Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.02.2005 16:25

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: Перетин паралелей

Євген Женін, "Новини кіноекрана"

Білий-білий, наче новий холодильник, світлопис екрана. Усе віщує нібито хроніку. Але аж ніяк не схована камера, аж ніяк не задрапірований під ларьок із квасом «КП кіногрупи» – ні: просто знімає хтось те, що відбувається на якійсь вулиці, й просто на якомусь цвинтарі – чиєсь поховання, і усе зовсім не відрепетируване. Пишне собі життя, і у паралельних його шарах, що не перетинаються, живуть і помирають люди, і ніякого тобі спеціально написаного сюжету, і ніякої інтриги, що кидається у вічі або б'є по нервах...

Біла-біла стіна – це, мабуть, вже було. І навіть точно: було у шведському фільмі «Стіна». І ще було у кількох вітчизняних фільмах.

А настрій – настрій некомунікабельності – він теж був, був і у Антоніоні, і був ще у Муратової в «Довгих проводах», і у інших майстрів світового кіно був.

А відчуття розірваного руху в одному неподільному кадрі, у довгому плані з панорамами – воно теж виникало, і не десь, а у повільному-повільному епізоді у Калатозова: «Летять журавлі», де біжить Вероніка вздовж огорожі...

Микита Михалков у першому своєму фільмі, що вийшов на екран («Свій серед чужих, чужий серед своїх»), ніби декларував: дивіться, дивіться, я це вмію, я й це можу, я й на таке здатний, я і цим володію. І на екрані – те, що стане «сумою технології»: безліч прийомів і знахідок, сила-силенна деталей і штрихів, акцентів і ракурсів, точок і прямих, й ще, й ще, й ще.

Ех, добре, звичайно, ось так – мимохідь співставляти і порівнювати: це – було, і це – теж пам'ятаю.

Кіра Муратова поставила новий фільм – «Астенічний синдром».

Згадалися: Людмила Пахомова та Олександр Горшков. Відкатали вони нову програму – і глядач упевнений: це – вершина! Це сила, досконалість. Це неперевершено. І так – до нової програми, яка... ще фантасмагоричніша й ірреальніша, й чудесніша, й досконаліша...

Автор цих рядків належить до прибічників тієї точки зору, що муратовські «Довгі проводи» – уже вершина. Точніше, належав до останнього часу. До «Астенічного синдрому».

Якби це була не Кіра Муратова і якби це відбувалося в застійні роки, можна було б використати апробоване: «Неперевершений твір визнаного майстра, безперечно, з новою силою засвідчує і наочно демонструє...»

Інші часи, інші норови, інші цінності. І якщо колись ми підкреслювали лише ідейно-політичне значення твору, то сьогодні нехай буде дозволено сказати про художню майстерність, запліднену Думкою, і Думку запліднюючу.

У Олексія Германа в «Івані Лапшині» звукопис – псевдохаотичний фоновий ряд, навдивовиж точно вивірений у перезапису. І вже не хаос – ні: реальна картина реального світу. Оточення грає короля, а фонограма за кадром грає на час і на характери.

У Кіри Муратової в «Астенічному синдромі» кіно переходить у некіно, у звичайну буденну реалію, у дійсність, і ця дійсність, це життя – не спресовані, не концентровані. Герой може дуже довго перебувати у напівсні або уві сні. І навіть розмовляючи з учнем, герой – до речі, він вчитель! – у тому ж анабіозі або у тій же летаргії. І учень – він теж у якомусь «потойбічно-іншому вимірі».

А за дверима, у квартирі – двоє оголених дівчат як гіпс для скульптора. І чоловіки оголені: хочете – Аполлони, хочете – просто ось такі вони, звичайні, ледь-ледь, здається, нагадують розіп'ятого Христа (і навіть першого з них Муратова ставить у кадрі за канонами класичного живопису – зі стрілами і дротиками у грудях, на стегнах...).

Пригадується, у першій частині фільму (або у першій новелі, або в інтродукції, або в пролозі, або у тому, що стало «внутрішнім фільмом») на цвинтарі гробарі розповідали один одному надзвичайно смішний анекдот.

А у вольєрах «фабрики по переробці собак» доги та болонки ще живі, але вони вже приречені, вони вже тягнуть чисто номінальне навіть не існування, а функціонування. Страхітливо...

Муратова стикує кадри жорстко, її монтаж невибагливий, і стики – як перехрестя хат на російській Півночі, на Кижах – без цвяхів. Муратова навмисно епатує перепадом частот і дихання: від двох жінок, що сюсюкають з тваринами, – до агресивних кулаків третьої жінки, яка зачіпає на вулиці усіх. Звісно, усе минеться, і життя минуло, і людини немає, і дуже-дуже естетично, по-гурманськи рухається келих еліпсоїдною траєкторією на столі, і ось він, повний вина, келих, падає і розбивається, і кінообраз, і кіномова, і режисура – у всякому випадку, те, що прийнято так поіменовувати – усе це в наявності.

