Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

04.06.2004 16:57

Повернення буде небезпечним ("Повернення" Андрєя Звяґінцевa)

Олег Сидор-Гібелинда

ПОВЕРНЕННЯ/ВОЗВРАЩЕНИЕ (105’, 35 мм, колір). Сценаристи: Владімір Моісеєнко, Алєксандр Новотоцький. Режисер: Андрєй Звяґінцев. Оператор: Міхаіл Крічман. Художник: Жанна Пахомова. Музика: Андрєй Дєрґачьов. Актори: Владімір Ґарін, Іван Добронравов, Константін Лавроненко, Наталья Вдовіна. Продюсер: Дмітрій Лєснєвський. Виробництво: REN-фильм. Росія. 2003. Український дистриб’ютор фільму: “Артхауз трафік"”.

Діапазон критичних відгуків на стрічку Андрєя Звяґінцева можна було передбачити заздалегідь. Тріумфаторів у нас радо вітають – венеційське золото, як і каннські лаври ще довго лишатимуться конвертованими в країні, обділеній одним та іншим, – але частіше заздрять. Звідси репліки на взірець – “усе прораховано”, “нічого особливого”, “а коли б у нас отак, то ми б ще й не таке”... (Дуже дивний арґумент стосовно фільму, бюджет якого складає скромні півмільйона долярів). Заступатися за “Повернення”, одначе, не хочеться, бо і шанувальників у нього вистачає. Одразу хочу застерегти, що автор цих рядків сам належить до їхньої когорти (на закриття “Молодости” заради нього й заявився, і порадів за колеґу з мобілкою, котра при кожному дзвінку слухняно вшивалася з зали, отже, враження від твору було зіпсовано мінімально), але аж ніяк не схильний до патосного захвату. У всякому разі, поза межами переглядової зали – це, як у Ігоря Клеха: “Раз, чи двічі, зневажаючи себе, пустив сльозу”, – хоча в нього йдеться про “Список Шиндлера”; звідси – мовчатиму “про діток”, дарма, що варті вони – в акторській якості – найвищої оцінки. Але текст будується за іншими законами, і святі банальності, як-то “професіоналізм найвищого ґатунку” (слоґан, придатний як для Звяґінцева, так і для Віктюка, і ще для кількох десятків наших-їхніх сучасників), як на мене, нічого не кажуть по суті справи.

Неправдивим є і ще один типовий відгук, який мені довелося почути у фойє Палацу “Україна”: “Сюжет фільму легко викласти у двох рядках”. У тому ж то і річ, що ні! Сам намагався зробити це для власного записника, і згаяв для того чимало паперу. Бо і тут фабула є надводною частиною айсберґа, три чверті якого нам не судилося осягнути за означенням. Але масив його – не так передісторія подорожі двох братів з батьком “на водоспади”, останньої миті замінені на “острів”, як архетипіка радянського минулого, яке виразно стугонить у всіх шарах “Повернення”. Йдеться не про конкретні історичні алюзії чи стилістичні запозичення з російської класики (авжеж, очевидні: сталкерщина; сокурятина... а Соловйов, хіба ні?). З давніх-давен стримить на Русі стрижень батьківського авторитету, і жодна Радянська влада не була для нього “указ”. А двійко шмаркливих хлопців, Іван з Андрєєм – імена євангельські, апостольські – поготів.

