Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

29.04.2005 19:02

Українське кіноКонфлікт світоглядів і поколінь у контексті національних стратегій

Володимир Войтенко, KINO-КОЛО, весна (25), 2005

В одному з останніх своїх інтерв’ю („Посівна”: до, після і замість//Дзеркало тижня. – 2005. – №14, субота, 16 – 22 квітня.) прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко сказала таке: "Щодо культури в нас розподіл праці – цією сферою займається особисто Віктор Андрійович. Як на мене, нам справді бракує людей, здатних якось цю сферу організувати. У результаті – все робиться за сигналом SOS: десь заплакав хор, і ми, щоб його заспокоїти, роздаємо по цукерці". Й далі: "Чесно можу сказати, що чітко сформульованої концепції (державної культурної політики. – В.В.) на сьогодні в нас немає […]. Просто сьогодні в цій царині ми діємо радше ситуативно, ніж стратегічно, – ось що важливо. Я хотіла б, щоб найближчим часом ми почали діяти стратегічно. Тоді ми зможемо чітко сформулювати і свої прагнення. На мою думку, культура має розвиватися вільно, держава лише повинна створити поле, в якому вона може жити та процвітати". І там-таки прем’єр-міністр висловлює думку, що "напевно, варто було б на рівні Президента, прем’єр-міністра зібрати людей, котрі знають, що і як потрібно робити". А тим часом... іще цитата з того самого інтерв’ю: "Поки що я вирощую курей, свиней і врожай – і це в мене ще займе певний час".

Усе якось по-старому, майже по-брєжнєвськи, мовляв, буде врожай, буде й пісня. А коли всі разом, пліч-о-пліч співали на Майдані, тоді чомусь і відчували, й розуміли: буде пісня, то буде і врожай. І нам здавалося, що ці дядьки з тітками, яких ми ведемо до влади, судячи з їхніх висловлювань, не є вульґарними матеріалістами, для яких духовність можлива тільки після продуктів споживання.

Коли ж, нарешті, наші владні персони второпають просту й очевидну річ: проект "держава Україна" життєздатний тільки за умови його переконливих культурних мотивацій! Мотивацій, які в сучасному світі оприлюднювано, тиражовано, які вростають у щоденний духовий побут країни через модернізацію мистецькими засобами історичних та сучасних надбань суспільства, а також через національне усвідомлення й засвоєння (тими ж самими засобами) світової культури в усіх її часових, просторових, змістових і формальних виданнях.

Прем’єр-міністр ніби й заводить про культурницьку стратегію, яку хочеться двома руками підтримати (це коли держава повинна створити поле, де культура може жити й процвітати), але поки що це „халва” на словах. І поки що існує „розподіл праці – цією сферою займається особисто Віктор Андрійович”. Щось не видно...

А тепер, власне, знов за рибу гроші – про кіно.

Це абсолютно стратегічна культурна сфера, індустрія якої не зможе (про що вже сказано достатньо) без наступальної державної політики постати на місці непривабливої руїни українського радянського кінематографа. Кіно – саме той вид мистецтва, що за свого повноцінного існування якнайшвидше інтеґрується в поле, сказати б, „побутової”, а точніше щоденно споживаної духової культури. І, що є ключовим та унікальним, сам кінематограф цю культуру активно (нерідко – із прокатом популярного фільму – миттєво!) формує. Це і знакові поняття-слова-фрази, це й певні матриці на зміну повсякденній і навіть звичаєвій поведінці тощо. Не переоцінюючи значення таких речей та впливів, не варто і применшувати його, а тим паче – заплющувати на це очі. Це рефлексія суспільства й нації, а потому – ідентифікація себе, своїх якостей, чеснот і ґанджів, самоусвідомлення...

Якщо ж найближчі років десять українці не матимуть змоги повнокровної рефлексії через кіно – щедро, у всіх його видових, тематичних і жанрових проявах, – то країна може постати перед сенсовими проблемами свого існування. Адже далеко не рівень ВВП творить і цементує націю. Не знайдеш для цього діла в сучасному світі інструмента дієвішого, ніж кінематограф.

І визнаймо, це важливо: ним не є телебачення! Нинішня очевидна криза українського ТБ, поза сумнівом, зумовлена слабкою креативністю вітчизняних телеканалів. На мій погляд, її спричинило саме те, що наша новочасна телевізія з певних об’єктивних і суб’єктивних причин не стала саме кінокреативною. Унаслідок чого – наші телеканали продовжують використовувати етерний сиґнал суто технологічно – прайм-таймівські рейтинґові вершки за звичкою останнього десятиліття знімано через ретрансляцію іншокультурного продукту (згадаймо, як уже кілька разів кардинально змінювався вектор цих запозичень: латиноамериканський – північноамериканський – російський. Постає цікаве питання: за можливої активної інтеґрації України до європейських структур, а отже, й до відповідного ментального простору, наші телеекрани найближчого часу всуціль буде заповнено німецькими, французькими й польськими серіалами?! Навряд чи. Хоча, в кожному разі, це той самий глухий кут, тільки іншого кольору).

Після Помаранчевої революції топ-менеджери провідних українських телеканалів прилюдно визнали, що їхній етерний продукт не є адекватний нинішнім запитам українського суспільства. Минуло кілька місяців, і телекритики почали обурюватися: визнати визнали, адекватности ж як не було, так і нема... Засмучу, бо переконаний: найближчого часу її й не буде, адже українське телебачення без свого щоденного, на всіх каналах, телекіна (серіали й фільми) залишатиметься неповноцінним і неадекватним, принаймні щодо теперішніх суспільних потреб і запитів. Незважаючи на гіпотетично можливі найправдивіші новинні програми, на суспільно безпрецедентно гострі й розважально найдотепніші шоу... Ну не вони є ключовими у формуванні ориґінального українського телеконтенту! Це вже цілком зрозуміло.

