Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

05.07.2004 17:40

Українське кіно: трупи – на цвинтар!

Ігор Грабович, KINO-KOЛО (22)

Тиждень українського кінематографа, що відбувався 5-10 квітня в київському Домі кіна, став, до певної міри, безпрецедентною подією. На прес-конференції 31 березня тему загострила журналістка Світлана Короткова з “Дзеркала тижня”, коли сказала, що це досить дивно – проводити тиждень українського кіна в Україні. З цим майже всі учасники прес-конференції одразу не погодилися, проте думка запала в душу і багато разів випливала згодом і впродовж самого Тижня, і на круглому столі після нього, коли підбивалися підсумки. Сам заступник міністра культури та мистецтв України Тимофій Кохан повертався до цього висловлювання неодноразово і, врешті, таки підтвердив, що ситуація справді виглядає дивною. Цю тезу слід запам’ятати, бо вона є своєрідною точкою відліку в сучасних умовах. Кінокритик Сергій Тримбач зазначив, що це "аномальний тиждень в аномальній ситуації”. Він навіть запропонував назвати круглий стіл: “Криза українського кіна та шлях виходу з неї”. Натомість для заступника міністра проблема звучала дещо інакше: “Стан і перспективи українського кіна”. Втім, розбіжності у трактуванні стану, в якому опинилось українське кіно, набували інколи досить несподіваних обертонів. Особливо полемічними були брати Іллєнки – Юрій та Михайло. Старший Іллєнко демонстрацію своєї “Молитви за гетьмана Мазепу” 6 квітня фактично перетворив у мітинґ. Закінчив він свою промову наміром створити рух опору, котрий би звільнив український інформаційний простір від загарбників. І все це мовилося на тлі справжнього глядацького ажіотажу навколо “Мазепи”. Мало того, що фільм демонстрували у двох переповнених залах, на вулиці ще залишалось багато людей, котрих охорона не впускала навіть у середину Дому кіна.

Згодом Михайло Іллєнко всіляко розвине слова брата на круглому столі, коли висловиться за контроль держави над телевізійним ефіром України. “Ефір – це стратегічна сировина. Ніхто уранову руду не копає лопатами і не продає терористам, а якщо і продає, то отримує покарання за це”, – сказав він. Слова були викликані відмовою українських телевізійних каналів або взагалі демонструвати українські фільми в ефірі, або показувати їх безкоштовно. (Втім, деякі цифри все ж прозвучали. Скажімо, директор департаменту кінематографії Міністерства культури та мистецтв Микола Мазяр повідомив, що за демонстрування українського фільму з пізнішим повтором загальнонаціональні канали пропонують власникам прав тисячу американських доларів, а реґіональні – двісті).

Тобто сам факт проведення Тижня українського кіна став підставою як для досить незручних, але цілком справедливих запитань, так і для політиканства та відвертої демагогії.

Конструктивним стало рішення Міністерства культури та мистецтв (поки що офіційно неоформлене, але про це кілька разів згадували) зробити тиждень реґулярним і навіть перетворити його на національний кінофестиваль.

Це, так би мовити, забігання вперед; певні висновки, які, найімовірніше, ніхто не передбачав і не планував. Плани організаторів тижня були простішими: зібрати в одному залі українське кіно, створене впродовж останніх п’яти років, і показати його. А потім спільними зусиллями вирішити, в якому напрямку рухатися далі.

Слід одразу поточнити, що оглядалась далеко не вся фільмова продукція, а, за окремими винятками, створена на державне замовлення. Це картини студій ім. О. Довженка, Одеської, Національної кінематеки України, “Укркінохроніки”. Всі вони державні. Кілька стрічок зафільмовано на приватній студії “Контакт”, але на замовлення того ж міністерства. З недержавних демонструвалися картини, створені телеканалом “1+1” (“Без патосу” та “Війна. Український рахунок”). Представлялися також роботи студентів Київського державного університету театру, кіна й телебачення імени Карпенка-Карого. Тобто майже не було фільмів приватних студій, незалежних мистців. Це звужувало поле представлених стрічок і, врешті, самого українського кіна.

