Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

11.04.2005 15:17

Шлях до себе

Дмитро Десятерик, «День»

У Києві пройшли Дні документального кіно про права людини «Український контекст».

Саме поняття «правозахисне кіно» – термінологічно не дуже привабливе. Бо якось заздалегідь передбачає, що на перше місце будуть поставлені не художні якості тих чи інших стрічок, а їхнє змістовне наповнення, злободенність, а може й політична заангажованість.

Відразу варто зазначити – в «Українському контексті» все це було. Можна навіть сказати, що в дуже багатьох фільмах зміст часто переважав над формою, точніше над якістю виконання. Переважав настільки, що й питання про форму не поставало як дещо некоректне, просто відсувалося на задній план – настільки те, що показували, про що говорили в кадрі, було трагічним і обурливим.

До речі, тому ділити показані твори за жанрами, хронометражем або іншими формальними ознаками неможливо. Більш доречною є географічна класифікація – за країнами або за «гарячими точками». Найбільш великообсягово були представлені Росія (Чечня в усіх її аспектах: придушення преси, соціальне неблагополуччя, тероризм), Україна (вибори, вибори й ще раз вибори) та Білорусь (ну тут усе зрозуміло). Зачіпалася Латинська Америка (поліцейські тортури), Китай (Тибет), Польща (трудова міграція). Особливу групу склали стрічки про проблематику країн ЄС.

Звісно, на загальному тлі ми почувалися просто іменинниками. Захват перемогою помаранчевої революції відчувався на всіх сеансах фільмів, присвячених виборам, – а таких виявилося достатньо, щоби сформувати навіть окремий «український день». Та й відкривався фестиваль стрічкою «Український вибір». Її режисер, Руслан Гончаров, до речі, є одним з авторів вельми помітного фільму «Обличчя протесту», присвяченого подіям часів акції «Україна без Кучми». У новій стрічці режисер вчинив просто – обійшовшись без коментарів, дав просто хроніку гарячої осені 2004 року. І виглядало все майже з тим же емоційним напруженням – наче сталося лише вчора...

Власне, у вітчизняній підбірці «Український вибір» виявився одним із небагатьох фільмів з дійсно кінематографічною якістю. Більшість інших виявилися просто телепередачами, що висвітлювали ті чи інші аспекти виборів і революції в регіонах. «Портрет мафії в жіночому інтер’єрі» Юрія Луканова – про репресії азаровських податківців проти видавництва «Такі справи» – нагадував, знов-таки, суто журналістську відповідь колишній владі – досить дотепний і влучний. Однак і тут про документальне кіно як таке не йшлося.

Соціальне, гуманітарне наповнення виділило в іншому ряду фільм «Інші». Зроблений, можливо, й не дуже витіювато, він дуже цілісний у тому, що режисер Максим Сурков прагне повідомити глядачеві. І це послання – без надриву, але дуже виразне. Присвячено дітям, які страждають на особливу аномалію свідомості – аутизм. Широке коло глядачів знає про це з фільму «Людина дощу» з Дастіном Хофманом. Тим часом, від роботи Суркова враження не менш сильне – там просто показується щоденний побут аутичних дітей, способи терапії та щоденного спілкування з ними. За неповні півгодини стає зрозуміло, що насправді поруч з нами живуть неймовірно талановиті й абсолютно особливі, інші, не любити яких просто неможливо.

Про безперечну художню якість можна було говорити стосовно двох фільмів українського блоку – «Проти сонця» Валентина Васяновича і «Блаженні в кінематографі» Олександра Столярова. Перший присвячений будням київського художника-кераміста, другий – Сергію Параджанову. Проте підходи й результати тут різні. Васянович свого героя все-таки режисує, причому знову ж таки на дещо телевізійний манер, відправляє його на такий собі острів, де той робить із глини химерну велику скульптуру. А Столяров неначе самоусувається від того, що відбувається в кадрі, – й тим самим досягає досить елегантного ефекту. У переважно чорно-білій стрічці головними героями виявляються вдова й син Параджанова. А також, звісно, сам майстер – постійною присутністю через короткі хронікальні вставки, картинки, спогади, фрагменти фільмів. І тло всього – Майдан, тому що фільм знімався саме в розпал листопадових подій. У результаті виходить Параджанов як передвісник революції й революція як естетичний акт. Але й ширше – витончене вписування великого режисера в реалії київських вулиць підкреслює унікальність і художника, і, опосередковано, міста, де він жив.

