Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

29.04.2004 17:58

«Страсті Христові»: кіноіконічність

Катерина і Тарас Паньо, "Дзеркало тижня"

Можна було б і не нагадувати, що фільму Мела Ґібсона «Страсті Христові» в Україні чекали з нетерпінням. Ще б пак — така розкрутка! Судові процеси з приводу «антисемітської» картини почалися задовго до дати релізу. Фільм був цензурований і навіть трохи від цього постраждав, втративши одну вагому фразу. За чутками, відбиваючись від нападок, Ґібсон сказав щось сенсаційне: на його думку, бачте, у двадцятому столітті геноцид пережила не тільки єврейська нація, а й цілий ряд народів, наприклад, українці. Але особливо заінтригував Ватикан. Адже досі невідомо, чи говорив Папа Римський історичну фразу «Так воно й було». Відомо тільки про високу оцінку фільму численними представниками курії. Проте з приводу оцінки понтифіка зчинилося таке сум’яття, що навіть прокатолицькі видання з ноткою ніяковості в тоні змушені були написати про якусь велику брехню, що перевершила масштаби простого непорозуміння. Втім, виконавець ролі Христа Дж.Кавізель був визнаний гідним папської аудієнції, а католицькі церкви по всьому світу настійно рекомендують своїм вірним подивитися картину.

Після презентації «Страстей Христових» у київському кінотеатрі «Одеса» представники деяких українських конфесій також висловили свою думку про побачене. Патріарх Філарет не погодився з кількістю крові, пролитої на екрані. На його думку, після такої втрати крові людина жити не може, тим більше не може нести такий важкий хрест. Крім того, шанованого предстоятеля збентежило, що у фільмі «ми побачили тіло, але не побачили духу». Але загалом патріарх ідею кіноверсії Євангелія схвалив, наголосивши насамперед на пропагандистському значенні стрічки. Єпископ РКЦ Станіслав Широкорадюк виступив найвідвертішим прибічником кінострічки, нагадавши, що «так воно й було», — саме так жорстоко, саме так криваво. Представник УГКЦ о.Олекса Петрів у цілому теж висловився схвально, але не забув наголосити, що картина вийшла «західна» — адже візантійській традиції (а причетність УГКЦ саме до цієї традиції неодмінно підкреслюється за кожної зручної нагоди) властиве не настільки буквальне, а радше, містичне бачення Христового Тіла. На жаль, в обговоренні не взяли участі представники УПЦ.

Дата української прем’єри «Страстей Христових» указувала на деяке «непорозуміння» між «кіношними» й церковними уявленнями про «своєчасність». Звісно, з погляду світського, початок Страсного циклу — хороший «інформаційний привід» для демонстрації фільму. Проте вечір Чистого Четверга, на який припала прем’єра, виявився далеко не найбільш вдалим часом для цільової аудиторії стрічки — віруючих християн. Просто тому, що саме в цей час у більшості київських церков правиться літургія, а після неї — служба Страстей Христових. Багато священиків рекомендували своїм вірним перегляд фільму, але навряд чи вони схвалили б вибір між службою та кіно на користь останнього.

Церква поставилася до фільму значно привітніше, ніж світська критика. Попри те, що картина визнана страшною й жорстокою. Причому слід відзначити, що про жорстокість і насильство в «Страстях» говорять значно більше, ніж про фільм у цілому. Стрічка справді цікавим чином акцентувала поняття жорстокості в сучасному кінематографі. Взагалі ж насильства по екрану розвезено не більше, ніж у будь-якому іншому голлівудському бойовику. Щоправда, тут воно позбавлене властивих ігровому кіно умовностей і недомовок. Воно виведене на екран не для розваги глядача, що розвалився у зручному кріслі. Режисер, керований євангельським сюжетом, був змушений відступити від одного з лицемірних сучасних кіноканонів — показу насильства для розваги — присутнього як у «масовому», так і в «інтелектуальному» кіно. І щойно насильство перестало бути «розважалівкою» чи «концептом», воно повернуло собі природний вигляд — непривабливий і просто страшний. Наше уявлення про жорстокість досить лицемірне — хай на екрані відбувається що завгодно, тільки б нас не образили зайвими подробицями, тільки б не дали забути, що перед нами всього лише кіно. Тому «жорстокість» «Страстей» — це не так жорстокість одних персонажів фільму до інших, як жорстокість стосовно глядача, якого немилосердно ввергнули в болісне співпереживання Сину Божому і Його Матері. І що ще гірше — дали можливість у глибині душі впізнати своїх і себе в репетуючій юрбі, первосвященику чи Пілаті.