Звичайно, в такій ситуації демонстрування, скажімо, “Цикути” Олександра Шапіро виглядало б недоречно – держава цей фільм не замовляла, на екрани кінотеатрів випускати заборонила і тому не несе жодної відповідальности за кінцевий результат. Проте слід запитати: картина Шапіро українська чи ні? Тому Тиждень українського кіна можна було б назвати тижнем українських фільмів на замовлення Міністерства культури і мистецтв України.

Тиждень показав невпевненість чиновників у тому, що вони замовляють на студіях. Це було відчутно й у словах пана Кохана, котрий якось розгублено розводив руками; розповідав про зйомки серіалів як про неуникне зло; розповідав про можливу ліквідацію художніх рад, а також про готовість запускати молодих у виробництво майже без будь-яких застережень.

Втім, ця розгубленість має свої джерела. “Так чи інакше, але престиж українського кінематографа сьогодні впав до найнижчих позначок. Для молодших поколінь воно узагалі – суцільна “біла пляма”, для них кіно є символом чогось голлівудського, супервидовищного, розважального. Старші свою ностальгію за вітчизняним “продуктом” вгамовують переважно російськими телесеріалами. Все це визначає дещо нервозне ставлення до українського кіна у вітчизняній пресі – практично кожен із нечисленних фільмів зустрічався або розчарованим зідханням, або вибухом колективної люті (як це було, скажімо, із “Молитвою за гетьмана Мазепу”)”, – читаємо в офіційному прес-релізі Тижня.

Тобто перед Міністерством культури виникла цілком конкретна проблема: вони роками замовляють фільми, що їх не хоче сприймати українське суспільство. Тому, можливо, час запитати саме суспільство, якого кіна воно хоче?

Для цього роздавались анкети перед переглядом картин. Судячи з результатів опитування, публіці (вже вкотре!) найбільше сподобався мультфільм “Йшов трамвай № 9” Степана Коваля. Про побажання глядачів було мовлено багато також на круглому столі. Зійшлися на тому, що українська кіноавдиторія хоче дивитися радянське кіно. Врешті, вирішили, що воно було не таким поганим і навіть нагадує нам і Голлівуд, і європейський кінематограф. Кінокритик Олександр Рутковський сказав, що за моделлю радянського кіна тепер розвивається російське, в якому переважає тема патріотизму та виховання. І саме функція виховання, згідно з опитуванням українців, ставиться ними на перше місце серед усіх функцій кіномистецтва.

Але це ще далеко не все, що можна сказати стосовно української публіки. І якщо брати до уваги атмосферу в київських кінотеатрах, де молоді люди на сеансах (особливо вечірніх) поводяться так, як їм заманеться, не особливо звертаючи увагу на оточення та фільм, який вони начебто прийшли переглянути, то стосовно авдиторії доведеться внести певні корекції. Власне, молодих людей можна зрозуміти – “індульґенцію” їм дала запаморочлива ціна на квиток. Дуже шкода, що сьогодні похід до кіна – це насамперед демонстрація власних фінансових можливостей.

І таке ставлення до кінематографа характерне не лише з боку більшости відвідувачів кінотеатрів, але і самих прокатників, і директорів кінотеатрів. Звичайно, заговорили про їхню позицію стосовно українського кіна – мовляв, не хочуть брати. Єдиний на круглому столі представник сфери прокату, директор кінотеатру “Жовтень” Людмила Ґорделадзе одне за одним відкинула ці звинувачення. Її слова варті найпильнішої уваги. Вона мовила й про те, що українських фільмів знімається дуже мало, й про те, що держава не працює з їхнім просуванням. Не кажучи про таку річ, як “піар”. У кінотеатрів нема навіть портретів сучасних українських акторів. Пані Ґорделадзе довела, що насправді король – голий, бо якщо нема фотографій український акторів, якщо директорам кінотеатрів нема що показати своїм відвідувачам, за винятком американських кінозірок, то справа дійсно серйозна. Ось цей останній арґумент і є найвагоміший. Річ не в тому, що нема фільмів – нема облич. Тобто нема персоналій, котрі могли б асоціюватися з українським кінематографом. Насправді цей арґумент настільки серйозний, що його слід розглянути детальніше. Зрештою, що таке портрети акторів в інтер’єрах кінотеатру? Це не просто актори, це обличчя, котрі впізнаються і від впізнавання котрих люди відчувають радість. Світлини акторів на стінах (навіть не кінотеатру), ця ось наївна іконографія – це все одно, що фото коханої людини в портмоне. Це рідне обличчя. Тобто сьогодні нам "нікого на стіну повісити" саме тому, що не маємо рідних облич. Можливо, це справді так? Можливо, тому наші глядачі хочуть радянського кіна, бо скучили за рідними обличчями?

