Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


На terra-sauna.ru harvia печи.

Статті

21.02.2005 17:08

В українському фільмі співав Ангел.Берлінський кінофестиваль на фініші

Сергій Тримбач, "Україна молода"

Лютневого приємного вечора у Берліні одразу у двох місцях можна було почути спів українців. У посольстві України відбувалася прес-конференція Руслани Лижичко, а в кінотеатрі «Делфі» – світова прем'єра української кінострічки «Путівник», включеної до програми «Форум» (нагадаю, туди відбирають по можливості прикольні, «просунуті» фільми). Одночасно побувати і тут, і там було неможливо, та й рідне посольство ніяк не відреагувало на присутність українських кінематографістів у німецькій столиці (хоча досі воно мало добрий звичай нас запрошувати). Тож я попрошкував на фільм...

Як розповіла мені мистецтвознавець Олена Новикова, у посольстві на прес-конференцію Руслани зібралися цілком поважні люди. Представники дипкорпусу, члени сенату Берліна, депутати Бундестагу. Це окрім журналістів. Показали й короткий фільм про помаранчеву революцію, так що без кіно не обійшлося. Приводом для прес-конференції слугував диск із піснями Лижичко, зроблений у Берліні. На додачу показали й кліп. До речі, на мою думку, європейський успіх Руслани – це не тільки її вокал, а й яскрава пластика, яка де в чому нагадує фільм «Тіні забутих предків». Так що мусить поставити могорич авторам всесвітньо відомої стрічки...

«Це була ідеальна революція, – сказала Руслана про помаранчеві події. – Якби-то усі відбувалися в такий спосіб...» Запитували про особливості зйомки кліпу. Зокрема, про вовків – чи дресировані? Коли зайшла у клітку, поділилася спогадами Лижичко – кліпова актриса, «мені лишалося тільки одне: гладити їх і молитися». Похвалилася співачка й своєю благодійною діяльністю. Зокрема, допомагає дітям, хворим на церебральний параліч. Словом, українка, як я зрозумів, продовжує чарувати європейців, продовжує цікавити їх. Дай-то, Боже, щоби щось подібне траплялося і з нашим кіно.

Тепер до вечірнього сеансу в «Делфі», посеред колишнього Західного Берліна. Зайшовши до великої зали (десь так місць на 800), я узрів, що мало не всі місця вже зайняті. Скраєчку сидів Олександр Роднянський, котрий продюсував виробництво стрічки «Путівник» Олександра Шапіро на заключному етапі її виробництва (до речі, він же є співпродюсером і фільму Олександра Сокурова «Сонце», одного із фаворитів Берлінале). Скрізь можна побачити плакати кінокартини, глядачі, які прийшли її подивитися, могли взяти до рук газету з доволі розлогим інтерв'ю режисера. Ну а потім почалася картина і частина залу одразу повеселішала. Було помітно: глядачі «в курсі», що фільм обіцяє приколи, усілякі фокуси-покуси. Дехто у нас теж знає Шапіро з цього боку – перша його стрічка «Цикута» була навіть заборонена до кінопрокату і розпосюджувалася на відео...

Дивитися «Путівник» – непроста штука. Автор віддає перевагу показові на екрані реальності в її «неочищеному» вигляді: зображення неохайне, монтаж рваний, ракурси незручні для споглядання. Так чи інакше, а враження режисерської обдарованості фільм не полишає. В ньому оброблено простір Києва, це справді путівник, тільки зроблений iз периферійного кутка (саме так!) зору. Доволі багато персонажів, які спілкуються такою собі «приблатньонной» російською, із київським акцентом. Кожна група героїв має тут своє соло. Найбільше сподобалася новела про те, як двійко молодих людей домовляються про те, аби зняти квартиру в Дарниці. Блискуче зіграли свої ролі Алла Сергійко та Леонід Ямненко. Такий собі побутовий сюр, насичений великою кількістю деталей та нюансів поведінки. Однак загалом фільм нерівний, до того ж іноземцям, напевно, й не дуже зрозумілий. Тим більше що діалогів забагато, а ще й закадровий текст. Відтак публіка потроху стала розходитися – на кінець лишилася десь половина.

