Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.01.2005 16:52

Сергій Маслобойщиков: «Цей вибух людської активності – справжній подарунок долі...»

Олександр Рутковський, "Дзеркало тижня"

Легко помітити, що Помаранчева революція стала ледь не найбільш автопортретованим повстанням мас. А Майдан просто безперервно знімав зі свого образу звукозорові копії. У режимі нон-стоп працювала і побутова, і професійна техніка. Реальність і сеанс «кіно» про неї практично збігалися в часі. І тепер ізодокументи «пам’ятають» усе. Залишилося все це осмислити й оцінити. Дяка Богові, серед відеолітописців історичних подій були помічені й мислячі українські кінорежисери. Наприклад, Сергій Маслобойщиков. Наша розмова відбулася вже на злеті революції – 23 грудня, тобто рівно за три дні до остаточного туру президентських виборів.

Олександр Рутковський. Зізнаюся, побачити саме вас у натовпі мітингувальників досить дивно. Як на мене, ви – акцентований представник «авторського кіно», тобто за визначенням індивідуаліст. І раптом – у складі натовпу. Мешканець філософсько-естетичних емпіреїв – і чомусь у центрі грубих реалій політики. Що відбувається на Майдані, мені більш-менш зрозуміло, а ось що сталося з вами?

Сергій Маслобойщиков. Почнемо з того, що мене завжди вабило туди, де я ще не був. З іншого боку, мене завжди цікавила не так естетика, як саме людське існування. І раніше у своїх картинах я інстинктивно тягнувся в одному напрямку – до самого життя. Коли я знімав життя людей на Майдані, то впіймав себе на цьому. Десять років тому на зйомках «Жозефіни» ми, як і наші герої, теж кілька ночей провели в непридатному для проживання місці – в партері оперного театру. Над ліжками на стелі витали позолочені ангели з лірами... Імпровізовані умивальники... Все це дуже схоже на нинішнє життя демонстрантів на Майдані. І така ж позолочена алегорія височить над ними. Та я боюся говорити про якісь прямі аналогії. Нинішні події за своєю суттю зовсім інші і політичною мовою називаються інакше.

Але це мало що пояснює по суті мого запитання: що реально привело вас до лав мітингувальників, та ще з «озброєним» кінооком? Як ви дивитеся на опозицію «мистецтво і політика»?

Мені цікавий будь-який прояв життя, а особливо такий, коли щось народжується і якимось чином формується. Причому зовсім поруч, так би мовити, у тебе під боком. Було б просто нерозумно не сунути туди свого носа. Це просто онтологічно цікаво. А по-друге, справді, у цій ситуації я займаю певну громадянську позицію. Я її називаю позицією людини, яка робить свій вибір. Це мій особистий людський вибір, але так виходить, що він має і певне політичне забарвлення. Я вважаю, що аморально спостерігати з боку, як країна вибирає алгоритм свого розвитку – між ліберальною Європою та авторитарною Росією, і не втручатися в те, що відбувається. Мені не симпатична путінська «рука», і я вибираю для країни «помаранчевий» шлях. Водночас мені просто подобаються події на Майдані. Таке відчуття, що в людях нарешті прокинулася щирість та інші найкращі почуття. Всі обличчя – без масок, і відразу видно, хто є хто як людина. Це ж чудовий матеріал для будь-якого режисера, який хоче зрозуміти те, що відбувається! А я втомився від кабінетних придумувань і умоглядних конструкцій. Життя, яке тут вирує щодня, захоплює, і в ньому є чого повчитися. На Майдані я переживаю дуже цікавий стан і дуже тішуся, що він до мене прийшов.

Гаразд, але ось ви сказали, що «аморально спостерігати з боку, як країна вибирає алгоритм свого розвитку». А чому, власне, діячі культури у вільній країні обов’язково мають бути політично «за когось»? Адже так запитання стояло у похмурі роки сталінської деспотії: «З ким ви, майстри культури?» І горе було тому, хто «неправильно» самовизначався або навіть усього лише хотів відмовчатися. Мені здається, що суть демократії полягає в тому, що при ній людина, нітрохи не втрачаючи прав і поваги співвітчизників, може мати «неправильні» переконання або бути зовсім аполітичною. Невже й сьогодні це може здаватися упередженим?

Я вважаю аморальним думати, що всі політики – негідники, й що хоч би яка влада прийшла, вона все одно домагатиметься своїх вузькокланових цілей, а народ буде в програші. Що, мовляв, своєю позицією ми нічого не змінимо. Я вважаю, що західна ліберальна демократія зуміла створити цінності, які служать певним регулятором спільних інтересів. Це виключає в суспільстві ті жахи й нехтування людською гідністю, про які ми надто добре знаємо. Саме такі цінності я й вибираю, і для мене особисто не вибирати їх аморально. Мене не цікавить відповідь на чуже запитання: «З ким ви, майстри культури?». Я запитую лише самого себе: «З ким ти як людина? Яке ти хочеш майбутнє для себе і для своєї сім’ї?» Переді мною, як я розумію, нині справді стоїть такий вибір. А ще мені хочеться вірити, що власна думка будь-якого громадянина може бути не абстракцією, а реальною силою суспільного життя.