Це повертає нас до початку, до того сакраментального запитання: як це сталося, що в Україні відбувається Тиждень українського кіна? Українське кіно в Україні – це так само природно, як природно мати батьків, коханих чи дітей. Неприродно всього цього не мати. Неприродно всього цього не хотіти. Неприродно відвертатись від рідних облич.

Тобто якщо природна ситуація полягає в певній самоідентифікації через екран, у тому, щоб впізнати себе в ньому, знайти відгуки власних емоцій і почуттів, відчути себе частиною цілого (країни, народу чи навіть певного міста), то як виглядає ситуація неприродна?

Так вийшло, що за тижнем українських фільмів у Домі кіна були дні грецького та іранського кінематографа, а потім і фестиваль "Пролог". Побачене мимоволі проситься бути порівняним. На тлі іноземного кіна українські стрічки дуже вирізняються якоюсь особливою та незбагненною самозаглибленістю мистців, що їх створили. Звичайно, цьому є пояснення. Для молодих воно в тому, що їм просто нічого сказати, а для “зрілих” кінематографістів – що їм надто довго не давали висловлюватися. Тому вітчизняні фільми часто виявляються важкими для сприйняття через їхню "перенасиченість" різноманітним ідеями, як, наприклад, у картині “Аве Марія” Людмили Єфіменко.

Друга особливість українського кіна – це перемога слова над усіма іншими способами художнього вираження. Потяг до розмаїтих проповідей, пояснень, повчань просто нестерпна. Особливо показовим тут є фільм Ярослава Лупія “Akeldama. На полі крови”, знятий за творами Лесі Українки. Показовий ще й тому, що демонструвався в одні дні зі “Страстями Христовими” Мела Ґібсона, де був цілковито протилежний підхід до біблійної історії. Тобто якщо в Лупія тіло було витіснене на користь слова, то в Ґібсона – навпаки. Можна приймати ту чи ту версію подій, проте для чого глядачі приходять до кінотеатру – дивитись фільм чи слухати акторську декламацію? Герою українського кіна мало щось зробити, йому ще слід сказати словами, що саме він зробив. Як, зокрема, в картині Володимира Тихого “Мийники автомобілів”, де закадровий коментар буквально “вбиває” фільм. Страждає від цього і “Чорна Рада” Миколи Засєєва-Руденка. Таку особливість нашого кіна також можна цілком віднести до бажання вітчизняних кінематографістів бути почутими. І чим рідше дають знімати кіно, тим слів у фільмі більше. Слово перемагає жест, мовчанку, зображення, монтаж. Багато стрічок їхні автори присвятили майстрам слова: “Мій Гоголь” Віри Яковенко, “Таємниці Миколи Гоголя” Олександра Фролова (ведучий Мирослав Попович), “Хроніки від Фортінбраса” Оксани Чепелик (за книжкою Оксани Забужко), “Як білий камінь в глибині криниці. Анна Ахматова” Мурата Мамедова. Може скластися враження, що письменники і надалі залишаються „володарями думок” в сучасній Україні, що навряд чи відповідає дійсності.