А Муратова – не у цьому. Але – у різкості, у танучому згусткові почуттів і емоцій, коли звуки – випадкові і непередречені, коли мужик у парадному раптом заводить про свої квартирні незгоди, а дама на сходовій клітці користується нагодою пограти перед напівбожевільним парубком.

Лаяти Муратову ще вчора вважалося правилом доброго смаку. І навіть ознакою доброго смаку. І навіть лакмусовим папірцем лояльності для критика слугувала авторська вирізка з газети з повним «джентльменським набором» ярликів і обвинувачень, поданих ним, критиком, в узаконеному раз і назавжди ієрархічному порядку і асортименті. Помінялися вітри – і ось вже на престижно-офіційних підмостках престижно-офіційних інстанцій патетично проголошує один з відповідальних працівників: «Кіра Муратова – розум, честь і совість нашого кіномистецтва, нашої свідомості, нашої духовності!» Вручають учорашній «дисидентці, очернительці, пасквілянтці і злостивій наклепниці» відзнаки, що свідчать про присвоєння звань і про присудження регалій. Мої колеги-кінознавці, не упускаючи моменту (та й слава Богові, що відбулося-таки!), звертають увагу на символічність вже одних назв муратовських фільмів: «Короткі зустрічі» – «Довгі проводи» – «Пізнаючи білий світ» – «Зміна долі». При цьому, правда, чомусь часом забувають першу картину режисера – «Наш чесний хліб» (між іншим, теж символічна назва, чи не правда?). Вже, здається, ніхто й не знає про «Княжну Мері», що так і не відбулася зовсім не з вини постановника. Ну, і якось не визначається ніяк із фільмом «Серед сірого каміння», де одночасно стоїть у титрах: «Сценарій і постановка Івана Сидорова» – «Сценарій і постановка Кіри Муратової». Я, проте, більше, ніж добре, пам'ятаю, як кидало у дрож і заціпеніння чиновників Держкіно СРСР ґатунку 1982-1983 років від самої-но згадки імені Муратової.

Саме тоді вони радісно вхопилися за перший-ліпший псевдонім, поставлений Кірою Георгіївною: Іван Сидоров. Італо-югославська стрічка «Окупація», де біля чотирьох з половиною годин на екрані розгорталися події, зв'язані з приходом армії Муссоліні у югославське місто Дубровник, і кожний житель повинен був визначати для себе платформу життя і лінію поведінки при новому режимові, – ось цей фільм брали у наш прокат. Результат: у дубляжі (трохи більше за годину!) глядач міг дізнатися про те, як у роки другої світової війни син багатого судопромисловця в Дубровнику вступав до лав Комуністичної партії...

В-то-ма! Накопичення втоми. Безмежна втома від розпачливо-запального верещання газет, радіо, телебачення сімдесятих – початку вісімдесятих. Від УРА-торій на власну честь. Від «одобрямся» і від «осуждамся». Від застою думки до поносу рапортів.

Втома.

Астенічний синдром.

Переповнює втома, і, ніби самум, втома охоплює простір.

З Кірою Муратовою повертаємося у сьогочасність, у повсякденність, у атмосферу побуту сьогоднішнього, обтяженого учорашнім.

Муратова багато разів повторює, повторює, повторює численні репліки, сцени: із фільму – у фільм, з кадру – у кадр. У «Зміні долі» вона згадувала сцени із фільму «Серед сірого каміння». У стрічці «Пізнаючи білий світ» монтувала послідовно просто дублі – один за другим. У тому ж «Сірому камінні» одноманітно повторюються монологи і питання, проходи і панорами. В «Астенічному синдромі» усе зупиняється. Д-у-ж-е по-ві-ль-но... Помирає фізично оснащений організм, та не спадає темпоритм фільму. Гасне вогонь у погляді героя, але потенційна енергія душевного клекоту переростає у кінематику клокотання.

Хтось зациклюється на своєму, і немає нікому діла до цього зацикленого аборигена психіатричної лікарні. Або – психіатричного будинку. Або – хворого суспільства.

Хтось перестає помічати, що з-під сукні стирчить подол комбінації, а із декольте вилізають бретельки ліфчика. Жінка перестає бути жінкою, коли вона – відповідально-керівна особа. І тоді вже син залишається самотнім при живій матері.

