Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

19.01.2005 17:56

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯВсі наркотики світу („Цикута” Олександра Шапіро)

Дмитро Десятерик, KINO-KOЛО (14) 2002 рік

ЦИКУТА (104’, Україна, 2002), сценарист і режисер: Олександр Шапіро, оператор: Павло Архангел, художник: Іван Левченко, музика: Нікіта Моїсеєв, актори: Артем Олексін, Олександр Прищепа, Віктор Охонько, Антон Комяхов, Юрій Нездименко, Володимир Горянський, Костянтин Шафоренко, виконавчий продюсер: Дмитро Колесніков, виробництво: TFS Productions

Якось так випало, що прем’єра відеоваріанту кінострічки “Цикута” у клубі “Сейф” відбулася якраз поміж імпрезами нових опусів Олега Бійми та Володимира Савельєва у розташованому неподалік Домі кіна. Одразу зауважу, що про якість події-у-кіножитті тут не йдеться. Просто показово, що про заслужених-перезаслужених Бійму та Соловйова чомусь не знаходиться так багато слів, як про аматора, марґінала та балакуна Олександра Шапіро.

Причина тут надто проста й полягає в контексті, серед якого, власне, працював Шапіро з друзями над своїм “отруйним” фільмом. А контекст той відомий усім. Навіть не у фінансах тут річ, а в тому, що відбувається в головах наших дипломованих, професійно досвідчених, похмурих мистців. Здається, згідно з відомою сентенцією, там і починається руїна, що охопила наше кіно. Бо, дійсно, таке враження, що дефіцит не у грошах, а в ідеях. Що навчання студентів ведеться за принципом “крок уліво, крок управо – розстріл”. Що наші корифеї вже давно нічого не вміють, окрім просити грошей у держави. Одне слово, наскільки сірий і безпросвітний контекст, настільки аґресивною і ненормативною має бути реакція на нього. Проте ж – ні! Жодної реакції від молодшої частини цеху годі й чекати. А якщо вже не реаґують ізсередини, то хтось це повинен робити ззовні.

Звичайно, ззовні і зсередини – то вельми умовно, і належить скоріше соціальному поділові. Шапіро, втім, починав там, де більшість випускників кінофакультету закінчують, – у рекламі. Точніше – у зйомках досить цікавих, майстерних кліпів разом із гуртом однодумців із “Кінофабрики”. Кліповий досвід він застосовує у своєму повнометражному дебютові на повну силу. Одначе, щоб глядачі не подумали, що їх тут зараз розважатимуть, режисер спочатку виступає в кількахвилинному пролозі, де пояснює свої погляди на незмонтоване зображення. Цей епізод, як і всі ті, де Шапіро намагається демонструвати себе чи свої доктрини, виглядає абсолютно зайвим. Ще один, як на мене, недолік – перевантажена звукова доріжка. Всі ці шуми, уривки найрізноманітніших фонограм, добірної музики, електронні експерименти з голосами акторів самі по собі досить цікаві й могли б скласти непоганий компакт. Проте досить часто звук певним чином підмінює “картинку” й виконує суто утилітарну функцію – заповнює смислові та композиційні прогалини, що їх, на жаль, вистачає. І, навпаки, найуспішніші моменти картини – де оповідь передовіряється власне зображенню, де режисер опановує власне кінематографічну мову. Крім суто монтажних знахідок, то є сценки з двома бандитами-розтелепами, епізоди в барі, де рух побудований на повільному кружлянні, діалог двох асенізаторів-курців марихуани, роль одного з них гостро й дотепно виконує Володимир Горянський. Та й власне фінал – завдяки точно дібраній музиці та правильно побудованому закадровому монологу – зворушує і запам’ятовується, смерть героя сприймаєш емоційно, без зайвих рефлексій над якістю епізоду.

Ну і, звичайно, з любов’ю і смаком опрацьовані всі моменти вживання наркотиків. Власне, допінґи – то рушійна сила сюжету, адже нам показують один день із життя наркодилера Бароко (Артем Олексін). Усі ці підкурювання, марихуанові “паротяги”, ін’єкції, кокаїнові доріжки демонстровано зі знанням справи, проте й без надмірного афектування. Просто воно тут є, це частина життя героїв – і все. До речі, згубна частина – адже й Бароко, і ще кілька його клієнтів врешті-решт гинуть.

Проте пояснення того, чому саме – “Цикута”, отрута, наркотики – слід шукати знов-таки в контексті. Про нього вже згадувано вище. Реакція Шапіро й компанії – цілком логічна: не протест, а ескапізм. І тому саме кіно повинне стати чимось на кшталт нового небаченого допінґу, розтягненого в часі “приходу”, чорно-білого викривленого ґалюцинозу. Можна сказати, що з цим завданням автори впоралися. “Цикута” одним махом порушує більшість писаних і неписаних правил вітчизняного кіна. І саме за цим процесом порушення, перетинання давно вже спорохнявілих кордонів спостерігати найцікавіше.

Висновків тут цілих два, і обидва чомусь гріють душу всупереч будь-якій логіці: в нашому кіні нарешті з’явився насправді альтернативний фільм; і в тому ж таки кіні завелася зграя талановитих руйнівників.

Що, власне, й вимагалося довести.

KINO-КОЛО, літо (14), 2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com