Чоловік, котрому пасує означення “мужика”, не “мужчини” – вічно неголений, як вічнозелений, невиправно похмурий і цілеспрямований навіть там, де пробуксовує усяка логіка, що в Росії трапляється нерідко – і навіть є своєрідною традицією. У такому випадкові рисунок дії архіпростий: копняк під зад, і ніяких рефлексій! Імени його ми так і не дізнаємося, просто Батько з великої літери. Як усі жорсткі-жорстокі люди, слабує на ритуальну сентиментальність, просить синів звати його “папою”, що йому якраз і не личить, от і комизиться через те молодший-Дрібний. Архаїчно поважає всяке рукомесло (“ручками, ручками”, похмуро заохочує дітей, котрі підкладають свіжозрубане гілляччя під колеса машини, що застрягла в багні). Соціальний статус його так само невизначений: чи то колишній зек, чи то довголітній заробітчанин, шукач пригод, екзистенційний герой, “людина нізвідки” – не виключено, що все те заразом. Знаємо лише, що прагне екстремуму, не любить риби, був відсутній удома близько дванадцяти років (одне та інше – виразні христологійні натяки, грекомовна абревіатура чину Ісуса, магічне число апостолів), на острові викопує якусь технократичну хріновину скринькового штибу, уміст якої – теж загадка для глядача. Тут, припустімо, спрацьовує мотив “японського пуделка” в “Денній красуні”, щодо якого сам Бунюель нічого путнього не міг розповісти постфактум (“валізка Макгаффі” у Гічкока). Але одна річ – скринька, інша – головний персонаж, що йому навіть рельєфне акторське ліплення ролі не додає й крихти означености. Отже, просто Батько.

Образ цей у СРСР визначався поведінковою амплітудою, розгорнутою між двома “долями” – “барабанщика” і просто “людини”, повістю Ґайдара та фільмом Бондарчука. Якщо в першому випадкові йому судилася епізодичність, то в останньому він генерував дію (у кого з глядачів не були очі “на мокрому місці” від белькотання майбутнього пасинка в знаменитій сцені “віднайдення”: “Татусю, любий, я знав, що ти мене знайдеш...”, – як добре, що “Повернення” вільне од цього гріха). Зате завдяки літературному твору образ Батька всотував кримінальні обертони – отець Барабанщика, завдяки доблесній праці на новобудові “у місцях не надто віддалених”, удостоювався фантастичної, як на той час, реабілітації, але, треба гадати, карб колокримінальної мужности лишався з ним назавжди. Герой стрічки Звяґінцева, певно, теж не зовсім товаришує з законом. Він і фулюґана враз приборкує – і, може, надто спритно для пересічного обивателя, домовляється з ним щодо проведення вуличної ініціації, в якій ініційованими мусять бути його сини (вони випробування не витримують, як не зможе стрибнути з вишки в воду Іван-Дрібний – колізія, знайома нам за одним з “Денисчиних оповідань”, але там Дєніс Корабльов спромігся плигнути в воду). Він і ресторанний етикет знає швидше “по-фоксівськи”, аніж це годилося б героєві з кришталево чистим сумлінням, він і за кермом може хильнути, що взагалі нікуди не годиться. Сумнівна біографія – одна з можливостей звяґінцевського образу, та навряд чи найголовніша.

Андрєй Соколов з хрестоматійного фільму 1959 року, навпаки, сам стоїть перед кінцевою можливістю долі, яка для нашого сучасника є очевидною (ще б пак, повернутися у великий дім з терплячою, покірною дружиною і, на перших порах, слухняними дітьми – те, що цілковито зась для колишнього в’язня німецьких таборів). “Старому солдату” ніде було прихилити голову, тож він і симулював ситуацію “упізнаної кровинки”. Його далекий нащадок, утім, сам іде з рідної оселі назустріч якимсь туманним, часто-густо симульованим випробуванням, але москалик з нього точно вийшов би чудовий... Дослужився б до старшого сержанта, це точно, а, може, й до старшини. Спільне між цими двома різними персонажами не лише у перманентній неголеності, але і в незаперечуваній силі їхнього слова, якою вони опромінюють молодше покоління. У ситуації 1945 року цьому передувала безмежна довіра знедоленої дитини, учорашнього немовляти. Але підлітки зразка 2003-го не схильні до “телячих ніжностей”, відповідно батечко приділяє їм якісь крихти позанормативної уваги. Звідси – майже трилерна нашорошеність Івана, якою він намагається заразити Андрєя під час нічної розмови в наметі (“хибний хід”, та він не дозволяє розсиропитися самому глядачеві).