«Світський» погляд на фільм виявився дуже критичним. «Страсті Христові» були ледь не одностайно визнані «типовою американською кінопродукцією» з усіма негативними асоціаціями. Привид Голлівуду бродить від кадру до кадру, вивалюючи на глядача до болю впізнавані образи, плоскі метафори (чого вартий епізод потоптання змія!), калькові композиції, апробовані елементи страшилки. Кіно американське — тут не заперечиш. Втім, очікувати, що випестуваний Голлівудом Мел Ґібсон зніме не американське кіно, було наївно.

Крім того, що глядача-інтелектуала обурили «площинність», одномірність «Страстей», американський кінематограф був підданий серйозним обвинуваченням у тому, що перетворив Сина Божого на поп-зірку американського зразка (а-ля Брітні Спірс), а особливо просунуті «шиють» фільму «політику», викриваючи американців у привласненні істини через привласнення (американізацію) образу Христа. Дров у вогонь підкидають юдеї, що звинувачують фільм у відсутності політкоректності, і мусульмани, які вітають його просто за те, що «євреям не подобається». Така вона, кіноглобалізація — кіно в наш час більше, ніж кіно.

Однак політичні сенси слід шукати не так у самому фільмі, як в очікуваннях глядачів. Минуле століття провістило нам два камені спотикання — природні ресурси й релігійну приналежність. У цьому контексті зрозумілою стає винятково гостра реакція на показане. Адже «Страсті Христові» — це, радше, релігійний документ, аніж художній твір. А релігійна тема, до якої останнім часом надзвичайно обережно ставляться кінематографісти, залишається зоною найбільш гострих і безкомпромісних конфліктів, кінця яким поки що не видно. Тому й надалі, поруч із естетським вироком, любителі політкоректності із задоволенням смакуватимуть антиєврейську підкладку, розповідатимуть про римське цензурування Євангелій, завдяки якому Пілат вийшов «хорошим» (!), а євреї — «поганими», заплющуючи очі на те, що римські легіонери виглядають анітрохи не кращими за натовп, а первосвященики — ті й геть схожі на деяких християнських архієреїв.

Щоб не дати читачам приводу засумніватися в кіносмаку священнослужителів, які рекомендували цей фільм своїм парафіянам, зазначимо: оригінальність ситуації навколо «Страстей» полягає в тому, що «альтернативний» погляд на них — далеко не завжди погляд пересічного пожирача поп-корну і гамбургерів (хоча саме на цих «рядових сінематографа» він, рідний, в основному і тримається). Шалена популярність фільму і гомін схвалення на його адресу пов’язані не лише з умілою розкруткою, як хотіли б подати шановні естети. Пов’язані вони, безумовно, і не тільки із зусиллями його творців.

Картина явно націлена передусім на християнську аудиторію. І тому в ній знаходить «свого» глядача. Атеїсти й представники інших релігійних вчень убачають у ній елементи «анатомічного театру», єврейські — прояв антисемітизму. Але найцікавіше, що й більшість християнської аудиторії теж шокована — замість іконоподібно-відстороненого, фактично знеособленого Христа, до якого звикли «традиційні» християни, режисер пропонує стражденну Боголюдину — у крові, бруді й приниженні серед дикого ворожого натовпу. Христос у фільмі занадто живий для багатьох християн, він перестав бути паперовою декорацією, що її двічі-тричі на рік у великі свята витягують, змахнувши пилюку. Тому, можливо, і звучать обвинувачення в надмірному натуралізмі. Адже це понівечене тіло забов’язує тих, хто претендує на співпричетність, на роль учня, до реальних щоденних справ — любові, терпіння, щирої віри замість святкових пиятик та просторікувань на тему «яка конфесія правильніша».

