Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.10.2002 20:06

"Молодість". Повний метр як об’єкт бажання

Аксінья Куріна (KINO-КОЛО #13)

На Київському МКФ “Молодість” повнометражний конкурс нібито найголовніший. Що й казати, магія хронометражу “від 60 й довше” все змінює в свідомості і режисера, й глядача. Той, кому поталанило перейти цю межу, відразу набуває нового статусу в професійному середовищі: інший бюджет, шанс звернутися до ширшої авдиторії, жорсткіші умови праці. Що й казати, аби здобути право знімати, деякі молоді майже-професіонали душу готові продати... І здається, кожного року це зробити все важче, кіношкіл по всьому світі більше, ніж потребує кіноіндустрія. Умови жорсткі: пан або пропав. Невдахи “пропадають” у рекламі та музичному кліпінґу. І зверніть увагу, судячи з блискучих роликів, що потрапляють на фестивалі реклами, в мініатюрних екранних формах, хоча вони й комерційні, набагато більше простору для творця. Тут річ не тільки у великому бюджеті реклами, музичного кліпінґу, а й у інших правилах професійної гри – хронометраж значно менший, а продукт цікавіший. І ті, хто ствердилися в цій короткометражній царині, як правило, лишаються в ній назавжди.

У кіні настав час конформізму. Це відчувається скрізь. Подивіться, наприклад, фільми-переможці останніх двох років Санденса, фестивалю молодих американських незалежних – це зрозумілий традиційний кінематограф, від голлівудського він відрізняється тільки бюджетом. Є приємні винятки, скажімо, повнометражний дебют Дарена Аронофскі “Пі”, але це не тенденція, а окремий випадок.

Оскароносець Содерберґ озвучив настрій, який носиться в повітрі. Здається, що сказав про себе: відмова від незалежного кіна й бажання працювати в студійній системі, бо останнє, мовляв, серйозніше. Нібито “Кафка” та “Секс, брехня і відео” – гріхи молодости.

Не хочете йти на компроміс? То за вас це зробить хтось інший. Бажаєте самовиражатися? Тоді, панове, ласкаво просимо до короткого метра, в музичний кліпінґ, а ще краще – прямуйте в медія-арт за Пітером Ґріневеєм, який публічно сказав великому кіну “прощавай”, бо до конформізму в сфері мистецтва не схильний. Та він за переконанням завжди лишався художником, а потім уже був режисером. І взагалі Ґріневей уже давно розкручений як бренд і може виробляти все, що завгодно, все одно його бажають споживати. Такий-от стан речей. Не час писати маніфести й робити революції в просторі великого кіна.

Безумовно від “Молодости”, усвідомлено чи ні, ми чекаємо на новини, відкриття, несподіванки, а цього в повнометражках майже не було. Тут річ не в протиставленні експериментального й комерційного, мистецтва і видовища. В кожному напрямкові можуть бути успіхи або невдачі. Останніх чомусь більше. А от на компроміси треба вміти йти. З цим є проблеми, якщо виходити з програми. Враження таке, що задум у процесі втілення і, відповідно, численних компромісів і виправлень розмивається, втрачаються орієнтири, від одного берега відпливли, а інший загубився...

Взагалі вміння зробити цікавий жанровий фільм є рідкістю. Потрібен талант відчувати авдиторію, її неясні бажання та сподівання. А інакше нічого не вийде – точніше, щось сіре – ніяке. А гра з канонами в рамках жанру й узагалі раритет, – ну, де вони нові тарантіно-родріґези-полянські-альмодовари?

Особливо проблема створення якісного і конкурентоспроможного кінопродукту стосується країн СНД. Бракує таких дебютів, як російські “Сестри” Сєрґєя Бодрова-молодшого. Одне те, що дебютна картина дісталася до глядачів і водночас відзначилася на фестивалях класу “А” – підтвердила свою життєздатність, заслуговує на увагу. Так би мовити, позитивний приклад у нелегкій справі молодих – вмінні виживати. Це, безумовно, заслуга не режисера, а продюсера (за успіхом проглядає виважена стратегія). І це найголовніший набуток фільму. Зрозуміло, що “Сестри” – не якесь художнє досягнення. Історію пригод двох дівчат розказано? Похмуру реальність відтворено? Ну й добре, нічого особливого, тут надзавдань і не було. Якщо, певна річ, не вважати надзавданням намагання зробити черговий гіт прокату. “Сестри” – реальна і тепла “синиця в долонях” – жодних претензій. При порівнянні “Сестер” з іншими фільмами здається, що цього і справді немало. Українські “Мийники автомобілів” Володимира Тихого за позитивних обставин також могли б конкурувати з “Сестрами”: за умови грамотного продюсування, вдалого кастінґу, який би дозволив створити яскраві персонажі (на жаль, у фільмові жодної вдалої акторської роботи – ні дорослої, ні дитячої), та усунення технічних негараздів. Хоча сам задум зробити картину з приводу одного з найгостріших аспектів нашої повсякденности (про дітей, що позбавлені турботи дорослих і виживають самі в міських джунґлях) здається цікавим і своєчасним.

