Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.03.2005 18:45

Берлін сигналізує: час опритомніти.Деякі підсумки міжнародного кінофестивалю

Сергій Тримбач
"Україна молода"

Уже після повернення до Києва говорив по телефону з одним із провідних московських кінознавців. Він назвав роботу великого журі Берлінського кінофестивалю «ганьбою». Хіба ні? Це ж треба вигадати: дали «Золотого ведмедя» фільмові, який є ні чим іншим, як «сільською самодіяльністю» (йдеться про південноафриканську «Кармен у Халієтші» Марка Дронфорда-Мея). А «Срібний ведмідь» за кращу режисуру – тривіальному німецькому «духопідйомнику» «Софі Шолль – останні дні» Марка Ротемунда? Ні в які ворота не лізе! Зате Олександрові Сокурову не дали нічого за його «Сонце»... Повне торжество дурнуватої політкоректності, коли на першому плані міркування суто політичні і аж ніяк не власне мистецькі.

Так видається... Одначе погляньмо на Берлінале з іншого боку. Кінофестиваль такого рівня і такого масштабу –це справді могутній інструмент впливу на культурну політику. Як її спрограмувати – ось питання. Скажімо, помітно, що в Берліні щоразу більше думають про те, аби зацікавити глядача. Більшість кінотеатрів було віддано фестивальним показам – і з документальними включно. Великі, зручні, комфортабельні кінозали заповнювалися вщерть! З неослабною увагою дивилися все... Не за так – за гроші. Майже півмільйона квитків було продано за десять днів. Здорово? Фестивалю вірять, він «порожняк» не гонить. Він пропонує не тільки конкурсні фільми, а й чимало програм, які орієнтовані на презентацію великого спектра не просто кіно, а духовного життя людства.

Чи «програмується» при цьому журі? Бо ж видається, що й справді: означено африканський вектор, і журійний вердикт слухняно вказав у бік південного континенту, віддавши «ведмедя першості» історії про чорношкіру Кармен, «котра любила, однак заміж не вийшла». Можна потрактувати, що «самодіяльність»... А можна й інакше: відвага, нехтування загальноприйнятим, унормованим. Може, тому Сокуров і залишився без призів, що нічим не здивував, залишився у рамках звичних уявлень про свій кінематограф, справді потужний і глибокодумний?

Призи німецькій картині «Софі Шолль...» (за режисуру й акторську майстерність) про духовний опір у часи гітлеризму доволі суперечливі. Одначе варто визнати й тут: кіно Німеччини в останні роки виросло. У конкурсній програмі, скажімо, приємно вразили «Привиди» Крістіана Петцольда. Тонка робота про те, як не заростають рани, як душа не може змиритися із втратами і малює на своєму духовному екрані фантомні образи. Підтримуються й міжнародні проекти – до прикладу, «Рай сьогодні» палестинця Хані Абу-Ассада, важлива для сьогоднішнього світу картина про тупиковість тероризму.

Фільм, який у підсумку отримав другий за значенням приз – гран-прі журі та «Срібного ведмедя» – китайський «Павич» Гу Чанвея, зачарував. Рідкісний випадок, коли велика тривалість (дві з половиною години; кажуть, що було на годину більше, одначе вирізали) йде на користь. Бо кінороман – у нього занурюєшся поволі, аби вже потім віддатися повністю. Історія звичайної китайської сім'ї упродовж 70-80-х. Троє дітей, кожен – неповторна індивідуальність і неповторна доля. Відцентрова композиція: діти розлітаються, а ми, глядачі, повертаємося до початків родинної історії знову й знову. У фіналі ми бачимо нові сімейні утворення, які по черзі милуються павичем біля зоопаркового вольєра. А потім довгий-довгий план, коли той павич розчепірює своє вбрання, свою красу... Отак і в людському житті – зовні такому непривабливому. Треба добряче вгледітись, аби побачити красу за непомітними її проявами. Доволі просто наводити фокус на щось розцяцьковане і звабливе. А спробуйте отак ось. Словом, буквально за літературним класиком: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда».

Я довго намагався пригадати, коли у нашому кіно оповідалися сімейні історії. Яскравий приклад – «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Давненько вже екранізували «Кайдашеву сім'ю». Ну ще там пару нехарактерних випадків. Чомусь не цікавлять нас родинні історії, що, погодьтесь, дивно. Бо ж велика історія складається з малих. Малих і тихих. Тут важко побачити потужні енергії, оті зусилля, що обертають колеса історії. А ви спробуйте. Бо все тут. Хоча інститут сім'ї нині зазнає фундаментальної кризи – як на Заході, так і на Сході.

Тайванець Цай Міньлянь, про якого я вже писав, у своїй «Примхливій хмарині» розповідає – і вже не вперше – про те, що природність стосунків чоловіка й жінки порушена, і надзвичайно серйозно. Не випадково головний герой фільму є актором порнофільмів, які знімаються чи не підпільно. Відсутність контакту з природою підкреслено постійною відсутністю води – її належить збирати у банки й пластикові пляшки, акторів, що механічно «трахаються» перед оком відеокамери, поливають з тих пляшок. А потім у героя й самітньої героїні трапляється щось на зразок любовного роману. Тільки завести свою прибабахану природу вони ніяк не можуть. У чомусь сатира на те, у що перетворено людську чуттєвість: він і вона у сусідніх кімнатах мастурбують, прагнучи включити енергію посередництвом звичних для сьогодення подразників. Він, до прикладу, – дивлячись на звабливу дівку на обкладинці глянцевого журналу.