Ми дивилися вперше «Астенічний синдром» з Олегом Владимирським – виконавцем головної ролі в «Довгих проводах». І він стрепенувся: «Дивись, Кіра вірна й собі, й мені, й «Довгим проводам»! В «Астенічному...» – парафраз головної лінії «Довгих проводів»: між найближчими людьми – матір'ю та сином – стіна. Нездоланна. Мати та син, який вийшов із її утроби, живуть у різних, паралельних шарах, що ніяк між собою не стикуються. Ну справді: не можна вважати за стиковку шматки чергових фраз і перебування у просторі одних й тих самих квадратних метрів житлової площі.

...Спробуйте сплутати Кіру Муратову будь з ким! Або – Олексія Германа та Семена Арановича – з будь-ким. Або – Марлена Хуцієва. Й теж – з будь-ким.

(Спробуйте відрізнити режисера А., який клепає півтора фільми на рік, від режисера Б., який настругує 1,5 стрічки за дванадцять календарних місяців...).

Про те, що знайшов Калатозов, казали: «Танок дерев». Це знайшов Калатозов. Це його кіно.

Вершник вогненно-рудий зі смолоскипом, іскри якого виявляються розсипами Салюту Перемоги, – це високе мистецтво Григорія Чухрая («Трясовина»).

Шокова терапія «Сну розуму» – це Гойя.

Маленький світ, де Вася кохає Катю, а Катя любить високопродуктивне доїння – це учорашні канони – соціалістичний реалізм.

У Кіри Муратової гинуть люди на екрані, і це ЗАГИБЕЛЬ ЛЮДИНИ, але не індиферентно-молодецьке фехтування пістолетними чергами супермена-сищика з міліції.

Усе дуже всерйоз. І все дуже... беззахисне, вразливе, відкрите! Боляче!

На екрані з'являється титр, що підкреслює: ми не будемо говорити і не будемо згадувати про те, що згадувати нам не хочеться. Вбогі, сірі, нещасні? А ми їх не помітимо, й усе, і усі танцюють і співають, й усім добре живеться, і разом весело крокувати просторами, і, звичайно, підспівувати краще хором!

Та ось тільки – «вміють хором журавлі, а лебідь хором співати не може».

Кіно – виробництво колективне, але кіномистецтво – справа індивідуальна, це творчість.

Колективізм – це коли, висловлюючись кліше застійних часів, «усі радянські кінематографісти як один, натхненні рішеннями історичного Пленуму, повні рішучості», – і так далі.

А мистецтво – це...

Анонс біля держфільмфондівського кінотеатру «Ілюзіон» – «Майстри світової кінорежисури: Інгмар Бергман, Федеріко Фелліні, Кіра Муратова, Франсуа Трюффо, Стенлі Крамер».

Після того, як семимильними кроками ми прибігли до сяючого горизонту застою і намагаючись у два стрибки перестрибнути провалля, націлилися на чергове благодєнствіє, виконуюча обов'язки режисера-постановника другої категорії Кіра Муратова стала режисером Вищої категорії. В епоху, коли Андрій Тарковський з неповерненців був перехрещений у Гордість Нашої Культури, Кіра Муратова, нетитулована й «неостепененная» доти, стала народною артисткою республіки.

А сама вона, коли пишуться ці рядки, – у Сполучених Штатах Америки, разом з Олексієм Германом. Спілкується зі студентами американських кіношкіл й університетів на тему про те, що є режисура. І числиться за нею – за описом, з інвентарним номером, зафіксованим де потрібно, «Золотий леопард» – приз, привезений зі швейцарського міста Локкарно. І скуповують «пакетом» усі фільми Муратової західнонімецькі кінопідприємці. І стає правилом гарного тону, і навіть ознакою його, і навіть своєрідним лакмусовим папірцем плюралістичності поглядів – захоплюватися творчістю Муратової і посилатися на неї, й націлювати на досягнення аналогічних чи подібних наслідків зелену творчу молодь.

На Першому одеському вільному кіноринку керівник прокатної контори з міста Суми не встиг вчасно зорієнтуватися і на прес-конференції спитав «в лоба»: що це, мовляв, за хуліганство на екрані – так зване мистецтво Кіри Муратової? Він, сумчанин, мав на увазі «Астенічний синдром». Він, сумчанин, почув з екрана не фоновий, не закадровий, але першореплічний, артикуляційний мат, нецензурщину.

Ніщо не вічне під Місяцем: апологети Муратової – нинішні, з недавнього часу її апологети – порозкладають усе по поличках і переконають у «історичній невідворотності» відповідного тексту. І ось вже замість «поганої Кіри Муратової» – «основоположна Кіра Муратова».

Спірно. Неоднозначно. Передбачаю заперечення «ветеранів Великої французької революції та осіб, що до них прирівнюються»: от і маєш. Вседозволеність довела. Розгул демократії. Моральний терор. Забуття світлих ідеалів.