Ще хотілося б згадати серед соціального кіна шведську стрічку “Перед штормом”/Fore stormen/Before the storm, що її поставив виходець з Ірану Реза Парса. Фільм уже був відзначений на МКФ у Сан-Себастьяні призом за кращу режисуру. Непоганий старт у великому кіні. Міцна історія, побудована на зіткненні двох світів –європейського і східного, ця тема близька режисерам-еміґрантам. А ось політичний підтекст у подібних стрічках трапляється нечасто – Близький Схід жахає світ терором, але й цивілізовані країни через економічні інтереси (ну куди вони дінуться від золотого тельця) провокують конфлікти й небезпеку. Колишній терорист ховається у Швеції від власного минулого, живе собі і працює таксистом, але його раптом починають шантажувати. Він прагне задовольнити вимоги шантажистів, але відмовляється проливати кров, забуваючи стару печерну істину: або ти, або тебе. Кішка, що відмовляється ловити мишку, відразу опиняється на смітнику (закон джунґлів). Третього бути не може: який би вибір герой не зробив, все одно він програє. І нікуди від цього не дітися. Такий-от сумний екшн, здатний перетворити кожного глядача на параноїка, що лякатиметься будь-якого таксиста чи офіціанта родом із Близького Сходу, бо все зафільмовано доволі переконливо.

*

Що стосується пошуків форми в кіні, так би мовити, від максималістів у мистецтві, то в повному метрі у програмі “Молодости” була тільки одна така картина – угорська “Брудна робота”/Maceras ugyek/Sticky business Сабольча Гайду. Тут, безумовно, важливо не те, що відбувається, а саме – як це зроблено. Віддається данина і традиціям угорського кінематографа (понад те, у фільмі сама традиція представлена персоною Міклоша Янчо, що його грає Міклош Янчо), водночас “Брудна робота” – це ідеологічно незаанґажований кінематограф нової ґенерації. Двадцять років тому ніхто такого кіна не зняв би, не було такого вільного ставлення до самого кінематографа. “Брудна робота” зроблена кінематографічно вишукано, навіть – показово кінематографічно. Відчуття кіномови, як музичний слух: або є, або ні. Тут “музичний слух” абсолютний. “Брудна робота” зроблена з іронією і самоіронією: ми тут фільм робимо, трохи дивний, кіноманський, ми граємо, ми почуваємося вільними, і ми є вільні. І тому гра вдалася. Взяти хоча б епізод, коли з динаміків в авті звучить пісенька, що в ній замість слів співають прізвища кінорежисерів (такий собі гімн кіноманів). І виглядають такі фокуси цілком природно. Що стосується драматургії, то фільм має закручений сюжет. За експериментальністю, нестандартністю прихована жанрова модель – конфлікт у любовному трикутнику – кокетлива дівчина і два її прихильники, що майже втратили розум від кохання.

У порівнянні з рештою повнометражних стрічок “Брудна робота” була на щабель вищою, але при розподілі нагород, як запевнило журі, його члени пішли на складні компроміси. Можливо, заради власного спокою, журі присудило картині тільки Диплом “За зухвалий пошук у марудній кінематографічній справі”. Насправді ж картина могла претендувати і на Ґран-прі. І на приз ФІПРЕССІ. Останній здобула болгарська картина “Лист до Америки”/Pismo do Amerika/Letter to America Іґліки Тріфонової. Це єдиний, до речі, в програмі фестивалю, зарубіжний фільм, де національний колорит і автентичний спів представлені настільки екзотично.

