Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

23.03.2005 21:06

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ:Японська осінь

Тимофій Левчук, "Новини кіноекрану"

Які ж ви величні і безкраї, простори нашої Радянської Батьківщини! Могутні турбіни повітряного лайнера з вісімсоткілометровою швидкістю промчали нас над містами й селами, над лісами, ріками й горами, над гофрованою поверхнею моря і перенесли до Японії – кінцевої мети спеціального туристського маршруту працівників кіностудій Москви, України, Білорусії, Грузії, Казахстану, Вірменії.

У перший же день перебування на японській землі нам довелося зустрітися з кінематографом, але в досить оригінальний спосіб. Річ у тому, що це був останній день Міжнародної промислової виставки ЕКСПО-70, яка понад півроку тривала у промисловому місті Осака, і, звичайно, ми не хотіли втрачати нагоди побувати там. Такий цейтнот змусив нас мчати мало не в усі сто павільйонів виставки з багатообіцяючим девізом "Прогрес і гармонія людства", на бігу ловити "найсвіжіші" новини кіно, радіо, телебачення про роботу ЕКСПО-70. Організатори виставки тріумфально сповіщали, що вона перекрила найоптимістичніші розрахунки: передбачалось прийняти десь близько 30 мільйонів відвідувачів, але у день закриття було опубліковано красномовну цифру – 64 мільйони чоловік. Господарі повідомили: всі рекорди побив наш павільйон; тут побувало 29 мільйонів чоловік – кожен четвертий японець.

Причина успіху в тому, що лише павільйон СРСР (та ще Болгарії, Чехословаччини, Куби) по-справжньому відповідав девізові виставки і правдиво розповідав про життя, економіку й культуру народу. Треба було бачити обличчя відвідувачів, коли вони розглядали нашу експозицію, присвячену державній системі охорони матерів та дітей, економічним і природним багатствам Сибіру. А у відділі космонавтики просто-таки доводилось встановлювати чергу...

Подив і розчарування викликали павільйони багатьох країн, схожі скоріше на ярмаркові атракціони чи розважальні кімнати, де з комерційною метою використовується й кіно. Звичайно, кінематограф є могутнім засобом інформації, екран може розповісти дуже багато про країну, але аж ніяк не здатен замінити експонати, які справляють велике враження на відвідувача саме своєю речевістю. Що, скажімо, порівняється за силою впливу з експозицією, присвяченою життю і революційній діяльності Володимира Ілліча Леніна в нашому павільйоні! Це треба бачити – оті пристрасно-допитливі погляди, прикуті до панорами революційного Петрограда, де робітники й селяни штурмують Зимовий Палац, Красної площі в Москві перших днів і років революції. А як уважно придивляються відвідувачі до унікальних експонатів – особистих речей В. І. Леніна: його годинника, за яким почалася революція, ручки, що нею Володимир Ілліч підписував перші Декрети Радянської влади про мир, про землю. І нині перед моїми очима стоять дві постаті японців – батька й сина. Син приніс старенького на спині та так і носив від стенда до стенда, а батько пильно вдивлявся в усе, і тихо текли сльози із старечих очей.

Ось павільйон Франції, його сферична будівля особливо ефектна у вечірній час, коли по всій поверхні ніби іскриться золотий дощ. Але всередині побачиш лишень кінопроекцію хитромудро комбінованих кінокадрів з історії середньовіччя та сучасних кадрів-атракціонів. Із залу в зал доводиться пробиратися темними коридорами поміж зловісних сталевих конструкцій. А де ж сама Франція? Де життя її народу?.. Це стосується і павільйонів Канади, Італії, США. Господарі американського павільйону замість повсякденного життя країни показували ігри в регбі, бейсбол, демонстрували моделі корабля, в якому було здійснено посадку на Місяць. І майже все тут звелось до демонстрування фільмів різних жанрів і розмірів (від "нескінченних" до короткометражних).

А японці застосували у своєму павільйоні так званий варіоекран. Ця кіносистема складається з восьми камер, змонтованих разом, і фільми демонструються з одноразовою проекцією на восьми екранах. Це здебільшого видові та етнографічні кінонариси. Та значно більше довідалися ми про народ і природу Японії, коли подорожували самі, спілкувалися з простими людьми цієї своєрідної країни.

Варто згадати про цікаву технічну новину японських кінематографістів – так звану астрораму. На сферичну стелю – велетенський екран – з п'яти синхронних проекторів демонструються окремі кадри: іде дощ, шумить віковий ліс, шалено мчать по автострадах машини. Завдяки велетенським розмірам екрану і одночасному демонструванню з п'яти проекторів досягається великий зоровий ефект. Але є тут й істотні вади: треба весь час дивитися вгору і, крім того, враження псують помітні стики зображення на екрані.