Коли півторагодинна стрічка закінчилася і пішли титри, я побачив, що виконавцем пісень був Ангел. Так і написано – чорним по білому. Це приємно. Як і те, що Шапіро упевнено відповідав на всі запитання ведучого й глядачевого залу опісля сеансу (на «Форумі» це традиція – летючі прес-конференції разом із глядачами). Філософствував, концептуально мислив, словом, демонстрував, що не ликом шитий. «Як тільки бачу путівник, – заявив він, – я негайно хочу заблукати...» Не всім захотілося. Та в Києві, напевно, успіх буде значно більший – «обманиваться» і блукати, як відомо, ми завжди раді. Особливо в рідних палестинах.

І ще трохи приємного: практично вирішено, що «Путівник» матиме прокат у Німеччині. Звісно, навряд чи це буде щось масштабне – це кіно на «любителя». А все ж. Бо ж відомо, просування наших фільмів на Захід – річ проблематична. Для початку, звичайно, їх іще треба виробляти у пристойній кількості. Хоча коли на фестивальному кіноринку, чи то пак фільмовому маркеті, я запитав у російського дистриб'ютора, як воно торгується, як продається, вона кисло відповіла: та практично нічого. «Як то? – подивувався я, – ви ж стільки продукуєте, мало не сотню фільмів!» – «Так, а продавати фактично нічого...» Отаке-то. Втім щоденний фестивальний Screen повідомив про те, що американська кінокомпанія «Двадцять перше століття Фокс» купила права на російську картину «Нічна варта / Ночной дозор» Тимура Бекмамбетова. Той самий, що був і в українському прокаті. В російському він, за офіційними даними, виграв минулорічну гонку у всіх американських блокбастерів, зібравши шістнадцять мільйонів доларів. Не всі, правда, вірять тій цифрі – кажуть, звичайні російські приписки. Та ще шалена реклама Першого російського телеканалу, який, власне, й продукував стрічку. Так чи інакше, а купівля прав однією з найсолідніших заокеанських компаній – це серйозний успіх.

До речі, росіяни цього разу представлені у всіх програмах Берлінале – у конкурсах повно- і короткометражному, в «Панорамі» (фільм «Марс» Анни Мелікян; був на нашому фестивалі «Молодість»), «Форумі» («Шкодерник / Пакостник» Тані Дєткіної), конкурсі дитячого кіно... Трапляється, і непряма присутність російського – як, до прикладу, в німецькому документальному фільмі «Кока: пороблено від Чечні» Еріка Бергкраута. Оповідь про кількох жінок, які кинули виклик геноцидові Росії на теренах Чечні. Вони доводять – за допомогою відеокамери передусім – що це справді геноцид. Одна лиш цифра: за дві останні війни у 90-ті та на початку вже нинішнього століття загинуло 35 тисяч дітей. А люди відводять очі... Російська журналістка Анна Політковська свідчить: навіть найближчі люди не хочуть знати правди про Чечню.

Про жахливі події в Руанді, коли у вогні громадянської війни загинуло біля мільйона людей, розповів американський фільм "Колись у квітні"\Sometimes in April Рауля Пека , представлений у великій конкурсній програмі (нагадаю, у конкурсі до цього показували й іншу картину на тому ж матеріалі «Готель «Руанда»). Історія, відтворена очима журналіста... Масштабно й страшно. Ми в Україні, як і росіяни нині, не хочемо вдумуватися у страшні сторінки нашої історії. Навіщо? Треба надихатися оптимістичними емоціями. Так, але за необхідного балансу: мусимо знати правду, бодай найгіркішу, аби не повторювати помилок минулого.

Проблема виживання людства – як фізичного, так і духовного – поставлена в центр нового фільму російського режисера Алєксандра Сокурова "Сонце"/"Солнце"/Sun (спільне виробництво Росії, Італії, Франції). Її показали наприкінці фестивалю, і це була чи не найочікуваніша стрічка. Третя картина відомого митця у його тетралогії про владу (доти були «Молох» і «Телець», чільні персонажі яких – Гітлер і Ленін). Тут героєм стрічки є японський імператор Хірохіто. Закінчення війни, 45-й рік. У Японію входять американські війська. Одначе імператор ні на мить не зривається. Тому, напевно, що дивовижно зосереджений на процесі мислення, рефлексії. Це й допомагає йому прийняти непросте рішення: він не хоче бути богом нації, її міфічним сонцем. Він явить перед людьми свій теплий людський лик – це зірка (не випадково перед американськими фотографами він копіює Чарлі Чапліна), що спустилася на землю...