Кращою стрічкою в номінації було визнано “Пізній шлюб”/Гатуна мегугерет/Late marriage франко-ізраїльського виробництва. В кулуарах нагороду пов’язували з головою журі Наною Джорджадзе: тобто земляк – землякові (режисер Довер Касашвілі – виходець із Грузії). Щодо грузинського в картині – тут намагалися імітувати справжній колорит. Іноді це режисеру вдавалося, а взагалі стрічка вийшла надто неоднорідна. Ніби знімали різні режисери, і навіть – за різними сценаріями. В деяких сценах не зрозумілі мотивації вчинків: тут є і драматургійні вади, й акторські. “Пізній шлюб” – мелодрама, що за проблематикою дивиться кудись у бік серіалів, де нескінченно з’ясовують стосунки великі південні родини. Головний герой Заза, йому вже за тридцять, через власну інфантильність опиняється в складному становищі. Конфлікт відбувається між клановими цінностями і потребою особистости: є пристрасть до красуні, що має дитину, і є ультимативні заяви його родини: одружитися на дівчині з хорошої сім’ї. І Заза примушений обирати: або особисте щастя і втрата родини, або відмова від коханої і статус пай-хлопчика в клані. Після боротьби родинні цінності перемагають. Це можна сприймати, як символічний жест: стан речей лишається незмінним. Криза родинних стосунків – це привілей західного суспільства і західного кіна. В програмі “Молодости” дві стрічки на сімейну тематику – словенська “Хліб і молоко”/Kruh in mleko/Black and white, і частково “Жива”/Vivante з Франції.

Успіх (“Хліб і молоко” нагороджене на МКФ в Венеції) безумовно додає картині вагомости, помічається непомітне, з іншого боку до неї ставляться упереджено, і вона стає ласим шматком для сердитих критиків. І перше, і друге однаково стосується цієї стрічки. У цьому випадкові венеційська відзнака – це не стільки визнання, скільки аванс молодому режисеру з бідної країни. Здається, що стрічка – зізнання у великому коханні до Джима Джармуша, така-от чорно-біла простота... Буденність тут переходить у символіку: ентропія руйнує родину. Батько – алкоголік, син – наркоман, мати – вкрай закатована життям. Колись, можливо, були щасливі разом, а тепер не помічають одне одного, живуть у жалюгідному помешканні, що перейшло їм у спадок від комуністичної малометражної архітектури. Все тут потворне: і сімейне вогнище, і містечко з його забігайлівками, де люди пиячать. Світ недружній, герої некрасиві, але нема “чорнухи”. Соус, під яким режисер подає неприємні подробиці, має викликати симпатію до персонажів... Нічого екстраординарного тут немає, а таємниця успіху криється в соціальній проблематиці, але без патосу (тільки трохи фінал підвів). Знайдена правильна інтонація – ніякого сарказму, баланс поміж м’якою іронією і чорним гумором. Крім того, картина має певний колорит, своє обличчя, хоча існуванням воно зобов’язане аполоґету американських незалежних.

Саме цього бракує вже згаданому фільмові “Жива”. В основі психологійної драми – історія дівчини, що зазнала травму через зґвалтування. Обставини важкі, вона приховує те, що сталося, вона самотня, ніхто не знає про її горе. Тут зміщені акценти: героїня більше страждає не від тієї жахливої події, а від того, що батько не звертає, як їй здається, на неї уваги. Вчинки невмотивовані, хаотичні. Складається враження, що фільм зліплений із тієї другосортної продукції, яка йде по ТБ (настільки кожен наступний епізод банальний і вторинний).

Природніше виглядала голландська стрічка “Плавучі острови”/Illes flotantes Леопольда Нанука – історія трьох подруг, що мають близькі й заплутані стосунки. Є атмосфера, витримано ритм, не виникає відчуття школярської вправи, є проблема – інфантильність і невідповідальність уже дорослих героїнь... Та за десять хвилин по закінченні не згадаєш про те, що відбувалось у фільмі, настільки вони – події, герої, вчинки – пересічні.

Бракує яскравих сценаріїв. Це поєднує доволі різні фільми. Такі історії нецікаво дивитися: і бразильську “Нульову широту”/Latitude zero, і холодне балтійське “Небезпечне літо”/Baiga vasara/Dangerous summer, і ту ж “Живу”. Не допомагає нічого: ані яскравість і зображальна атрактивність “Нульової широти” (камерних трагедій про фатальні стосунки між чоловіком і жінкою безліч, а “Останнє танґо в Парижі” одне єдине), ані голлівудський розмах “Небезпечного літа” (найулюбленіший прийом епічного американського кіна – любовна історія на тлі історичних негараздів), ані драматизм “Живої”. Всі вони банальні і вторинні. Так і кортить запитати: “Який, панове, рік на дворі?” Якщо сьогодні ці фільми запустити до прокату, в залах розлягатиметься хропіння. Мені це, чорт забирай, не до вподоби! Мистецтво повинне бентежити, викликати емоції, почуття. Чи провокувати, якщо не лишається нічого іншого... Щоб захопити увагу, певно, всі засоби гарні.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com