Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.02.2005 18:12

Кіно... І трішки нервово. Нове мистецтво – нова влада?

Сергій Тримбач, "Дзеркало тижня"

Минулого разу ("Дзеркало тижня", 2005, № 3) я сфокусувався на тому, що однією з причин спаду кінопроіндустрії в Україні стала чи не цілковита байдужість можновладців до екранної музи. Навіть прийнятий порівняно недавно Закон "Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003 – 2007 роки" не виконується. Здається, рідко хто згадує і про існування Закону "Про кінематографію" (рік народження – 1998), де є стаття 22 про 30-відсоткову квоту демонстрування національних фільмів у кінопрокаті й на телебаченні. А що згадувати, коли нових фільмів не вистачає навіть на однопроцентне забезпечення? Бюрократичний ідіотизм, проте, меж не має: директори кінотеатрів зобов’язані звітувати про виконання зазначеної законодавчої норми. Здається, лише вони і знають: справді, є така вимога.

Але кінематографістам потрібно згадувати і про власний внесок у розруху. Колись, у горбачовські романтичні часи, нас дуже п’янило повітря свободи. Вай, грошей дають, хоч скільки попроси, а звіту не вимагають. Геть усіх чинуш, ми самі пироги пектимемо та гроші за це отримуватимемо. У 88-му році Держкіно УРСР ліквідували, і ми відразу відчули: не те. Кінематограф вкинули в Мінкультури, розмазавши його кошти на загальні потреби. Потім, у серпні 91-го, у найреволюційніші дні, відновили галузь – у вигляді Держкінофонду на чолі з Юрієм Іллєнком. Сигнал був чіткий: спробуйте самі. Але Іллєнко кінематографістам не сподобався, і ми його звалили. А з ним разом і управлінський орган. Сталося це 1992 року, коли фільмів створювалася рекордна кількість. На студії імені Олександра Довженка того самого року було вироблено 18 картин, на Одеській – 23 (а перед тим, у 91-му, і взагалі тридцять!), працювали незалежні студії, на які покладалися особливі надії. У 93-му благополуччя ще тривало, а з наступного року розпочинається стрімке падіння. Приміром, вже в 96-му довженківці зняли лише дві картини.

Існують різноманітні тлумачення того, що відбулося. Зокрема й таке: влада в гуманітарній сфері була віддана людям занадто вже українофільської орієнтації, а вони кіно не вельми шанували – за те, що тут переважають російськомовні й російськоорієнтовані громадяни. Фактів для такої версії обмаль, проте дехто вперто її дотримується. Хоча як тоді пояснити, що щось подібне сталося і з українською літературою, і українським книговиданням: уже тут підозр у служінні Москві бути не могло.

До речі, і в самій Росії кінематограф гарненько прогнувся – за часів Бориса Єльцина. Пояснення, яке напрошується: у СРСР кінематограф процвітав, бо він вважався (й шанувався!) найважливішим знаряддям партії та уряду, могутнім інструментом орієнтування мізків мас у потрібному напрямі. Природно, у роки потепління ідеологічного клімату кінематографістам дозволялося сваволити, робити "високе" мистецтво. Проте в цілому партійні лоцмани завжди зірко стежили за тим, аби кінокорабель рухався в заданому напрямі. Кінематографісти навчилися добре читати команди отих лоцманів, боючись сісти на політичну (а з нею й на фінансову) мілину. Так от, коли зникла ідеологічна потреба в кінематографі як відповідному впливовому інституті, то відразу пропав і державний інтерес до нього.

Але виучка залишилася, і дає про себе знати досі. Новий Президент України асоціюється з поняттям державного мецената, і вже в словнику "кіномитців" проклюнулися давні слівця: "та ви тільки скажіть, дайте грошей, ми вам такого кіна наробимо – будете втішатися від рання до вечора". У одному зі звертань до Віктора Ющенка я зі здивуванням почув словосполучення ще сталінських часів (щось на кшталт "як геніально просто сказано Вами"), інший із трибуни кінематографічного пленуму пропонував включити в одну з відозв фразу: "Віктор Ющенко створить новий світ для народу..." Загалом, зрозуміло: деякі готові взяти під козирок і виконати будь-яку роботу з забезпечення потрібного ідеологічного порядку. Те, що нова влада каже зворотне – про демократію, про шкоду певної єдиної ідеологічної парадигми, сприймається як державна хитрість. Матінка Катерина Друга либонь також із вольтерами бесіди вела, проте і про строгість не забувала, і про порядок також.

Я, зазвичай, трішки утрирую перебіг речей. Більше того, смішно обвинувачувати кінематографістів, більша частина котрих перебуває в глибокій нужді та зневірі, у тому, що вони жагуче бажають працювати. Тут не до жиру – за будь-що схопишся. І все-таки небезпека того, що догідливо зігнуті спини окремих кінематографістів можуть спонукати державних мужів на те, аби задовольнити їхні священні бажання послужити Батьківщині – тій, яка є, і тій, яка "тричі буде", – існує. Адже ніхто не знає, що було першим – рабське бажання догодити чи панське поневолити. Про таку небезпеку попереджали неодноразово – у минулі роки. Проте сильно при цьому перебільшували: на кіно уваги ніхто, по суті, не звертав. І ось тепер, якщо нова влада візьметься піднімати кіноіндустрію... Хоча це ще далеко не факт.