Проте суто внутрікультурна проблематика становила явну меншість серед політичних і соціальних конфліктів, яким були присвячені фільми з різних країн. Певною мірою з «Блаженними в кінематографі» перекликалася «Справедливість у часи війни» (режисер Фабріцио Лазаретті) – стрічка про життя й страшну смерть молодого італійського філософа Джакомо Турра, який поїхав вивчати обряди індіанців Колумбії й якого вбила поліція – абсолютно по-звірячому. У фільмі цитуються поетичні тексти самого Турра – й на тлі картин життя в Колумбії, де вже багато років йде справжня громадянська війна, ці піднесені рядки звучать особливо пронизливо. Трагедія безвинно вбитого та трагедія цілої країни переплітаються в просто нестерпному поєднанні – фільм, звісно, дивитися важко.

Проте фільмів, які дивитися надзвичайно важко, на фестивалі вистачало – втім глядачі йшли на кожний з них, заповнювали зали, дивилися до кінця. Свого роду фестивальною сенсацією став, наприклад, польський «Норд-Ост – театр смерті» (режисер – Маріуш Малец), присвячений сумнозвісному нападу на театр на Дубровці. Інтерв’ю з людьми, що вижили, з тими, хто вів переговори, зі снайпером, який воював у Чечні, унікальні кадри того, що відбувалося в самому театрі під час тих страшних 53 годин, і операції по так званому порятунку заручників – але найстрашнішими на цьому тлі виглядають репризи веселеньких пісеньок з мюзиклу.

Чечня, як уже сказано, була наскрізною темою, в найнесподіваніших ракурсах. Півторагодинна стрічка «Білі ворони – жахи Чечні» (Німеччина, режисери Йоган Файна, Тамара Трампе) показує те, як війна – через покалічених нею людей – обрушується в мирне життя. Автори відстежують долі трьох людей, які добровільно поїхали на Кавказ – двох вояків і медсестри. Повернулися всі троє скаліченими морально й фізично. Сповідь кожного – той ступінь страждання, який не відчуєш ні за повідомленнями інформагентств, ні з телерепортажів. Те ж лихо, тільки з іншого боку, зачіпають Павло Костомаров і Антуан Каттін у «Мирному житті», націлюючи об’єктив на двох чеченських біженців, які намагаються вижити в звичайному російському селі. У жодному художньому фільмі такого не побачиш і не зрежисуєш – аж до реальної спроби самогубства повністю зневіреного героя...

Однак найбільшою увагою й успіхом користувалися стрічки, присвячені Білорусі. Що недивно – адже до нас приїхали особисто два лідери тамтешнього «кінематографа протесту» – Юрій Хащеватський і Віктор Дашук; їхні фільми навіть виділили в окремий блок «Демократія. Білоруська версія». Хащеватський, до речі, – автор скандально відомого фільму «Звичайний президент» про, скажімо так, деякі особливості володарювання Олександра Лукашенка. Кияни мали можливість побачити цю стрічку й переконатися – страшенно все-таки білорусам не пощастило з владою, а от владі з білорусами якраз підфартило – незважаючи на весь абсурд і всі свинства режиму, народ терпить його вже другий десяток років. Загалом, контраст між двома режисерами був очевидний. Хащеватський – явний і яскравий сатирик, очевидно, дається взнаки одеське походження. Їдка іронія його фільмів чимось нагадує викриття американського документаліста Майкла Мура – з тією лише різницею, що Мур за знущання над Бушем отримує Каннську «Гілку», а Хащеватський постійно ходить під загрозою щонайменше ув’язнення. Принаймні, після того як «бацька» подивився «Звичайного президента», режисера прямо в квартирі побили двоє головорізів. Погляд Дашука більш драматичний, і тому, напевно, більш проникливий. Його «Репортаж із клітки для кроликів» – вражаюча картина нинішньої Білорусі, де безкарність влади досягла практично радянських масштабів. А «Декамерон по-білоруськи» – пронизливе оповідання про жіночу долю в цій країні. Мені вдалося поговорити з режисером, і в найближчі дні наша газета опублікує цю надзвичайно цікаву бесіду.