В один з вечорів відбулась у нас зустріч з кінематографістами Токіо. Розмова зав'язалася дружня, невимушена. Ми довідались, що на екранах Токіо йдуть фільми "Війна і мир" С. Бондарчука, "Дворянське гніздо" А. Михалкова-Кончаловського, "Червоний намет" М. Калатозова (спільна постановка з Італією), а на ЕКСПО-70 з великим успіхом демонструвалася стрічка українських кінематографістів "Поштовий роман". Отож митці Японії в курсі наших кінематографічних буднів. Із захопленням згадують вони також нашу кінокласику – картини "Броненосець "Потьомкін" С. Ейзенштейна, "Земля" О. Довженка, "Мати" В. Пудовкіна. Уважно слухають японські колеги розповіді про творче життя на кіностудіях України, Білорусії, Грузії, Казахстану, Вірменії. А нам цікаво було довідатися про справи в японській національній кінематографії. Кіностудії країни тут щороку випускають понад 400 повнометражних художніх фільмів, які демонструються у 4119 кінотеатрах. Кращі з них – "Голий острів", "Расьомон", "Червона борода" – ми бачили на наших екранах. Та, на жаль, нині японський кінематограф затопила хвиля еротизму і жорстокості.

По суті, більша половина кінокартин – "рожеві" фільми (рожевий колір японці вважають символом кохання). Проте останнім часом це визначення замінили словом "ероейга", тобто "еротика", бо фільми такі сповнені відвертою порнографією. Приблизно третина кінопродукції – гангстерські стрічки (їх називають у Японії "якуза") і ті, що відроджують "войовничий" дух горезвісних самураїв. Серед них – серія телевізійних фільмів, продукованих спеціальною кіностудією у місті Кіото (ми побували на зйомках одного з таких "бойовиків"). Дивитись вечірні програми токійського телебачення відпадає охота, бо кожен з восьми каналів частує чималою порцією самурайських "подвигів" упереміж з рекламою жіночого туалету та національною боротьбою.

Щоправда, по телебаченню зрідка демонструються "сімейні" картини, які повинні "зміцнювати родинні зв'язки". Це, по суті, залишки того напрямку в японській кінематографії, який на початку шістдесятих років був найпоширенішим серед режисерів країни. Ті стрічки досить реалістично показували побут японців, родинні стосунки, але були дидактичними і занадто сентиментальними; їх в основному дивилися жінки віком за тридцять. Телебачення "відвоювало" у кінотеатрів "сімейні" фільми, а з ними і наймасовішого глядача – жіноцтво.

Звичайно, це тільки одна з багатьох причин, внаслідок яких різко зменшилася кількість відвідувачів кінотеатрів. Головна ж причина в тому, що японське кіно, яке, подібно до італійського, розквітло по війні, в останнє десятиріччя почало переживати загальну кризу. Період піднесення, під час якого з'явилися картини "Расьомон", "Сім самураїв", "Ворота пекла", стрічки про сучасне життя країни, про злигодні й сподівання народу, змінився занепадом.

Процес дальшого розвитку міг відбуватися лише за сприятливих суспільно-політичних умов. Але японська дійсність примусила прогресивних режисерів розпрощатися з райдужними сподіваннями на майбутнє. Величезні кіноконцерни у смертельній конкурентній боротьбі молилися єдиному богові – прибутку. Ні про творчі пошуки, ні про поглиблення соціальних проблем у кіно не могло бути й мови. Продюсери гарячково шукали засобів повернення глядачів до порожніх кінотеатрів (від 1958 до 1968 року кількість проданих квитків зменшилася з 1130 мільйонів до 350 мільйонів). Спробували продукувати великі картини, але вони потребували значних капіталовкладень і не гарантували успіху.

Значно простіше і дешевше було знімати стрічки, що приголомшували б глядача цинізмом і жорстокістю, відкидали б геть усі уявлення про порядність, моральність, гуманізм. Такими витворами і є еротичні та гангстерські фільми, які знайшли невибагливого глядача. Японські колеги розповіли нам, що це здебільшого колишня сільська молодь, якою нестримно поповнюються промислові міста країни. Десятки тисяч дівчат і хлопців, а також літніх селян, котрі не можуть звести кінці з кінцями, працюючи на крихітних клаптиках землі, йдуть до міста на будівництво або на заводи. Звичайно, праця їхня некваліфікована, заробляють вони мало, і єдиною розвагою для них є кіно. А спритні кіноділки підсовують їм фільми, героями яких є такі ж невлаштовані і, по суті, самотні люди, що теж приїхали на заробітки до міста і шукають забуття в еротичних насолодах. Майже кожна така стрічка кінчається трагічно: обоє закоханих гинуть, що надає відверто порнографічному витворові сентиментальності і начебто вірогідності.