Наскільки я зрозумів, ви сподіваєтеся своїм вибором наблизити Україну до європейських цінностей. Проте з історії кіно ми знаємо, що видатні діячі західної культури неодноразово гостро критикували ці ж таки європейські цінності. Причому нерідко – з видатними творчими результатами. На цьому, скажемо, базувалися ліворадикальна філософія та кіно Франції й Німеччини 60-х і 70-х рр. минулого століття. Досить згадати імена Сартра й Адорно, Ґодара та Фассбіндера...

Усе-таки я пропоную розділити етику, естетику, політику та ідеологію. Мені здається, що на Майдані етика восторжествувала і над естетикою, і над політикою. І визволилася якась нова людська енергія, яка, напевно, має дати і якісь творчі результати. Не оцінюватимемо їх нині – хорошими вони виявляться чи поганими. Ми вибираємо новий шлях, і він особисто мені здається по-людськи більш близьким, навіть якщо не згадувати таких великих категорій, як країна, народ, мистецтво. Мабуть, слід очікувати нового суспільного простору, де мистецтво, зрозуміло, теж проявить себе своєрідно.

Чи буде ваше кіно «післямайданної епохи» більш політизованим? Пригадується, якось у середині 80-х рр. британські критики намагалися трактувати картини Андрєя Тарковського як зашифровані тексти його політичного інакодумства. І це не на жарт обурило і образило режисера.

Агіток я не знімав і не зніматиму. Але кіно й театр адресовані всьому суспільству, й за зовнішньою канвою – це завжди історія соціуму. Навіть якщо вони розповідають приватні історії. Від цього не можна відмахуватися. Може, помилка моїх попередніх фільмів полягала в тому, що там не було виразної соціальної лінії, яка б зацікавила глядача й допомогла б мені розкрутити вибудовуваний мною клубок людських стосунків. Кафка одного разу сказав: «Я схожий на траву, що росте від середини...» Можливо, це певний гріх і моєї творчості, яка була трохи замкненою в самій собі. Ось я й намагаюся бути уважним до того, що відбувається навколо. Але це не одноденна позиція. Повторюю, мені взагалі цікаве життя, те, чим живуть люди і на що їх перетворюють різноманітні ситуації.

Але звернімося до надбань вашого кінематографічного «дозору» на Майдані. Чи приніс він уже якісь відкриття вам особисто?

Так, звісно. Чесно кажучи, раніше я не вірив, що такий сплеск громадянської активності можливий у нашій країні. І я аж ніяк не очікував, що може існувати такий неагресивний і навіть добрий натовп. Я навіть не можу назвати це натовпом. На Майдані чітко відчувається зміна нашої звичної атмосфери агресії на взаємну толерантність, що більш характерна для Заходу. Найрізноманітніші люди – від бомжів, які там приодяглися, до бізнесменів, що привозили на Майдан їжу і писали на своїх «мерседесах» «Заходь, погрійся!», – явно переживали там цей стан – «свій серед своїх». Це зворушувало. Ми взяли інтерв’ю в одного демонстранта, котрий охороняв табір. Запитали: «Як вам тут?» Він відповів: «Я просто плачу щодня: так добре до мене ще ніколи не ставилися...» Чи ось ми зняли матір, яка вслід за дітьми приїхала до Києва й живе з ними в наметі на Майдані...

Це скидається на шлях у революцію матері в однойменній повісті Максіма Ґорького... Готовий сюжет для помаранчевої «Матері». А ви уже визначилися із задумом майбутньої картини?

Скажемо так: він у процесі оформлення. Як, власне, і ті події, які ми з оператором Миколою Гончаренком знімаємо. Кожен день приносить щось нове. Тому я навіть боюся формулювати свою творчу мету остаточно, раз і назавжди. Нині в мене поки що є лише загальні вектори моєї роботи. Я сподіваюся, що отриманий матеріал може стати основою не для однієї роботи. По-перше, планую зробити документальний фільм про долю демократії в пострадянській Україні. Можливо, за сприяння продюсера Inspiration Films Світлани Зінов’євої ми подамо цю стрічку на конкурс кінопроектів Європарламенту. Може, зроблю телевізійну версію для франко-німецького каналу Arte. Нарешті, не виключений і ігровий сюжет, що розгортатиметься на документальному тлі. В антуражі наметового містечка ми навіть відзняли вже двох акторів. Але несподівано виникло відчуття не те щоб святотатства, а ніби відсутності морального права на внесення штучності в це непідроблене середовище. Та поки що немає конкретної концепції для ігрової речі. Щодня про це думаю і розумію, що з кожним днем унікальна «натура» відходить... Жаль буде не скористатися шансом. Справді, це дуже цікаво. Цей вибух людської активності – справжній подарунок долі.

"Дзеркало тижня", № 1 (529), 15 – 21 січня 2005 року



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com