Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

09.02.2005 17:08

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ: Знаки Берлінале

Володимир Войтенко, KINO-KOЛО (22) 2004 рік

Конкурсні фестивалі для кінематографа як релігійний церковний інститут для віри в Бога. Інакше кажучи – політика. Часом – не тільки кінематографічна. Але завше – це розмова про кіно і його покликання...

Кінокритичним загальником є те, що Каннський фестиваль визначає кіномоду і кінопогоду, а Берлінський схильний нехтувати мистецькими вартостями й наголошує на власне соціально-політичних. Тим часом Венеційський фест (якщо мати на увазі “велику фестивальну трійку”) останніх сезонів невтомно шукає втраченого – власного і неповторного – обличчя.

Але все це, звісно, хоча й тенденції та прикмети, – речі умовні. 1981-го (часи польської “Солідарности”) Канн звинувачували, що журі нагородило “Золотою пальмою” політично заанґажований фільм Анджея Вайди “Людина із заліза”. А в Берліні 2001-го дали “Золотого ведмедя” аж ніяк не суспільно-політичній “Інтимності” Патріса Шеро. А минулого року в Канні голова журі, той самий Шеро, проіґнорував мистецьки найпотужнішу стрічку останніх років – “Доґвілль” Ларса фон Трира. Натомість віддав перевагу “Слонові” Ґаса ван Санта, що досліджує тему невмотивованих масових убивств в американських школах. Ну а тепер – каннський політучинок постмодерніста в кубі Квентіна Тарантіно з “пальмуванням” одвертого антибушівського політичного памфлету Майкла Мура. Також – минулорічні “левові” нагороди “Поверненню” Андрєя Звяґінцева як намагання (на мою думку, незграбні) робити світову “кіномоду з острова Лідо”...

Одне слово, структурувати все це непросто. Просто фестивалі на чомусь наголошують, а це “щось” так чи так має реальний контекст – і кінематографічний, і суспільний, і політичний.

У цьому сенсі знаки, що їх подав 54-й Берлінський МКФ, саме такі, сказати б, поліваріантні. У весняному (21) числі KINO-KOЛА ми звернули увагу на окремі тенденції та окремі фільми, що ці тенденції, власне, й виявили. Нижче – кілька зауваг до того, що лишилося поза нашою попередньою кінокритичною розмовою...

КІНОПРИСМЕРК

І що лишилося поза увагою журі, яке очолювала Френсіс Макдорманд (теж актриса від кінопостмодерну, коенівського), – не менш прикметно. По-своєму і Тарантіно, і Макдорманд довели, що їхня кіногромадська свідомість аж ніяк не закута шкаралущею тотальної кінематографічної гри. А під проводом Макдорманд відбулися і справді знакові речі, коли було принципово проіґноровано фільми живих кінокласиків. Передусім – це “Потрійний аґент” Еріка Ромера і “Трилогія: Луг, що плаче” Тео Анґелопулоса.

Сюжетно “Потрійний аґент” – історія про авантюрного російського еміґранта, що він часів громадянської війни в Іспанії виступає аґентом різних протиборчих розвідок. У минулому майстер “необов’язкових” екранних історій-шедеврів, коли банальність життя і його персонажів набувала особливого мистецького смаку, Ромер цього разу зафільмував незрозуміло непотрібну історію. Вона симулює – навіть не справжнє, а просто минуле: час, кінематограф... Хоча режисерський фах жодним чином не зраджує Ромерові, котрий достатньо вправно ліпить свій екранний світ і рухає в ньому, нехай неживими, але персонажами.