Як бачимо, в хід пущено все – і порнографію, і спекуляцію на співчутті до людського нещастя, і навіть, на злиденності трударів. Купи квиток, віддай свій згорьований заробіток – і ти побачиш що завгодно, крім, звичайно, мистецтва. А що розтлівають твою душу, пробуджують звірячі інстинкти, то це байдуже. Товстосумам ні до чого чиста душа. Навпаки, їм потрібні звірячі нахили, щоб людина менше замислювалася над своїм життям, над соціальною несправедливістю.

А де ж добрі традиції японського кіно п'ятдесятих років? Про це ми запитали у гостинних господарів. Невже вони зникли безслідно? Ні, кращі традиції живуть. Прогресивні кінематографісти борються, об’єднуються в незалежні кінокомпанії, прагнуть випускати по-справжньому художні картини, порушувати пекучі проблеми сучасного життя Японії. Та якщо їм і щастить зняти прогресивний фільм, то демонструвати його доводиться у маленьких кінотеатрах десь на околиці міста, бо великі зали теж прибрали до своїх рук монополії "Тохо", "Дайей", "Сьотіку", "Ніккацу", "Тоей".

Очолюють цю боротьбу режисери Акіра Куросава, Масакі Кобаясі, Кано Оцука. Вони не можуть миритися із занепадом національної кінематографії, із засиллям низькопробної продукції голлівудських кіноконцернів. Кожен з них не лише добре гріє руки на прокатному бізнесі, а й продумано отруює глядача людиноненависницькою ідеологією.

З хвилюванням і болем у серці наближались ми ні літаку японської авіакомпанії до багатостраждальної Хіросіми. Ще в повітрі з хвилюванням припадали до ілюмінаторів, вдивляючись у нові квартали міста. Двадцять п'ять років тому воно було таким же квітучим, але американські варвари у формі військових льотчиків принесли сюди під крилами "боїнга" страшний вантаж атомних бомб. Там, унизу, бавилися тисячі малюків, навіть не підозрюючи, що станеться з ними, їхнім містом за якусь мить. Хіросіма... Найстрашніша трагедія XX століття. І нинішні і прийдешні покоління проклинатимуть тих, з чиєї вини загинуло тут понад 200 тисяч ні в чому не винних людей. Типове провінційне місто без "одного військового об'єкта. Але воно виявилося "зручним" для диявольського експерименту атомного вибуху: місто лежить в улоговині ніж горами, з єдиним "отвором" в океан...

Увечері хіросімське відділення Товариства японсько-радянської дружби влаштувало перегляд документального фільму про трагедію Хіросіми. Коли бачиш страждання уцілілих від вибухів дітей, жінок, старих людей, розумієш, що народи ніколи не простять цього злочину варварам, які й нині проливають кров у В’єтнамі та в інших місцях планети.

Після перегляду відбулася щира, хвилююча розмова. Говорили про те, що головне завдання працівників мистецтва – боротися своєю творчістю за мир і дружбу між народами.

Сучасна Японія... За короткий час важко збагнути все в чужій країні. Однак контрасти впадають в око на кожному кроці. Багатство капіталістів співіснує із злиденністю селян, дрібних ремісників, що мешкають у трущобах міст. За дні перебування в Японії ми не бачили на полях селян жодного трактора, – на мізерних клаптиках землі їм ніде розвернутися. Тому найпоширеніше знаряддя – одвічна мотика, серп і лопата. Були ми свідками (уже не в кіно, а на вулицях) гострих сутичок робітників, докерів, вантажників Токіо із загонами поліцаїв, озброєних палицями і спеціальними захисними щитами. Робітничий клас виборює свої права...

І знову ми в нашому повітряному лайнері. Ось вона – земля рідної Батьківщини! Безкраї простори Далекого Сходу, позолочена осінню тайга, незабаром і рідна Москва. Немає нічого прекраснішого, як повертатися на землю батьків, де рідні тобі люди працюють в ім'я великої мрії – комунізму.

"Новини кіноекрану", 1971, лютий, № 2 (115)



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com