Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

30.11.2002 19:24

«Тянется музыки светлая нить» (Про фільм “Чеховські мотиви”)

Сєрґєй Кудрявцев, KinoZal.ru

Інколи просто дивуєшся – начебто дивимося одне й те саме кіно, приблизно однаково переповідаємо його зміст, але все одно сприймаємо його по-різному. І там, де навіть колишні прихильники таланту Кіри Муратової відчули “надзвичайно важке враження”, навпаки, відчуваєш неочікуване просвітлення й знову зазнаєш своєрідного “терапевтичного впливу”. Мені довелося тричі дивитися новий фільм “Чеховські мотиви” – і щоразу я переживав стан катарсису, чого ніяк не скажеш про попередні муратівські картини “Три історії” і “Другорядні люди”, які в певні моменти взагалі дратували. Прагнеш це зрозуміти, докладніше розпитати тих, хто, навпаки, відгукується із захопленням про цю “трагікомічно абсурдну чорнуху”, але чомусь відверто не приймає свого роду повернення режисера до естетики і проблематики ранніх робіт, зроблених на межі 1960-70-х років – “Короткі зустрічі” й “Довгі проводи”. Втім, і нечисленні шанувальники “Чеховських мотивів” дуже дивуються через намір провести таку паралель, швидше погоджуючись із тим, що Кіра Муратова в своєму першому за останні 30 років цілковито чорно-білому фільмі майстерно стилізує деякі прикмети і прийоми німого кінематографа, що його практично встиг застати Чехов, хай навіть його оповідання “Трудні люди” і коротка п’єса “Татьяна Рєпіна” були написані у другій половині 1880-х років.

Зрозуміло, слабкий присмак “кінематографічного декадентства” в дусі гістерійних мелодрам 1910-х років більш властивий сцені вінчання в церкві, що триває протягом 45 хвилин і майже дорівнює самому обрядові вступу до шлюбу, який до того ж провадиться церковнослов’янською мовою. Але профанний характер зниження патосу цього релігійного таїнства, поєднаний з серією ексцентрично-фарсових замальовок жахливої і обурливої поведінки натовпу роззяв у храмі Божому, в Чехова виражений не менш явно, а в випадкові згадування парафіяльним священиком Синоду й місцевих отців-настоятелів, певно, звучить ще дошкульніше. Початківець-драматург міг собі це дозволити, бо взагалі не думав про те, щоб видавати чи пропонувати театру свій експериментальний твір, що народився як експромт і дружня відповідь-заперечення з приводу однойменної трагікомедії Суворіна про актрису, котра отруїлася й створила “небезпечний прецедент”, ніби заразивши вірусом самогубства атмосферу провінційного російського містечка.

З іншого боку, Муратова значно глибше розробляє чеховське прагнення до подолання старих і традиційних форм драматичного мистецтва, бо зумисно відмовляється від фіналу, що залишається вельми мелодраматичним, коли подруга Рєпіної після марних спроб налякати її безсовісного нареченого, який одружується вже з іншою жінкою, після церемонії в церкві кінчає життя самогубством. У фільмові все перетворюється на дурну гру без якогось сумного фіналу, якщо не рахувати, що ґречний і шляхетно-спокійний отець Іван, що він достойно провів обряд вінчання, зривається на різкий крик, коли впізнає в “месниці”, яка закутана в шаль, свою доньку. І тут уже точно виникає перегук двох історій, поєднаних ув екранній оповіді, бо отець церковний умить перетворюється на цілком звичайного батька, котрий не може знайти розуміння з власним “непутящим чадом”, на кшталт того, як мучиться з сином-студентом і чотирма іншими дітьми доведений до відчаю родинним життям, безкінечним будівництвом і негостинною погодою персонаж з оповідання “Трудні люди”.