Що зайве потверджує думку: наявність режисерської вправности – це, не останньою чергою, присутність у режисера під ногами певного світоглядного ґрунту. Гадаю, саме тому в українських “кінодеміургів” (як старшого, так і молодого покоління) екранний світ переважно не тримається купи. Він ентропійно швендяє і розкладається у нас на очах. Бо вони (режисери) не можуть адекватно збагнути, осягнути процесів реального світу і, своєю чергою, не здатні запропонувати глядачеві цілісного фільмового образу. Байдуже – заанґажованого особливим авторським мистецьким баченням, соціальними й політичними процесами в суспільстві чи просто одвертим жанром. Останнє тільки на перший погляд є позачасовим. Насправді, мистецький жанр виразно пов’язаний з конкретною реальністю. Бо й смішне, і страшне, і загадкове, й мелодраматичне – попри свою споконвічність, – аби повести за собою глядача, має пустити ситуативне коріння у теперішньому часі, завібрувати разом із ним, усотати в себе його особливі й неповторні нюанси.

Тео Анґелопулос виступив із першою частиною ґрандіозного історичного триптиху про поневіряння греків у світах – революції, еміґрація, війни. Одне слово, ХХ століття. І ніби все це надзвичайно актуальне саме сьогодні, коли розпочалася нова хвиля великого чи то переселення, чи змішання народів. Здавалося, такий собі погляд у минуле – майже в класичних формах давньогрецької трагедії, – щоби краще розгледіти теперішнє й майбутнє. Але форма, форма... Котурни вічности. Склалося враження, що таке кіно, можливо, для давньогрецьких богів, та аж ніяк не для сьогоднішніх грішних людей. У фільмові напевне надмір культури, але там мінімум того, що може викликати резонанс у сучасного глядача. Дозволю припустити, що навіть коли він – грек.

Мертве кіно може бути і вправним, і надзвичайно красивим, і давати поживу для культурницьких і кінознавчих препарацій. Але мертве – воно і є мертве.

ДИХАННЯ ЖИВОГО

Культурні й моральні набутки і цінності – це, безумовно, речі, що вони повсякчас, повсякдень, щогодини, щохвилини і навіть щомиті потребують захисту. Бо, власне, цими речами й тримається людство. Але щось невмолимо змінюється в тому самому світі теж чи не щомиті. І культурний та моральний баланс утримати елементарною консервацією певного становища, м’яко кажучи, важкувато. Та нове, що приходить, чи не завжди постає дещо дикуватим, варварським. І не знано наперед – прийняти його, бо несе життєдайний рух, а чи боротися з ним, бо отруїть...

Десь так, із сумнівом, європейська традиційна кіносвідомість останнього часу ставиться до фільмів південнокорейського режисера Кіма Кі-Дука. Важко второпати, що несуть на екран його кінообрази – просто якесь особливе (читай – чуже) східне світобачення, а чи посутньо апелюють до християнської Європи, котра, як давно й авторитетно сказано, дещо стомилася від надміру культури?

За свою останню “Самаритянку” Кім Кі-Дук нарешті (майже все раніше ним зняте безуспішно світилося в конкурсних програмах Венеції й Берліна) отримав визнання на одному з трьох головних фестів – “Срібного ведмедя” за найкращу режисуру. Як завше, він запропонував абсолютно екзистенційну історію: школярки заробляють проституцією на подорож (sic!) до Європи, і це обертається трагедією. Екранне дійство, на мій погляд, жорстке і жорстоке рівно настільки, наскільки безкомпромісно ставляться питання, що на них ні в кого, насправді, немає готових відповідей. У власному житті кожен із нас шукає на них щоразу свою особисту (й, можливо, – особливу) відповідь. Ну а мистецтво, що не боїться ставити подібні моральні питання й адекватно (ідеться про форму і драматургійні засоби) їх розглядати, примушує хвилюватися. Хочу сподіватися – і духово, й душевно не снидіти...

І не варто боятися такого кіна, що воно виклично і навіть брутально сперечається з певною поважною традицією – мистецькою, культурною і часом навіть моральною. Нове життя, в яке ми вступаємо кожного ранку, вимагає незнаних і часом неймовірних зусиль. І тільки смерть, зазвичай, не вимагає від нас нічого.

Поки що йдеться про кіно-життя і кіно-смерть...



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com