі лише дивляться услід. І Селеста, дружина Дейва (Марсія Ґей Гарден), підозрюючи чоловіка у злодійстві, зраджує його, висловлюючи свої побоювання оскаженілому Джиммі. Вже дорослим Дейва підбирають на вулиці його Джіммі з дружками-психопатами, які засудили його. І герой Роббінса знову сідає в машину… І це — не фізіологія, а доля. Досить лише побачити, як приречено виглядає Майкі, син Дейва, серед фінального параду, ще й не знаючи про смерть батька — щоб зрозуміти, що і він позначений родовим прокляттям.

Трагічний Фатум. Не античний, але постхристиянський — герой вже нічого не долає, не кидає виклик богам або неможливим обставинам, він, від початку, — жертовний агнець. Саме такого героя дуже точно, в усіх відтінках — від спалаху безсилої люті до повної покірності перед несправедливою розправою — і грає Роббінс. Уся його робота — видатний портрет приреченого, оповідання, що крає душу, про всі жертви одразу — в одній особі.

Звісно, за межами найближчого простору картини, який оточує Роббінса і Пенна, слабких місць вистачає. Середина картини явно затягнута, в окремі моменти все ж таки є явний присмак мелодрами, Шон-Бекон змальований побіжно, схематично, на нього наче не вистачило фарби. Однак — і це головне, як уявляється, — Іствуд зумів зробити чутним шепіт жертв. Це ледь чутні голоси тих, кого засуджено, кого першого затягне бистрина, — серед реву свавілля, серед криків осліплих праведників. Ріка змиває імена, а також тих, кому вони належать. Вона тече сама по собі. Їй немає діла ані до життя, ані до смерті, і коли чия черга — запитувати безглуздо.

Але можна спробувати хоча б почути того, хто пише своє ім’я поруч із твоїм, — і тоді він затримається на березі, з тобою... можливо.

“День”, №27, 17.02.2004



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com