Нібито довільне поєднання непоєднуваного – скандалу за обіднім столом у провінційній родині через гроші, які треба дати сину, що їде на навчання до міста, і скандального також вінчання заштатного оперного співака з вигідною нареченою, котра має солідний посаг – насправді має глибокий підтекст, зв’язаний не тільки з безсумнівним матеріальним інтересом обох героїв. Звичайно, можна тлумачити намір студента, який з’явився в нього після відвідин церкви, повернутися додому й до кінця з’ясувати стосунки зі своїм батьком майже як такий самий відчайний виклик місцевій громаді, що його зробила подруга Татьяни Рєпіної, яка виступала за поновлення приниженої моралі та елементарного почуття справедливости. Але лихо полягає в тому, що обидва не досягають начебто шляхетних цілей, і все у них виглядає влаштованим лише для більшого ефекту, заради простого струсу повітря й отруєння атмосфери. А от нещасливі батьки, які змушені соромитися вчинків власних дітей, і котрі самі поводять себе, на жаль, негарно, мимоволі викликають більш жалісливе ставлення.

Зрештою, ці самі “Дві історії” – дійсно про “некомунікабельність почуттів” (“ніхто нікого не любить”, як заявляє в картині героїня Ніни Русланової), про такий модний якраз у 1960-ті роки мотив світового кіна, що почасти взятий і з драматургії Чехова, а також у його західних послідовників, котрі створили “театр абсурду”. Кіра Муратова, що її в радянські часи звинувачували саме в некритичному й формальному наслідуванні принципів “дедраматизації”, що були засвоєні також завдяки фільмам Мікеланджело Антоніоні, зверталася в “Коротких зустрічах” і “Довгих проводах” до тієї сфери людських взаємовідносин, які уявлялися неістотними, дрібними, другорядними для ідеологійно та героїчно-патосно орієнтованого мистецтва. І далі в її творчості вибудувалася особлива лінія начебто більш ліричних стрічок, присвячених, так би мовити, шлюбно-родинній темі – “Пізнаючи білий світ”, “Чутливий міліціонер”, тепер ось “Чеховські мотиви”. Причому знаменно, що всі вони зустрічали дивовижне несприйняття й відторгнення у критиків, що були готові, навпаки, вихваляти різкі й відштовхуючі роботи режисера, починаючи з “Серед сірого каміння” й кінчаючи “Трьома історіями” (це особливо характерно для дивного психоаналітичного есею Боріса Парамонова “Безплідна земля Кіри Муратової”). Чи милуватися її “чистим мистецтвом”, як у “Зміні долі” і “Захопленнях”, по-дитячому радіти доволі невимогливому комічному стилеві “Масок-шоу” в “Другорядних людях”. Таємниця цієї переваги велика є!

А, поміж іншим, профанація в “Чеховських мотивах” весільного ритуалу, що багатьох збентежила, була раніше заявлена (хоч і не в релігійному, ще в світсько-радянському аспекті) в фільмові “Пізнаючи білий світ”, де друга героїня Ніни Русланової відповідала за пари готові до шлюбу, виїжджаючи безпосередньо на будівництво, у бруд і холод, поєднуючи узами молодих екскаваторників і тинькувальниць, намагаючись виголошувати їм надхненні промови про велике й чисте кохання. Студент же, що намагається вирватися з тенет родини й одночасно схильний як і раніш користуватися всіма перевагами батьківської опіки, може нагадати старшокласника з “Довгих проводів”, який і хоче, і все не наважується кинути свою доволі екстраваґантну мамашу, щоб їхати жити до батька в інше місто. Процес від’їзду юнака на навчання, що втомлює всіх родичів, у “Чеховських мотивах” – ті самі довгі проводи! Один з молодших братів навіть виголошує наостанку відому приказку: “Уходя – уходи”, а студент ніяк не полишить батьківський дім, врешті-решт застигаючи разом з батьком у фінальному стоп-кадрі, будучи вписаним з ним ув отворі дверей, наче в рамцях картини на зразковий сюжет “від’їзд блудного сина”.

