Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.12.2002 14:15

Армаґеддон позаду, Москва попереду

Сергій Волохов, “2000”

Як не парадоксально, українська кіноіндустрія, що знімає приблизно півтора фільму на рік, робить вперед сягнисті кроки. А як інакше, якщо прибуток вітчизняного кінопрокату становить 9 мільйонів долярів на рік!


Привіт Стаханову!


Стежте за динамікою: 1999 року в країні квитків було продано на півтора мільйона долярів, 2000-го – на 3 мільйони, 2001-го – на 6 мільйонів. І от 2002-й – за оцінками фахівців, 9 мільйонів. Зростання обсягів ринку після відкриття у 1998-99 роках перших залів, які більш-менш відповідають сучасним нормам, склало понад 600%! Про подібний розвиток іншим галузям української господарки мріяти й мріяти. Навіть представники кіноіндустрії ще два роки тому не могли передбачити таких приголомшливих результатів. Кінотеатри обивателі розглядали як екзотику, а тих, хто туди ходив, – як ексцентриків, що заблукали поміж минулим і майбутнім. Але сьогодні кіно знову стало видовищем мільйонів. Зали не бувають порожніми навіть у пересічних кінотеатрах. Звичайно, це стало можливим насамперед завдяки тому, що сінематографи другого-третього розряду проводять грамотну цінову політику. В них квитки так само приступні, як у рекордні радянські часи, коли на душу населення припадало 17 відвідувань кінотеатрів на рік. До того ж існуюча законодавча база дозволяє кінотеатрам за допомогою нехитрих схем використовувати спрощену систему оподаткування. Вони обмежуються виплатою 6% податку з прибутку. Нинішнього року українські кінотеатри відвідають 4, 5 мільйони громадян. Популярність і приступність кіна така, що продаж фільмів на відеокасетах знизився вдвічі.

Уважний читач, що живе в столиці, порівняє дві цифри: 9 мільйонів долярів і 4, 5 мільйони глядачів. І не повірить у їхню правдивість. Адже йому доводиться докласти зусиль, аби знайти квитки до кіна за 2 доляра, тобто за 10 гривень. Однак за межами Києва й Одеси – двох найрозвиненіших у плані кіна реґіонів – похід до кінотеатру за п’ятірку – не проблема. А в провінції можна відшукати квитки й по дві гривні, і по одній, і по 50 копійок. І все одно ілюзіони не терплять збитків. А прибуток найкращих столичних і обласних становить $ 25000 – 100000 щомісячної виручки. Ідеться про зали, обладнані системою Dolby Digital. Таких у країні на сьогодні 44. Зали з долбі-системою є в усіх обласних центрах, крім Ужгорода, Сум, Луцька, Луганська, Тернополя та Івано-Франківська. Нагадаю, що перша зала, обладнана сучасною авдіовізуальною технікою, з’явилася лише чотири з половиною роки тому – навесні 1998. Переобладнання відбувалося пришвидшеними темпами 2000-го і 2001-го. Зразком технічної досконалості вважається велика зала столичної “Київської Руси” на півтори тисячі місць. І він не буває порожнім. Хоча попервах дві українські прокатні фірми бойкотували “... Русь”, дбаючи про прибутковість підконтрольних їм кінотеатрів.

Тобі половина і їм чверть


Про прокатні компанії та кіномережі. В Україні на даний момент існує 5 великих компаній, що працюють у царині дистриб’юції імпортних стрічок. Це “Синергія” (керівник Михайло Яковчук), “Ґеміні” (Андрій Дяченко), “Київоблкіно” (Тамара Яловська), “ВІН” (Богдан Батрух) і “1+1 Сінема” (Антон Пугач). І 6 кіномереж. Мережею вважається два й більше кінотеатри під єдиним управлінням. Дві з кіномереж контролюються київськими компаніями, дві – одеськими, по одній – в Дніпропетровську і Севастополі. Понад 60 % прибутків кінопрокату припадає на Київ і Одесу (близько 38 % належить Києву і 22 % – Одесі). При цьому в столиці левову частку прибутків збирають сучасно обладнані кінотеатри: “Україна”, “Київська Русь”, “Баттерфляй”, “Кінопалац” і “Київ”.