Радянська реальність, що б так не казали зопалу зоїли, ніколи не знала цілеспрямованої едіпової практики. (Іван лише безсило погрожує Батькові, а потім судомно беркицається на пісок, Андрєй ледь здивовано, майже по-євангельському приймає батьківські ляпаси). Павлік Морозов так і лишився персонажем марґінально-винятковим, кривавий фінал життя якого притлумлював – спокутував? – жахіття синівської зради; про те ж, що відомстилися йому найближчі родичі, навіть радянський “Энциклопедический словарь” 1984 року писав вельми дипломатично (“загинув від рук куркулів”, та й годі). Якщо у нас так і не зафільмували “Тараса Бульби”, то менш за все через те, що місія його була кимось поставлена під сумнів. Але фраза “я тебе породив, я тебе уб’ю!” не раз лунала на наших теренах... звісно, у більш профанічному контекстові. Наприклад, під час лупцювання школяра-двієчника (чув на власні вуха). А візуальним керманичем радянського життя мовчазно визнавалося “Повернення блудного сина” Рембрандта, якого сама доля занесла до лєнінґрадського Ермітажу. Від доброго сина вимагалося каяття навколішки (про те, що біблійний батько повелів улаштувати вчорашньому грішнику нечуваний бенкет, чим викликав обурення слухняного сина, нам якось не казали екскурсоводи). Але чи можна було, навіть фантазуючи надмірно, уявити собі... “Повернення блудного батька”?

Попри все, таку спробу – олійними фарбами по полотну – 1954 року здійснив наш Сергій Григор’єв, що він так і назвав свою картину: “Повернувся”. Там посивілий, полисілий татусь сумував у лоні родини, яка природно не квапилася розкрити перед ним свої обійми. Картина ця так і зосталася на узбіччі григор’євської творчости, натомість народ дуже любив кумедні сценки з життя жовторотих живчиків. Екскурс у проблеми дорослого життя так і лишився для нього експериментом (як, приблизно за тих самих років, для Віктора Зарецького, – просто нечувана тематично... “Теща”). З іншого боку, в мільйонах репродукцій розходилося істинне “Повернення”, написане Володимиром Костецьким 1947-го, – і тут уже було все, як годиться, радість зустрічі і фактична сакральність приводу: Перемога! Герой фільму Звяґінцева діє в рамцях колізії 1954 року (я забув, що його відсутність могла зумовлюватися власне приватним життям), але побожна пошана, з якою його приймає дружина, є ближчою ситуації 1945-го. Тільки в цьому випадку історія отримує тріумфальне завершення, у першому ж вона просякнена неприємним очікуванням, яке, як не дивно, є властивим і для Звяґінцева, де Батько самостверджується саме внаслідок утечі від надто гостинного вогнища (і так само знайде себе в цьому його молодший син)...

Або смерти. Виклична аскеза пропонованої дітям поведінки не могла не спричинити їхнього бунту – екзальтований, надаремний, і все таки, бунт. Відповіддю на який може стати власна пожертва, іншої просто не прийме життя. Розірвалося намисто навмисних митарств, з яких кількагодинне веслування через озеро, велике, мов життя, могло видатися їм за іграшки. Та чи не все йшло до того? Повернення і планувалося небезпечним, щоб вишка для стрибків реінкарнувалася в острівну каланчу, а та – в олтар для Батька. Стрибок сина, такого схожого на Фльору з клімовського “Іди й дивись”, зреалізував його предок – та не звільнив тим дітей від іншого тягаря: власнодорослого, як свинцем налитого тіла, яке їм судилося, крекчучи, тягнути через увесь ліс (щось схоже є в “Останньому дюймі” Вульфовича/Куріхіна, опосередковано – у “Колі другому” Сокурова)... Абсурдизму втрати, коли зникає не тільки життя, але сама плоть його колишнього носія: урочисто тоне в озері, наче вікінґ, мимоволі кореспондуючи з цьогорічною заставкою “Молодости”, історичним фільмом Єжи Гоффмана, де є аналогічний епізод – і підтверджуючи “ратну потенцію” сучасного героя. Черга – за нащадками.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com