Третя особливість українського кіна у тому, що воно воліє найчастіше розповідати про "своїх", себто митців: кінематографістів, художників та музикантів. Мабуть, це безпечніше? Також вітчизняні кінематографісти продовжують віддавати данину українській історії. Крім “Молитви за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка, “Мамая” Олеся Саніна чи “Нескореного” Олеся Янчука, це ще й документальні стрічки “Як ще були ми козаками. У колі другім” Ростислава Плахова-Модестова, “Таємниці Києво-Печерської Лаври” Миколи Ільїнського, “Війна. Український рахунок” Сергія Буковського тощо. У такому зверненні до історії нема чогось незвичайного, мистці мають на це право, тим паче фільми дуже відрізняються один від одного. Інша річ, що на тлі відсутности картин про сучасність вони інколи виглядають як “втеча до історії”.

Теперішню ситуацію в українському кіні можна порівняти із ситуацією в італійському напередодні Неореалізму та у французькому напередодні Нової Хвилі. Проте таке порівняння вимагає від молодих мистців оцінки творчости попередників. У випадку Неореалізму і, тим більше, Нової Хвилі ці оцінки були різко неґативними. Нагадаю лише статтю Лукіно Вісконті, написану ним 1941 року, – “Трупи”. Це був короткий есей про старих кінематографістів, котрі померли, але не знають про це. Вісконті закінчував статтю такими словами: "Тож нехай вони дозволять виставити їх за скло, і всі ми, скільки нас є, їм вклонимось. Але як не шкодувати про те, що багатьом із них дозволено зав'язувати та розв'язувати гаманець і робити погоду – то дощ, то сонце. Чи прийде колись той довгоочікуваний день, коли молоді сили нашого кіна зможуть коротко і ясно сказати: "ТРУПИ – НА ЦВИНТАР!"?" (виділено Вісконті – авт.). Під час свого виступу на круглому столі кінокритик Ольга Брюховецька мовила про те, що багато хто з мистців старшого покоління не лише втратив зв’язок із реальністю, але й фахову здатність знімати кіно. Втім, насправді кіноситуація набагато гірша за якісь творчі суперечки. Мову слід вести про реальне природне вимирання українських кінематографістів старшого покоління. Цієї весни пішли від нас Наталя Наум та Борислав Брондуков. У випадкові Брондукова – свідками його агонії була вся Україна. Не можу не згадати фільм Юрія Терещенка “Вічний хрест”, що його дивитись просто нестерпно, але який не просто відображає ситуацію, а якось її конденсує, акумулює, а потім випромінює не по-кінематографічному щемким способом. Ми бачимо агонію українського кіна, українських кінематографістів. Власне, тих рідних облич, за котрими скучили наші глядачі. У Тижні було безліч стрічок, присвячених славетним постатям: акторові Миколі Яковченку (”Великий лицедій” Світлани Ільїнської), операторові Вілену Калюті (“Вілен Калюта. Реальне світло” Сергія Буковського) операторові та режисеру Ізраїлю Гольдштейну (“Пасажири з минулого століття” Віктора Олендера), вдові Петра Масохи Марії Волховській (“Любов небесна” Юрія Терещенка). Це, з одного боку, групові речі, ностальгія “тих” кінематографістів, а з іншого – прощання з українським кіном. Сьогодні цей злам і це прощання не є таким простим і легким. Ми маємо справу не із самовдоволеними респектабельними “батьками”, а з хворими, немічними, немолодими людьми, котрі за лічені роки втратили літерально все.

І ось тут виникає цілком логічне запитання про творчу зміну. Чи є вона? У Тижні представлені фільми режисерів середнього покоління: Дмитра Томашпольського ("Усім привіт!”), Сергія Маслобойщикова (“Шум вітру”). В цих картинах багато енерґії, наявна іронія, інколи навіть пародія. Вони прекрасно зняті. Але чи можуть вони сьогодні стати альтернативою? Чи здатна їхня енерґія “спрацювати” за межами Дому кіна?