Прибутки в кінопрокаті розподіляються таким чином: 50 % – кінотеатру, 50 % – прокатнику. За цією схемою у нас працюють майже всі. Реальна й докладніша картинка з відсотками така: 35 % – чистий заробіток кінотеатрів, 15 % – частка вітчизняних дистриб’юторів, до якої включені витрати на рекламу, 25 % припадає на різноманітні податки, і 25 % – платня правовласникам (передусім американським, а також їхнім партнерам по СНД у Росії). Оскільки практично всі фільми, що в нас демонструються, імпортні, ця чверть іде за кордон! Три чверті залишаються вдома! Тому розмови про те, що українська кінопродукція продалася Америці – ніщо інше, як патріотичне ниття.

Криголам “Вашинґтон”


Про внесок зарубіжного кіна до вітчизняного ринку. 95 % прибутків припадає на фільми американського виробництва. Дистриб’ютори не тільки не припинять тішитися прибуткам від них, але й вважають голлівудські блокбастери тим самим криголамом, який зламав крижаний панцир, що скував вітчизняний кінопрокат у 1990-х. Ефектні заокеанські стрічки, які далеко не завжди вражають з ідейного й художнього боку, збирають в українському прокаті від 200 до 800 тисяч долярів. Це суми, які примушують казати про стрічки, що їх принесли, з повагою навіть у країнах з високорозвиненою кіноіндустрією. У нас 1998-го 200 тисяч “зелених” зібрав хіба що “Титанік” і трохи менше – “Армаґеддон”. Сьогодні таких фільмів з’являється в прокаті 10–12 на рік серед 120 картин, що запускаються. Рекорд належить яскравій картині в жанрі фентезі “Володар каблучок” – 800 тисяч долярів. Близько півмільйона зібрали аналогічний “Гаррі Поттер”, фантастичні “Зіркові війни” і “Людина-павук”, бойовики “Особлива точка зору” і “ХХХ”. Враховуючи, що всі ці фільми потрапили до прокату за останні місяці, можна стверджувати, що цікавість населення до кінематографа і розвиток кінопрокатної індустрії зростають у геометричній проґресії. Втім, є до чого прагнути. Якщо осінні блокбастери були випущені до українського прокату тиражем до 20 копій, то в США їхній наклад – 1500–3000 копій.

Буксир “Москва”


Як у нас “катається” російське кіно? З одного боку, правовласники російських стрічок вимагають од українських прокатників (і цілком резонно – кіно від північного сусіди сьогодні цілком пристойної якости і традиційно популярне в Україні) нерідко суми не менші, ніж власники прав на американські картини. Так було з “Коханцем”, “Антикілером”, “Олігархом”. Принаймні кіно з Москви обходиться дорожче фільмів з Європи, навіть французьких, що посідають за кількістю демонстрованих в Україні друге місце, поза сумнівом, з колосальним відривом від американських. Європейське кіно в нас менш популярне. Азійські фільми, попри популярність у кіноманському середовищі, взагалі коштують копійки. З іншого боку, частку й прибутку від російського кіна важко порівняти з голлівудськими параметрами. Круглими цифрами тішаться бойовик “Антикілер” (близько 100 тисяч долярів валової виручки) і одіозний “Сибірський цирульник”. Прокатники нарікають на те, що до цих пір імпортові московських стрічок робили перешкоди. В цьому вони вбачають одну з головних причин невисокого внеску російських фільмів до загальної каси. Для порівняння: “Антикілер” у Росії уже зібрав мільйон, а картина “Зірка”, що насамперед вирізняється художньою цінністю, яка майже не виходила на українські екрани, – 800 тисяч.