А починається фільм із предовгого епізоду атракційного характеру. Такий собі десятихвилинний гег... Кавун затиснуто між ногами порноактриси (власне, це ми зрозуміємо пізніше) – саме цей «овощ» і слугує основним реквізитом любовного поєдинку. Без допоміжних атрибутів уже ніяк. У фіналі порноактриса – вже практично лялька, оскільки її ніяк не можуть привести до тями. Та ж знімати треба. Відтак камеру вмикають, герой береться до діла. Його коханка пильно стежить за «творчим» процесом. І – ось він, момент істини: у неї починається затяжний оргазм. Виверження чоловічого сім'я у не зовсім традиційний спосіб і парне розп'яття: він і вона як жертви цивілізаційного катка, який чавить усе природне, який перетворює любовну гру на муку механічного і напівпотворного «трахання».

Аби все це не видавалося надто вже похмурим, режисер поєднує історію центральних персонажів, оповідувану мовою реалістичного кіно, естетику порнофільму та музично-танцювальні вставки на кшталт очуднюючих брехтівських зонгів. Вони звеселяють публіку і водночас виводять її в план рефлексії. Що відбувається з нами, пані й панове? Чи не виродження інстинктів? Чи не навала образів-симулякрів, які підмінюють, власне, живе життя? Тайванець, звісно, далекий від якихось прямих закликів, одначе для себе формулюєш це так: назад до природи. Або – пора вже рятуватися, ми замурували себе у колосальних камінних просторах, насичених новітніми технологічними винаходами, які пронизують нашу свідомість величезною кількістю інформації, образів, покликаних маніпулювати і направляти. У підсумку ми втрачаємо здатність самопрограмуватись. Нас, даруйте, «трахають» звідусіль, і ми, як та знепритомніла «цайміньлянівська порнозірка», віддаємося незвідано вже яким силам. Опритомніймо!

Схоже на те, що в Азії загрози цивілізації, людському існуванню відчувають і драматичніше, і точніше. Можливо, тому що ближче у часі від благословенних патріархальних способів існування. Ось, до прикладу, корейська стрічка «Дівчина з шармом» режисера Лі Йон-кі. Щось на кшталт «Самітньої жінки, яка бажає познайомитися» нашого В'ячеслава Криштофовича. Й водночас нагадує ранню стрічку того ж таки Міньляня «Хай живе любов!». Ніяк не складається особисте життя у молодої жінки, простої тобі поштової працівниці. Хоча які ж проблеми: дім – повна чаша, ніяких побутових проблем. Прийшов додому, вкинув до мікрохвильовки харч у пакеті, пожував, попив, телевізор подивився, книгу погортав. І – жахлива пустка, якась загальмованість. Причину останньої ми почнемо розуміти, коли короткими спалахами, флеш-беками у свідомість героїні вриватимуться спогади про її погвалтування...

Вона робить відчайдушний крок – пропонує симпатичному відвідувачу пошти прийти до неї в гості. Ну, «тіпа потрахатись». А він не приходить. І лишається лише маленька часточка живого всесвіту у вигляді маленького кошеняти. Та й того вона в розпачі відносить у парк. Аби потім заходитися його шукати...

Колись наші записні контрпропагандисти шпетили італійця Мікельаджело Антоніоні за «проповідь» бездуховності й дисгармонії. Насправді він ставив жорсткий діагноз західній цивілізації, яка непомітно, крок за кроком підводить людину до небезпечної межі. Ми живемо у світі, налаштованому на комунікацію. Мобільний зв'язок дозволяє знаходити нас у будь-якій точці міського простору. І от парадокс: почуваємось самотніми, почуваємось поза колективним тілом і духом. Власне, хіба ж не того прагнули? Демократичне суспільство гарантує захищеність особистісного космосу. А йому прагнеться не втрачати зв'язку – ні з ким і ні з чим.

Олександр Сокуров, чиє «Сонце» невдовзі зійде на горизонті вітчизняного прокату, повідав нам ту саму драму відчуження. Імператор Японії Хірохіто, попри всі свої великодержавні можливості, опиняється в точці, звідки видно й чутно гучну пустку всередині себе. Його тримають за образ, за міфічний символ нації. А хочеться вирватися туди, де гудуть бджоли, де сяє дитяча усмішка, вирує живе життя. Геть, геть із бункера – сонцю знаковому хочеться сонця справжнього. Одначе завданнячко не з простих. Міф є породженням багато в чому природнім, існування в його рамках не зруйнувати механічним вольовим жестом. Тим більше, коли ти мусиш думати про долю сотень тисяч людей...

Світоглядна драма Хірохіто у чомусь суголосна нашій сьогоднішній українській проблемі виходу з міфологічного простору у простір реальності. Ще вчора видавалося, що ми одним революційним стрибком подолали мало не всі фобії й ступори. Аж ні, людська природа вперта, і потвори, що населяють наш внутрішній світ, не зникають від перших променів сонця. Належить ще довго вигрівати в собі живе відчуття цілісності, живого і доцільного космосу...

"Україна молода", № 036 за 25 лютого 2005 року



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com