«Церковна» компонента фільму виявилася дуже цікавою й повчальною. Можливо, є сенс говорити навіть про місію картини. Минуле століття з певною натяжкою можна було б назвати століттям переможної секуляризації. І не так тієї, що виражається у формулі відокремлення церкви від держави, тобто секуляризації політичної, як секуляризації, проведеної через душі християн, дедалі менш здатних за умовностями ритуалу розглянути Бога Живого, які дедалі менше розуміють значення релігійної практики, дедалі частіше називають цю практику «нашою традицією», а не живою потребою співпричастя до божественного. Ставлення до Святого Письма як до джерела філософського чи поетичного натхнення, інтелектуальні і/або естетичні знахідки на біблійні теми нам значно зрозуміліші й ближчі, ніж буквальне сприйняття Євангелій як опису життя і страждань Бога, цілком присвячених кожному з нас, що робить кожного з нас співпричетним до цього Життя і цих Страждань.

У цьому сенсі двоїсте сприйняття фільму «Страсті Христові» симптоматичне — ті, хто поставився до нього передусім як до кіно, обговорюють його естетичні якості, і, природно, питання буквалізму в зображенні мук Христових посідає в цих дискусіях центральне місце. Ті ж, у кого сприйняття фільму було побудоване на вірі у Святе Письмо і, відповідно, на співпереживанні спокутних мук, не ставили це питання так гостро — буквалізм у зображенні мук був цілком співзвучний буквальному дотриманню текстів Євангелій.

Місія «Страстей», на наш погляд, у тому й полягає, щоб вивести з-під нашарування символів, знахідок богословської думки живий нерв християнської віри. Показати без покровів «художнього смаку» Плоть і Кров, які для багатьох «традиційних віруючих» — це просто хліб і вино. Дати гостре відчуття співпереживання, включення, співучасті в Хресному шляху, використовуючи мінімальні, прості і, можливо, тому такі дієві засоби. Фільм фактично претендує на роль документа — «так, як воно було». Тому з такою ретельністю відтворено інтер’єри й деталі одягу, тому персонажі розмовляють «тими» мовами — усе це характеризує спробу створення документального фільму художніми засобами, намагання «зіграти документ».

Якщо кіно свого часу називали рухомими картинками, то деякі зразки — і «Страсті Христові» зокрема — цілком можна назвати «рухомими іконами». І якщо Мел Ґібсон «не тягне» на Андрєя Рубльова чи Джотто, все одно можна з повним правом зарахувати його до когорти кіноіконописців. Фільму властиві деякі риси стародавньої іконографії. Серед них — своєрідна одноплановість, пов’язана з ефектом «зворотної перспективи», яка має на меті гіпертрофувати деякі особливо важливі мотиви (тут — акцентувати страждання тіла). Сама манера виконання образу Христа Стражденного відсилає до західних середньовічних іконографічних канонів. А ось образ Богородиці, втілений у грі Моніки Белуччі, ніби списаний зі староруських ікон. Іконоподібна композиція «антимарії» — Сатани з немовлям.

У цьому сенсі суперечка про художні якості твору переводиться в трохи іншу площину — із таким самим успіхом можна обговорювати художні особливості народної примітивної ікони, порівнюючи її з «Мадонною Літта». І найсмішніше, що, хоча естетичні якості картини Леонардо, безперечно, незмірно вищі, з погляду релігійного народний примітив цінніший, оскільки він, на відміну від згаданого шедевра, має виконувати й виконує молитовне призначення.

Історія повторюється. На початку ХХI століття ми повертаємося до середньовічної практики, для якої ікона мала виняткове значення: у ситуації, коли абсолютна більшість християн не вміла читати, основним джерелом знання Святого Письма ставали ікони. Тепер, коли більшість читати вміє, але не робить цього, — «найважливіше з мистецтв» бере на себе аналогічну місію.

„Дзеркало тижня”, № 15, 2004

Також читайте:


Страсті Ґібсонові ("Страсті Христові", Мела Ґібсона)



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com