Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

09.12.2002 11:19

Довкруги самі кретини

Юрій Ґладільщиков

Як ми вже повідомляли, кінокомпанія “Ексклюзив”, що вона має тісні й безпосередні зв’язки з Київським МКФ “Молодість”, випустила до українського кінопрокату фільм Андрєя Кончаловського «Дім дурнів»/”Дом дураков”. І саме цією стрічкою закривалася цьогорічна “Молодість”. А прокат учора розпочався з Харкова, картина демонструється в тамтешньому кінотеатрі “Кінопалац”. Від 12 грудня “Дім дурнів” з’явиться і в Києві; побачити його можна буде в кінотеатрах “Україна” й “Кінопалац”. Нижче пропонуємо статтю про фільм кореспондента московських “Известий”. RED.


Нарешті! Нарешті, ми зможемо оцінити, що за фільм офіційно визнаний вищим досягненням кінороку в Росії. До прокату виходить «Дім дурнів» Андрєя Кончаловського. Саме цей фільм отримав другий за вагомістю приз на одному з головних кінофестивалів – Венеційському. Саме він відряджається Росією завоювати головну статуетку світу – горезвісний «Оскар». Нумо ж, нумо ж.

1. Задовго до виходу до прокату «Дім дурнів» оточили скандали. На перегляд ідеш з упередженням. Більшість російських критиків, що подивилися фільм у Венеції, його розкритикували: за старомодність, еклектику і навіть антиросійськість (дія фільму відбувається під час першої чеченської війни). Другий раз супереки навколо мало ким бачених «Дурнів» спалахнули недавно, під час висунення російського кандидата на «Оскар» (американські академіки розглядають тільки ті картини, які рекомендовані так званими національними «оскарівськими» комітетами). Преса була переконана, що єдиний гідний претендент від Росії – «Зозуля». Але «оскарівський» комітет, поспіхово й раптово реформований Міхалковим і його новою кіноакадемією «Золотий орел», віддав першість «Дому дурнів», а не «Зозулі». Деякі угледіли в цьому змову – бажання наших «оскаровців» потрафити Нікіті Сєрґєйовичу, підтримавши його рідного брата.

2. Неґативна інформація безумовно шкодить фільму. Чекаєш кон’юнктурної халтури. Як наслідок – за контрастом – фільм справляє вельми гарне враження. А чого ви чекали: Кончаловський залишається одним з кращих кіноавторів Росії і Європи. Тим часом відчуття фільм породжує все-таки неоднозначні.

3. В переказі сюжет «Дому дурнів» може видатися неприродним – дарма що заснований на реальному факті: як за першої чеченської війни з психінтернату на межі Чечні та Інгушетії втік медперсонал, і пацієнти зуміли самі налагодити якусь подібність нормального побуту. Додатково у фільмові дуже багато все намішано. Тут і натуралізм: реальні хворі сусідують у кадрові з акторами. І театралізовані сцени з багатоголосими співами, незгіршими за грузинські. І карикатурні епізоди бунту однієї з пацієнток, що вона явно змальована з Новодворської, котра закликає боротися з імперською політикою властей. І не менш карикатурні фраґменти дій федералів, які оточують психів з вимогою видати неіснуючу зброю, а потім з переляку стріляють по своїх же. І ґротескові подробиці побуту божевільні. І повчальна притча, коли один зі старих пацієнтів інтернату виявляється ледь не втіленням Господа Бога і говорить про необхідність любити всіх живих, навіть якщо ті ненавидять одне одного. І так звані «серйозні моменти», що несуть «велике ідеологійне значення»: федерали приїжджають штовхнути чеченцям за бакси труп їхнього товариша, і раптом з'ясовується, що наш і чеченський командири служили в Афґані в сусідніх десантних підрозділах і один рятував іншого. Тобто війна є громадянською (епізод завершується тим, що чеченець біжить за нашим з метою все-таки віддати обіцяні гроші, а той їх не бере).

4. Як не дивно, нагромадження стилів і тим мене не бентежить. Кончаловський — режисер із сильною професійною волею. Він зумів з’єднати непоєднуване і досягнув цікавого ефекту: фільм на малоприємну для вітчизняного глядача тему дивитися цікаво. Саме цікаво.