Знайомий почерк Сокурова: трохи тягуче, одначе послідовно занурюється він у внутрішній світ людини. Магія кінематографічного спостереження... Втім докладніше про цю роботу пізніше, тим більше що фільм виходить в український прокат 24 лютого. Поки що відтворю деякі висловлювання режисера, які прозвучали на післяфільмовій прес-конференції.

– Унікальний гуманітарний урок – ось що визначає мій інтерес до Гітлера, Леніна, а тепер Хірохіто. Хоча про підсумки говорити рано, адже попереду ще робота над четвертою стрічкою тетралогії. От коли будуть усі чотири – можна говорити...

– Чому ви вибрали саме цих історичних персонажів, а не якихось інших?

– Важке запитання. Мене цікавить передусім стан людини, те, як саме вона долає життєві випробування. Чому той, хто входить у владу, так швидко втрачає людську подобу, декомунізується? Так званою проблемою влади неможливо не цікавитися: надто ми всі залежні від неї, надто великим є побоювання, що влада стане небезпечною. Я помітив: той, хто здобуває тоталітарну владу, втрачає щастя. У нього немає гармонії. Чому так? Мене це особистісно цікавить: чому щастя немає тоді, коли, здавалося б, є все? Імператор Хірохіто мав певні гуманітарні принципи, і він їх продемонстрував у винятково складних обставинах. Треба підкреслити, що йдеться про японців, націю, яка упродовж довгого часу перебуває на межі виживання. З 1860-х років вони в обороні – від нашестя європейців, упровадження чиїх стандартів здатне позбавити японців власної ідентичності. І все ж переродження, на мій погляд, відбувається. Японія є народом, який долею своєю показує, що очікує нас усіх у недалекому майбутньому. Я маю на увазі передусім внутрішні проблеми... А перед Хірохіто у мене, як у росіянина, ще й борг. Видається, що він врятував Росію, СРСР під час Другої світової війни. Коли б японці ввели війська на Далекий Схід – ми б не витримали навали з двох боків. Хоча думав він не про нас. Розумів, Гітлер завоює Росію, а потім заходиться поневолювати і японців. Так чи інакше, а це гуманітарний підхід до розв'язання проблем. І це урок. Треба думати про життя людей. Ніякі політичні ідеї не варті людського життя....

Чимало критиків, журналістів після перегляду мали розчарований вигляд. Одначе почекаємо рішення великого журі, куди, нагадаю, входить і наш сценарист Андрій Курков. З-поміж претендентів і фільм «Примхлива хмара» тайванця Цай Мінляна – доволі шокуючий синтез жорсткореалістичного зображення міського життя, порнофільму та мюзиклу. А йдеться про згадувані Сокуровим внутрішні проблеми. Про те, що велике місто позбавляє людину природності. I виходить суцільна тобі симуляція. Навіть в інтимних стосунках: легшим є контакт з красунею на обкладинці журналу, аніж iз живою і теплою жінкою.

Що ж, суботнього вечора у модерній споруді Берлінале Палацу відбудуться урочисте закриття фестивалю з врученням нагород і показ американо-німецького фільму Білла Кондона "Кінсі"/Kinsey. А поки свій вердикт оприлюднило тільки журі конкурсу короткометражних фільмів. Головний приз, «Золотого ведмедя», отримав британець Пітер Марк Бернц за 10-хвилинну стрічку «Молоко». Двох срібних ведмедиків повезуть додому американець Джей Даплас(«Інтервенція») та німкеня Ізабелла Плучінска (Jam Session). Наша Кіра Муратова, чий фільм «Довідка»/«Справка» представляв Росію, на жаль, залишилася без нагород.

"Україна молода", № 032 за 19 лютого 2005 року



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com