Стосовно ж студентського кінематографа, то він сьогодні поки що не творить альтернативи. Можна мовити про якісь окремі елементи. Скажімо, про операторську роботу та монтаж фільму “На краєчку світу” Алли Пасікової або про потяг до гострої соціальної проблематики в картинах Тараса Томенка (“Бойня” та “Тир”) та Олексія Росича (“Тато"). Правда, ці стрічки залишаються дещо абстрактними, їхня дія відбувається у місцях, котрі важко ідентифікувати географічно. П’ятнадцятий кінофестиваль студентських робіт "Пролог" показав різницю між різними національними кіношколами, серед яких українська виглядає найгірше. І не лише технічним рівнем. Самозаглиблене українське кіно мляво реаґує на реалії сьогодення, інколи просто не хоче нічого помічати навколо себе. Ті ж поляки можуть звертатися до теми безробіття чи творити зразки сучасного жанрового кіна. Роботи студентів ВДІКу також були позбавлені соціальности, проте їм вистачає волі знімати кіно не про кінематографістів і художників, а розповідати загальнолюдські історії.

Щодо підсумків Тижня, то про них говорити зарано. На круглому столі серед можливих пріоритетів державного фінансування були названі дитяче кіно, анімація, просвітницькі фільми. Йшлося також про те, що слід продовжувати фінансувати той самий авторський кінематограф, який прославлятиме державу на фестивалях. Сьогодні в Україні успішним представником авторського напрямку є Кіра Муратова. Але чи продовжить Міністерство культури і мистецтв шукати подібних режисерів? Це окреме питання, котре впиратиметься у ті ж колеґіальні органи – різноманітні художні ради. Наскільки вони здатні розпізнати нову Кіру Муратову чи українського Ларса фон Трира у запропонованих проектах?

Тиждень також показав цілковиту безпорадність української кіношколи, відсутність у неї сучасної концепції розвитку. І продемонстрував нездатність старих майстрів відчути сьогодення.

Проте констатація цих проблем, мабуть, не матиме особливого значення для майбутнього. Ніхто не знає, як далі розвиватиметься кінопроцес, головну роль у якому тепер відіграватиме зовсім не держава, а, скажімо, кінопрокат. На сьогодні діяльність людей, які його представляють (зокрема, в Росії), показала, що вони чи не найменше стурбовані національним кінематографом. Проте все частіше мова йде про відкриття нових залів на території України. Разом із тим уже сьогодні можна бачити перші ознаки кризи цього ринку, де звикли працювати лише з голлівудськими блокбастерами. Нових залів ставатиме більше, ціни на квитки падатимуть, але чи все так райдужно складатиметься у власників кінотеатрів, якщо вони покладатимуться винятково на стрічки для невибагливих? Все ж дорослішу авдиторію лише блокбастерами до кінотеатру не заманиш. Так чи так, але національне кіно творитиметься. Якщо не на замовлення держави, то на замовлення прокатників, телебачення тощо. Сьогодні єдиний український кінематографіст, що працює на замовлення недержавних інституцій, творячи цілком глядацьке кіно, – Олесь Янчук. Щоразу його фільми стають все кращими, а “Нескорений” – цілком пристойне кіно, що спокійно може конкурувати в українських кінотеатрах навіть з голлівудськими стрічками.

Ще один аспект кіновідродження пов’язаний з тим, що сьогодні дедалі частіше виграють не якісь там комплексні програми порятунку національного кінематографа, пов’язані з квотуванням, податковими пільгами чи ще чимось схожим (про це дуже багато мовилося впродовж Тижня), а фінансування авторських проектів. Ми вже не раз казали про величезне значення особистостей для кінематографа. Мова не лише про акторів. Дедалі більше значення сьогодні мають постаті сценаристів-режисерів, котрі пропонують новий кінематограф. Так сталось у Франції, де ім’я Люка Бессона сьогодні є надійною торговельною маркою. Чи у Данії, де фігура фон Трира за останнє десятиліття перетворилася з надії на оплот європейського кіна. Ці тенденції не оминули навіть Голлівуд, де все частіше одна людина поєднує в собі сценариста й режисера, творячи по-справжньому авторське кіно. Це може давати не лише цікаві мистецькі зразки, як у випадку Спайка Джонзі чи Ендрю Ніккола, не лише здатне об’єднати в собі мистецький результат із фінансовим, як у випадку М. Найта Ш’ямалана, але й закласти основи нової мітології, як це було з братами Вачовськими.

Обрисів майбутнього українського кіна наразі не видно. Врешті, за тиждень вони ніяк не змогли б з’явитися.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com