У Росії кінематограф різко пішов угору з приходом Володимира Путіна. Грошей вкладають дедалі більше, дедалі більше з’являється і фільмів. Робочих рук не вистачає – у Москві ударно трудяться й деякі наші кінематографісти. Хоча в кінотеатрах як і раніше засилля голлівудської продукції. Що, до речі, спонукало російських кінематографістів до спроби вициганити в свого президента квоту на національні фільми. Путін цю пропозицію, як відомо, не підтримав. Росіяни, як і раніше, рухаються в напрямі нарощування фільмовиробництва. І – створення мережі багатозальних кінотеатрів. Прагматичний розрахунок: якщо в хазяїна кінотеатру 8-12 залів, і частина з них невеликі, їх треба чим-небудь заповнювати. Ось тут і придасться вітчизняний продукт. Ось тут і почнуть глядача (а в кінотеатри ходять, як відомо, в основному люди віком до двадцяти п’яти років) потихеньку привчати до свого рідного кіно.

А в нас усе мусується питання про створення центрів національного кіно – в обласних центрах передусім. Один час і я був прихильником такої ідеї. Але якщо обсяги фільмовиробництва не збільшаться, то чим наповнювати репертуар? Припустімо, що все змінилося. І що далі? Мої ровесники добре пам’ятають, як у шкільні роки нас водили до кінотеатрів строєм: на потрібні, "правильні" картини (на кшталт "Російського дива"). Ну не повертатимемося ж ми до цієї практики! Треба йти ось таким шляхом – щорічно збільшувати кількість вироблених фільмів (хороших і різних), треба розвивати так звану посаду продакшн, активно створюючи інформаційне середовище національного кіно. Адже сьогодні навіть ті окремі картини, які виробляють, приречені на животіння – до кінотеатрів вони практично не доходять. Можна скільки завгодно пояснювати причини існуючого становища, але всі вони – лише прикриття небажання щось змінювати по суті.

Йдеться не тільки про власне кіностудійне виробництво. В усьому світі телебачення відіграє важливу роль у кіно – і як "кінобудка" (цього в нас скільки завгодно), і як виробляюче лоно. Росія он завалила нас своїми телесеріалами. У нас також справа зрушилася з мертвої точки – передусім завдяки телеканалам "Інтер" і "1+1". Проте мову слід вести і про те, як створити потрібний законодавчий та інвестиційний клімат, який спонукав би телебачення вносити свою лепту в кінематограф. І є ще одне: із прибутку від телевізійного прокату закордонних стрічок потрібно відраховувати кошти на розвиток національного кіно.

Але, мабуть, головне. Ми не лише повинні вимагати від влади більшої уваги до культури (екранної зокрема), а й продумати, запропонувати механізми, які убезпечили б нас у найнайближчому майбутньому від політичної й ідеологічної зобов’язалівки. Тільки влада закону має визначати сферу кінодіяльності! Скажете, банальність. Та либонь так і буде. Чому влада притримує при собі кіностудії? Не годує цього коня, проте й віжки нікому не віддає. А раптом знадобиться! Отож – ми не повинні залежати від конкретних чиновників (про це краще пам’ятають сьогодні телевізійники, котрі зовсім недавно регулярно отримували цінні вказівки з Банкової). Стосунки з владою мають визначатися певною сумою законодавчих і нормативних документів. Як у Європі... Бо сьогодні в нас хороший президент (принаймні чимало з нас у це вірять), а завтра прийде інший. Ми не повинні залежати від персоналій – і в кіно також.

Звісно, відразу все не зміниться. Ми живемо в абсолютно конкретній країні і переробляти її (починаючи з себе) доведеться довго й уперто. Але сьогодні саме той момент, коли зміни реальні. За що боролися? За це – за можливість переробки суспільного й державного життя, такого понівеченого останніми роками. Прогаємо момент – через рік уже пізно буде. Як це сталося на початку 90-х.

Отож, один лише приклад. Наводжу його тому, що йдеться сьогодні про можливе відтворення державного органу керування кіногалуззю, виведення його зі складу Мінкультури. У Франції організація кіносправи обертається навколо Національного центру кінематографії. Його бюджет складається з різних джерел, але сам процес його наповнення, наскільки мені відомо, суворо формалізовано. Звісно, українці – це не якісь французи, котрі не відзначаються спритністю (ось на наших виборах – скільки нових ідей ошукати одне одного; Європі, дай Боже, коли-небудь перетравити цей наш внесок у скарбницю світової цивілізації). Головне в цьому досвіді: чиновники мають мінімальний вплив на розподіл коштів на кіновиробництво. А суспільство – максимальний. Усе, чи майже все, – прозоро. У результаті вистачає на все – зокрема й на захист національного ринку (французи відмовилися – при вступі в GATT ("Генеральна угода з тарифів і торгівлі") – підписувати ті статті, які забороняли державне фінансування кіно), на поширення, популяризацію вітчизняного кіно за рубежем. Цей досвід слід вивчити найуважніше. Ще раз – бо неодноразово вже ми підходили до цього, а потім винаходили велосипед. У конструкцію якого закладено небезпечний принцип успіху чиновницького класу.

Ми маємо не лише повірити в можливість змін, а й зробити все можливе, аби вони пішли. Як любив казати один наш нардеп, вітру не буде, потрібно гребти руками...

"Дзеркало тижня", № 4, 5 – 11 Лютого 2005 року



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com