Решта фільмів збирають пересічно від 40 до 200 тисяч.

Україна у вогні


А той національний продукт, який інколи демонструють у кінотеатрах, не може похвалитися ані високою якістю, за якою шкалою – ідейною, художньою чи видовищною – його не поціновуй, ані, отож, цікавістю до нього авдиторії, ані зборами. Фахівці-прокатники пророкують роль кволого, але тарану кіноепопеї про гетьмана Мазепу, яка, за їхніми прогнозами, має зібрати 40-50 тисяч долярів.

Кінематограф – найслабша ланка вітчизняної кіноіндустрії. Ми тут жахливо відстаємо навіть од Росії, що фільмує приблизно сотню фільмів на рік. Навряд чи причина в нестачі фінансів. Історія сучасного кіна свідчить, що достойну й успішну стрічку можна зняти за “смішні” гроші. 50–200 тисяч “баксів” було б цілком достатньо. Згадайте злет Роберта Родріґеса і стабільну популярність і прибутковість у Штатах малобюджетних “бі-мувіс”. Просто Україна не народила ані Родріґеза, ані Шахназарова, котрий перетворив колись “Мосфильм”, що в нього душа на плечі була, на передову фабрику мрій, ані бізнесменів, здатних “заради експерименту” (чи творчого, а краще ділового), виписати кінематографістам чек на кілька сотень тисяч долярів.

А поки наші фільми, що претендують на широкий екран, наприклад, “Молитву про гетьмана Мазепу”, навіть дублюють за кордоном.

Три зали – не межа


Стосовно прогнозів подальшого розвитку кіноіндустрії, взаємодії її галузей і залучення прибутків від прокату до виробництва, надії на це мають романтики. Швидше за все, дистриб’ютори візьмуться за те, що для них є нагальною потребою – побудовою матеріально-технічної бази для самостійного дубляжу й масового тиражування копій на високотехнологійному рівневі. Це зробить нарешті Україну незалежною кінодержавою, бо дозволить купляти фільми не в Росії, а на міжнародному ринкові. З чого кінематографістам також належить мати користь.

Наступним і, можливо, головним кроком буде той, який зараз роблять услід за Америкою і Західною Європою Східна Європа та Росія – побудова мультиплексів – багатозальних кінотеатрів. У таких кіноклондайках в Америці та Європі збирають до 90 % прибутків од прокату. В нашій країні нема жодного повноцінного мультиплексу. Так не назвеш тризальні кінотеатри “Баттерфляй” у Києві і “Золотий Дюк” в Одесі. Два мультиплекси, що будуються в Москві, матимуть 9 і 11 залів. На думку генерального директора дистриб’юторської компанії “1+1 Сінема” Антона Пугача, що надав дані про стан українського кінопрокату, мережа мультиплексів у 5–6 найбільших містах України призведе до того, що відвідуваність кінотеатрів зросте до 1–2 візитів на людину на рік.

Тим часом прокатники сприяють розвиткові інфраструктури кінобізнесу. Зростають інформаційні ресурси, про які так мріяли кінотворці. Зокрема, на днях почав свою працю національний кінопортал kinokolo.ua, який має намір стати найповнішим джерелом інформації у цій сфері, перетворитися на інформаційний вузол усієї української кіноіндустрії.

Зазираючи до суміжних секторів кіноіндустрії – інформаційного, технологійного, прокатники бачать і на своєму полі білі плями. Якщо з їхніх вуст звучать нарікання з приводу відсутности в країні мережі кінотеатрів, що спеціалізуються на не найприбутковішому високохудожньому кіні, якщо вони запускають на екрани “Піаністку” і “Бути Джоном Малковичем”, “Амелі” і “8 жінок”, отже, українські кіноґурмани можуть дивитися в найближче майбутнє з оптимізмом. Дистриб’ютори стверджують, для цього потрібно 2–3 роки. Але не забуватимемо про темпи відродження масового кінопрокату, що спростовують усі очікування.

22 листопада 2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com