Та хіба не має права художник, який працює у жанрі «шокової терапії» (чи надшокової хірургії?!) – творити ортодоксально й парадоксально, нештатно виходячи з позаштатної ситуації?

Знайомий з кінознавцем, який, блискуче володіючи історією зарубіжного кінематографу, працює лише з вітчизняними матеріалами: а як дізнаєшся, адже позавчора Вайда був хороший, учора – поганий, сьогодні – знову хороший, а завтра?

Хто скаже, що настільки апріорно, щоб – вічно?

Ну, наприклад, Леонардо да Вінчі. Ну, скажімо, Джузеппе Верді. Ну, припустимо, Лев Миколайович Толстой.

Ми-с-те-цтво.

На Першому одеському вільному кіноринку підійшов до мене прокатник з Новосибірська: Сибірське відділення Академії наук СРСР, як і західні німці, просить «усе, що робить Муратова». Виходить, й «Астенічний синдром» – теж.

3аступник генерального директора Грузинського кіновідеопрокату – милий Гіві Гомелаурі – купує на вільному ринку копію «Астенічного...»:

– Буду показувати мистецтво, а не «єсенії» усілякі...

(Охо-хо-хо! Захоплюємось тим, що у цивілізованому суспільстві повинно сприйматися автоматично).

Кіра Георгіївна Муратова народилася у Румунії. Вчилася у Московському державному університеті, на філологічному відділі. Потім поступила до ВДІКу, на режисуру до Сергія Герасимова. Закінчила. Дебютувала в Одесі «Нашим чесним хлібом» разом з Олександром Муратовим. Далі – те, що вже перелічувалося. Її відлучали, позбавляли постановки, признавали творчо неспроможною і виробничо-незрілою. Вона працювала бібліотекарем, була готова працювати прибиральницею. (У ці роки «славних досягнень зрілого соціалізму» один з відомих грузинських майстрів екрана займався... укладанням плитки у будуарах сановних осіб).

До Муратової завжди прагли й сьогодні прагнуть актори-суперзірки. Та вона, як правило, поряд із «зіркою» ставить у кадрі непрофесіоналів. І меткий випускник ВДІКівського кінознавчого факультету зараз же «пригадає»: неореалізм «Умберто Д.» Ось, мовляв, і містки...

Але – який неореалізм?! Не Де Сіка і не Росселіні, як і не більшість інших чудових, блискучих й прекрасних майстрів, живі і ті, що пішли від нас (на жаль!), класики. Ні! Вона – інша. Пам'ятаєте, адже ми говорили: її не сплутати навіть із класиками. У неї – своє кіно. Муратовське Кіно.

Непрофесіонали у кадрі. Неапробована і та, що не цитується у підручниках, манера роботи з виконавцями: Муратова веде абсолютно, здавалося б, сторонні розмови з кожним своїм «артистом», вона говорить з ним про те, що близьке у дану секунду йому, про побут, про філософію, про що завгодно – лише не про кіно, не про фільм. І... Муратова доводить людину до того самого стану, у якому він природний і без найменшого награшу, буде САМ ПО СОБІ ІСНУВАТИ У ЗАПРОПОНОВАНИХ СЦЕНАРІЄМ ОБСТАВИНАХ.

Спеціалісти люблять слово «органіка».

Органіка характерів у муратовських фільмах – та ось же вона. Це органіка поводження героїв, персонажів... людей, які просто у дану секунду живуть СВОЇМ життям перед камерою.

Спеціалісти люблять слово «каяття».

Каяття сьогодні у моді. Каються усі, каємося ми.

Каяття троглодитів, каяття чиновників, каяття тих, хто «не пашет, не сеет, не строит, но гордится общественным строем». Каяття – на порядку денному. Доленосним рішенням воно було запрограмоване.

Не втомитися б!

Не заговорити великого фільму Тенгіза Євгеновича Абуладзе, як заговорюємо сьогодні дуже і дуже багато що.

Соціальний феномен Кіри Муратової незаперечний.

Соціальний феномен Кіри Муратової узаконений печатками й підписами. Або – підписами й печатками.

«Зміна долі». Зміна долі. Життя митця. Життя і доля. Без лапок.

Усе перетинається, і навіть – паралелі перетинаються з меридіанами у полемічному запалі «нового мислення».

Ейнштейн не заперечував Ньютонові, він просто довів, що колишня теорія є окремим випадком нової, більш загальної.

Перетинаються паралелі з меридіанами.

Прилетять інопланетяни.

І ось вже й говорити можна не лише пошепки.

"Новини кіноекрана", 1990, № 3.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com