Свого роду панораму життя наших північних сусідів дає й німецький режисер Себастьян Гейнцель у стрічці «89 мм» (саме настільки відрізняється ширина залізничної колії в Європі та колишньому СРСР) – зустрічаючись з пересічними громадянами – маляром і солдатом, опозиційним активістом і танцівницею, активною юною журналісткою й політичним біженцем. Висновок – те нове, молоде покоління, якому призначено повалити режим «бацьки», в Білорусі вже є. Поки що вони не бачать перспектив у своїй країні, але вже знають, чого хочуть. І це переконання стає щодня гострішим – неминуче, їхні ідеали незабаром досягнуть міцності клинка, яким можна вбити будь-якого дракона...

На жаль, інші проблемні координати світу не були представлені так детально, як Чечня й Білорусь. Безсумнівно, глибоко вразив фільм американця Марні Кравци «Відданість і опір» – про боротьбу корінного народу за релігійну свободу в окупованому комуністичним Китаєм Тибеті. У фільмі є приголомшуючі кадри жорстоких розгонів демонстрацій буддистів у містах Тибетського автономного району – кадри, які каменя на камені не залишають від запевнень китайської влади про мир і добробут в окупованій країні. Інший американський фільм – «Поїзд до Сеула» (режисер Джим Баттерворс) – про обурливе ставлення китайської влади до іншої категорії знедолених – північнокорейських біженців. Адже єдиний вихід для жителів комуністичного «раю» під управлінням Кім Чен Іра – втеча до Південної Кореї через Китай – кордон КНДР з ним більш-менш прозорий. Однак китайський уряд проголосив таких біженців «нелегалами» й, виловлюючи їх, відправляє в Корею Кім Чен Іра – на невідворотну смерть. А фільм розповідає про таємну організацію «Поїзд до Сеула», яка допомагає біженцям прорватися у вільний світ.

Проте було б помилкою вважати, що весь фестиваль був пронизаний тільки навколополітичною проблематикою. Справжньою окрасою програми були й чудові соціальні мініатюри. Наприклад, «Трансформатор» тих же Павла Костомарова та Антуана Каттіна – історія про те, як залізничники загубили на півдорозі між Москвою й Петербургом трансформатор, розказана одним з безпосередніх учасників подій. Чоловіка залишили жити у вагончику й стерегти металеву махину. Його розповідь пересипана матами, однак це той випадок, коли кажуть «не мова, а музика». Історія втрати й охорони трансформатора перетворюється на комічний епос російської розрухи, причому зал регоче безперервно всі 17 хвилин, від першого до останнього кадру. Також досить дотепно, але вже швидше як трагіфарс виглядає фільм Олени Полуніної «Так, смерть!» – про будні Націонал-більшовицької партії Лімонова. Хлопчики й дівчатка, що загралися в революцію, – це однаково й смішно, й жахливо. У тієї ж Полуніної, судячи з усього, взагалі, талант портретирувати те чи інше явище. Наприклад, короткий фільм «Чужа» дає виразний і зворушливий образ чеченської дівчини, яка вперше в житті побувала в Москві. Нічого зайвого – поставили камеру в купе й дали виговоритися.

«Повне занурення» (Олександр Кисельов, Росія) – про дивака, який побудував одномісний підводний човен і лякає в ньому рибалок. «Стовбур» (Вікторія Куликова-Толчан, Росія) – про бідового хлопця, який попався на спекуляції зброєю – а насправді годувальника цілої сім’ї. «Урок музики» (Марія Михалкова) – про бізнесменів-будівельників, що балуються музикою, та про висококласного музиканта, що пішов у будівельники. «Діалоги в електричці» Сергія Литовця – ще один портрет сучасної Росії під гуркіт коліс приміського поїзда. Усього не перерахувати...

П’ять днів, десятки фільмів, зустрічі з кінематографістами та правозахисниками. Насправді фестивалі кінематографа, присвяченого правам людини, – ознака по-справжньому цивілізованих, демократичних країн. Подібні форуми – «Один світ» у Празі, варшавські «Права людини у фільмі» – є найпомітнішими подіями як культурного, так і політичного життя. Тепер, схоже, наша столиця має всі шанси зайняти гідне місце в цьому ряду.

Саме ж з уваги до прав іншого, з турботи про права й починається такий бажаний шлях у Європу.

«День», № 62, 8 квітня 2005 року



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com