Не бентежить і найбільш, здавалося б, надумане: з’ява Браяна Адамса у фантазіях головної героїні – найдобрішої дурепи з породи «Христових наречених», котра втілює у фільмові любов, турботу і всепрощення. Замість Христа вона чомусь вибрала своїм вічним нареченим Адамса. Ну, вибрала і вибрала. Кончаловський стверджує, що йому потрібен був як наречений хтось позаземний, тобто виразно не наш, заморський – а не, скажімо, звичний Гребєнщіков. Але західна зірка – і в комерційному значенні фільму теж не завадить. Коли дурепа бере в руки акордеон, їй здається, ніби світ перетворюється, і всі починають танцювати і обожнювати одне одного. Тут-то, як правило, і з’являється рожевий привид співаючого Адамса. Питання, звідки на стіні у дурепи, що мешкає в убогому 1995-м в глухій глушині, концертний плакат Адамса, з якого вона вранці зганяє мух, залишимо за дужками. В світі все буває. Можливо, на стіні лондонського помешкання Адамса тепер теж висить портрет акторки Юлії Висоцької, з якого він ранками зганяє чванливих британських комах різновиду двокрилих. Окремо про Висоцьку (коли вже всі нагадують, що вона – дружина Кончаловського, то нагадаємо і ми). Всупереч усе тій самій упередженій думці, вона достоту добра: отака добросерда клоунеса. Знайти сьогодні акторку з привабливістю і даруванням молодої Чурікової навряд чи просто. Кончаловський знайшов Висоцьку. Вона старалася, два місяці прожила, уживаючись в роль, у реальній божевільні. Молодець – справилася.

5. Звинувачувати фільм в антиросійських настроях безглуздо. Кончаловський щиро намагався зробити картину загальнолюдську, залишитися над сутичкою. В інтерв’ю він апелює до Толстого і до його думки про чеченські війни, які виграти неможливо. Якщо федерали (теж іще те слівце) виглядають у фільмові винятково гістериками і наркоманами, і крутіше за всіх офіцер-героїнник із божевільним блиском ув очах (актор Євґєній Міронов явно передав привіт полковнику Буданову), так це ж війна перша, з необстріляними хлопчаками, що їх невідомо навіщо кинули до пекла.

6. Реальних претензій до фільму в мене дві: естетична і все-таки політична. Естетична – надмірна прогнозованість, навіть попсовість основних ідей і метафор. Зрозуміло, ми говоримо про їхню попсовість лише для людей розумних, котрі більш-менш кіноосвічені. Свята простота метафор відверто забавляє. Головну ідею фільму: світ за межами психінтернату набагато божевільніший, ніж усередині нього, – одкровенням не назвеш. При цьому – також попсовий хід – Кончаловський недвозначно адресує до фільму Формана «Хтось пролетів над гніздом зозулі» і сам пояснює, що ситуація Формана вивернена навиворіт, оскільки там люди прагнули з психлікарні на волю, а тут, навпаки, прагнуть до психлікарні, де тільки й можна врятуватися від безуму навколишнього світу.

Карнавальні веселощі з акордеоном посеред вибухів і пожеж прийшли в «Дім дурнів» з Кустуріци: посилання також дуже очевидні.

Головна героїня-клоунеса, звичайно ж, має нагадати публіці про ранні ролі Джульєтти Мазіни – Джельсоміну з «Дороги» й Кабірію. Для нетямущих композитор Едуард Артєм’єв ввів до фільму особливу тему – переробку музики Ніно Роти. Заразом (що не помічають), створюючи образ дівчини-клоунеси з акордеоном, Кончаловський явно тримав у гадці й Орлову з «Волги-Волги».

7. Політична претензія до фільму – особливий тип його пацифізму. Дивно, коли у нас у принципі лають кіно (і американське, і цей самий «Дім дурнів») за пацифізм. Чи нам вважати пацифізм дуже очевидною і правильною людською ідеєю, майже негідною серйозних творів літератури і кіна, – чи нам при нашій звірячій історії? Лихо, втім, у тому, що пацифізм «Дому дурнів» дуже конкретний – порівняно, наприклад, з універсальним, ближчим до толстовського пацифізмом «Кавказького бранця» Серґєя Бодрова. Він цілком відповідає тим уявленням про чеченську війну, які стандартні для ліберального західноєвропейського мислення. Ні-ні, це поки не докір: як усякий художник, Кончаловський має право на своє тлумачення подій. Докір у тому, що цей пацифізм вільно або мимовільно виглядає кон’юнктурним, адже фільм є франко-російською копродукцією і не міг не враховувати погляди європейських продюсерів.

Яка там війна на екрані – перша або друга чеченська – це тільки наша публіка здатна зрозуміти, та і те через силу. Світовий глядач – при всіх намаганнях режисера залишитися над сутичкою і звернутися до загальнолюдського – побачить на екрані, з одного боку, красивих шляхетних горців, які не жаліють гроші навіть на викуп своїх загиблих товаришів, роблять на психінтернаті великий напис «Хворі люди» (щоб хто ненароком не обстріляв), не п'ють горілку і шляхетно ставляться до жінок. А з іншого боку – наркоманів та гістериків. І спробуй потім довести, що не все в цій війні зводиться до боротьби маленького гордого народу за свою незалежність проти старої, психічно неврівноваженої імперії.

«Известия», № 222, 5 грудня 2002



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com