Цікаво, що незадовго перед тим, повернувшися додому після першої спроби піти за межі світу, що набрид, він присяде у дверей майже в позі рембрандтівського мандрівника. І взагалі в їхньому помешканні всі стіни “прикрашені” різними приказками-рекомендаціями, включаючи таку: “Без денег в город – сам себе ворог”. А мати починає нестямно повторювати свою “гіпнотичну молитву” (“Балет. Красиво. Смотреть”), коли на екрані телевізора з’являється Наталья Макарова, котра виконує “Присмертного лебедя” Каміля Сен-Санса, і цей номер тягнеться мало не повністю. На додачу шестеро з семи членів далеко не святого сімейства, за винятком найменшої дитини, носять окуляри, без яких вони підсліпувато сприймають навколишнє. І ніби намагаються втекти до певного ілюзорного, вигаданого, штучного світу, для кожного з них – свій. Чи то балет по телевізору для матері-вчительки, читання донькою газет за столом під час обіду, котра також створює знічев’я романтичні історії про подальшу долю нещасливого студента, гра в слова й забавні суперечки на тему “сарай–маґазин” двох молодших братів, нарешті, вічне будівництво, що нею з року в рік переймається у власній уяві господар.

До речі, для самої Кіри Муратової, котра якось прохопилася, що в кіні її понад усе приваблює “приборкання фактури”, має бути властиве таке саме неприборкане прагнення створювати щось впорядковане з постійного хаосу – не так вже й важливо, виявиться це сараєм чи крамницею. І її симпатії все ж на боці тих, хто конкретно щось робить, нехай тільки дві години на день, як працівники у дворі, що стоять собі ні в сих, ні в тих, а решту заздалегідь оплаченого часу просто радіють осінньому дощу. Романс, що звучить за кадром, оспівує, навпаки, весну – але цієї “музыки светлая нить” раптом перетворює все довкруги: і рубанки, що вправно бігають по дошках, і спритні мужики, що їх тримають у руках, і різноманітні тварини на подвір’ї (від свиней до гусей та індиків) чомусь сприймаються поетично, дозволяючи відчути втрачену радість буття, яка так рідко повертається.

І як після цього можна добалакатися до того, що почати звинувачувати Муратову в зменшенні людей до рівня свиней, якщо вона однаковою мірою захоплюється будь-яким проявом безумовного, неавтоматичного, розкріпаченого. Немовля, що допитливими оченятами жваво реаґує на сварку вдома чи ледве перемагає раптовий сон; хрюшка зі своєю усміхненою рийкою, яка вислуховує скарги господаря на погоду; працівник, який іде в танок під дощем; коні з розумними очима, чию красиву породу постановниця прославила ще в “Захопленнях”... Навіть батько, коли довго чепуриться перед люстром і називає себе “красенем”, викликає, окрім іронії, цілком зрозумілу прихильність, оскільки у цей час залишається самим собою, природним і повністю позбавленим тих ролей, які накинені йому іншими людьми і долею. І студент, що спить у церкві, в окулярах, з перекривленим ротом, також по-своєму зворушливий і беззахисний. Тим паче, коли, розплющивши очі, дивиться на суворого й непохитного Спаса – присоромлений його поглядом, іде просити вибачення в батька. Та й самовпевнений наречений має свій співчутливий “момент істини”, коли після вінчання сидить зі спустошеним виглядом поруч з приятелем і клянеться поїхати на кладовище, на могилу Татьяни Рєпіної, щоб із запізненням покаятися.

Люди не такі погані, як вони здаються! І вже достеменно не можна вважати Кіру Муратову “жахливим мізантропом”, людиноненависником, здатним приєднатися до цинічної думки однієї з героїнь у “Трьох історіях”, що цій планеті треба було б поставити “нуль”. Режисер, зрозуміло, не відвертається від усіх бридот людського існування, демонструє потворності людей, що справді поводять себе як маріонетки, механічні ляльки, котрі завчено повторюють одну й ту саму фразу. І навіть для когось по-блюзнірському натякає в “Чеховських історіях” на певну тавтологійність, понад те – на подібний автоматизм самого православ’я, де молитви й обітниці невипадково повторюються тричі. Це зовсім не Євангеліє таке нудне й затягнене, всупереч вигукові однієї з дівуль, котра не витримала церковної служби. До речі, і не всі глядачі по той бік екрана витримують подібне випробування...

Згідно до закону “золотого зрізу”, який слід дотриматися і в цьому текстові, найважливіша для осягнення “Чеховських мотивів” фраза звучить в одній з молитов отця Івана незадовго до закінчення обряду вінчання в церкві: “...христианские кончины живота нашего безболезненны, непостыдны, мирны, и доброго ответа на Страшном Судилище Христове просим”. Атеїстка і богохульниця Муратова така ж свята й переповнена найбільшого співчуття до безкінечно сірих людців, як і рідний, близький за духом Чехов... Антон Павлович з непозбутнім “в Москву, в Москву!”, “у людині все має бути прекрасне” і вельми корисною порадою “вичавлювати з себе по краплині раба”, звичайно, цінний як релікт історичної доби, що минула. Але наша сучасниця Кіра Георгіївна перетворює минуле на продовжене теперішнє, змішує часи в нерозв’язуваний вузол, примушує дослівно повторювані слова, написані Чеховим, звучати по-модному очуднено й абсурдно. Вона насправді доводить, що “час завжди однаковий” і “час завжди грубий” щодо людей. Проблема полягає в тому, що не треба бути грубим у відповідь.

В одному інтерв’ю Муратова таке сказала про персонажів свого фільму: “... Вони характери, що тиснуть допитливо, і таке відбувається в кожній родині... Розумієте, росіянин є серйозним, і звідси випливають такі риси характеру, як правдошукацтво, богобудівництво, правдолюбство: ні, ми з’ясуємо все до решти, нехай ми завдамо біль одне одному, зате знатимемо всю правду. Легке ставлення до життя, звичайно, значно приємніше: та не будемо шукати, хто має рацію, хай йому грець, залагодимо заради згоди – тут, так би мовити, кожному своє”.

І сама мисткиня, як справжня росіянка, також не може уникнути цієї долі докопуватися до глибин і виносити все назовні, провокуючи нерідко неадекватну реакцію на правду, на те, що мала сміливість поставити перед нами “пряме дзеркало”...

Інша особливість “Чеховських мотивів”, як і згадуваних ранніх фільмів, також і “Пізнаючи білий світ”, і “Чутливий міліціонер” (Боріс Парамонов дарма вважає його єдиною справжньою невдачею кіномайстра, намагаючися віднайти там “травестію християнства” і “пародію непорочного зачаття”), полягає в непояснювальному вмінні Кіри Муратової творити розкуто й невимушено. Мало того, що сам фільм будується як тричастинна музична форма зі своїми адажіо, скерцо і аданте, або ж його можна розглядати як аналог ронда, тому що в фінальній коді все повертається до початку оповіді, і герої, зробивши чергове коло, опиняються майже там само, де були, хоч і збагатилися новим життєвим досвідом. Головне, що музика поймає все, що відбувається (і не лише літерально – у вигляді двічі повторюваного романсу, звідки якраз й узятий рядок для назви цього тексту, балетного номера по телевізору чи духовних співів у церкві).

Фірмові муратовські повтори тих самих слів, спеціальне накладання фраз різних героїв, багатоголосся й нерозбірливість мови – все це ритмічно організований прийом своєрідних промовлянь, що використовуються одночасно. І суперечка в провінційній родині будується так само музично, як і обряд вінчання, який час від часу супроводжується сторонніми репліками стомлених учасників церковної церемонії. В обох випадках тривалість і внутрішній рух сцен мають значно важливіше значення, ніж їхній зміст, який, в принципі, можна переказати за кілька хвилин. А Муратова дозволяє ледь не фізично відчути тривалість дії, що є зі звичної точки зору бездіяльністю. І глибоко занурює до екранного середовища, примушуючи пережити повну ідентифікацію із зовнішньо дивним і абсурдним світом, котрий, по суті, пересічний і надзвичайно знайомий. Ми всі в ньому живемо, але не кожен готовий це визнати.

Доля невиправних новаторів, до яких, безумовно, належить Кіра Муратова, – це в кращому разі часткове нерозуміння, в гіршому – звинувачення в формалізмові, хоча через десятиріччя її стильові й ритмічні прийоми мають властивість набувати ясности й прозорости форми (достатньо переглянути зараз “Довгі проводи”). І “Чеховські мотиви” – це справжнє повернення до “складної простоти” чорно-білих робіт понад як тридцятирічної давнини, що стали вже класикою кіна. Нехай одне з використаних оповідань 26-річного Чехова називається “Трудні люди”, осучаснена екранізація 67-річної Муратової відрізняється “легкістю подиху” і рідкісною свободою у володінні кінематографічним ритмом. І музика чутна не тільки в заголовкові!



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com