І шлях тут один, торований у світі нехай небагатьма, але чи не всіма амбітними культурними націями, – вітчизняне телебачення має стати одним із ключових чинників національного кіновиробництва. Від телекіна, себто серіалів, до кіна прокатного. Але без рішучої і пріоритетної державної програми, спрямованої на постання модерної української кіноіндустрії, тут теж не обійтися. Комерційним телеканалам держава має зробити пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитися. Очевидно, що ця пропозиція, крім усього іншого, повинна безпосередньо кореспондуватися зі сферою відповідних фінансових вигод. Зрештою, на те і є в країні державні інститути, щоб гармонійно реґулювати суспільні й приватні, матеріальні й духові інтереси та вигоди людей (і напевне йдеться не про ті, вже продуковані в нас серіали й фільми, за продюсерським піар-висловом, „про красиву успішну Україну”, де цю саму Україну тільки з величезними труднощами можна ідентифікувати на марґіналіях екранного зображення – грошові знаки, номери автомобілів та кокарди на кашкетах у продажних міліціянтів; насправді ж ментально справжня Україна тут відсутня на рівні й сюжету, й героїв, і це є визначальним).

У вище цитованому інтерв’ю прем’єр-міністр також дає „тверду обіцянку”, що у травні 2005 року буде зібрано „не величезну нараду, де всі дружно погомонять і нічого не вирішать, а лаконічну робочу групу тих, хто розуміє, як поставити сферу культури на якісно іншу основу – як її розвивати, як зробити самодостатньою, як просувати у світі, – і спільно виробимо реальну програму дій”.

Мабуть, Юлія Тимошенко не останньою чергою має тут на увазі парламентські слухання „Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”, що проходили 23 лютого і двічі (безпрецедентно – такого, здається, не було навіть з інавґурацією Президента!) в повному обсязі, а це три з половиною години, були трансльовані на всю країну телеканалом УТ-1. На жаль, ті слухання, м’яко кажучи, бачилися інфантильними, бо ж обраний організаторами склад промовців здебільшого концентрувався на зведенні, сказати б, внутрішньокорпоративних порахунків, а також вклав чи не всю змістову енерґію своїх пропозицій у самодостатню й позірну риторику. Рекомендації ж слухань державним виконавчим органам вийшли аж ніяк не схожими на програму наступальних українських кінодій; принципових конструктивних рішень прийнято не було.

Певна річ, такий результат задовольнив далеко не всіх. І за два дні після подій у Верховній Раді було утворено Тимчасовий комітет з питань підготовки проекту "Програми реформи кіногалузі в Україні", до складу якого ввійшли, зокрема, молоді кінематографісти, представники кінодистриб’юторських і телевізійних компаній, частина з яких не є членами Національної спілки кінематографістів України (НСКУ). І вже на з’їзді НСКУ (24 – 25 березня) народження такої незалежної ініціативи розглядали ревниво – у формах гістеричних та неадекватних, що за лексикою, змістом і звинувачувальним шалом нагадувало шизофренію тоталітарних часів. Спілчанці-трибуни в переважній своїй більшості вважають, що тільки НСКУ має право на певні кіноідеї та ініціативні кроки, себто є в цьому монополістом.

Для мене такий поворот подій та інтерпретацій аж ніяк не став одкровенням, бо з багатолітніх спостережень склалося стійке враження, що ця державно-громадська (?!?) організація, попри всі позірні еволюції, належить, за словами Паніковського, „раньшему врємєні”. Такому часові, який він був – без демонізації, але й без романтизації, перепрошую. І щоб стати нефальшивим фігурантом модерного українського кінопроцесу, Спілка мала б кардинально змінитися. Але з певних зрозумілих причин вона не піддається жодним реформаціям. Адже для організації пенсійного віку (середньо спілчанцям – понад 62 роки) і для ошляхетнених сивинами активістів та керівників (із 14 нових секретарів НСКУ дев’ятеро – пенсіонери, а п’ятеро – ось-ось; середній вік секретаріату, адекватно, також 62 роки) закономірно жити минулим. Там лишилося все найкраще – і молодість, і здоров’я, і слава, і фільми.

Не випадково у словах та публікаціях старших кінотоваришів уже не просковзують, а прямо лунають заклики до повернення кудись назад. І ґорбачовську перебудову вже характеризують як катастрофу (для кого й чого?). І п’ятий з’їзд СК СРСР, на якому, попри все, було природно зафіксовано не тільки поколіннєво-світоглядні зміни в усьому тодішньому радянському кінематографі, а й визначальні суспільні речі, вже бачиться мало не відьомським шабашем. І кінофабрики всі мають бути в статусі національному, себто всуціль державними (ось тільки яким коштом, у якому стані і як довго держава їх утримуватиме?). Й одне з ключових завдань, визначених останнім з’їздом НСКУ, – цитую офіційний документ: „...повернути кіномайстрам законну частку їхньої власності. Це стосується власності, яка є в кіногалузі: кіностудії, кінопрокат, кіномережа, і, головне, власних творів кіномитців (тобто фільмів), що одночасно є і товаром”. За авторські права, безумовно, потрібно боротися, якщо вони порушуються. Та що означає решта позицій? Керівництво НСКУ роками не може впоратися з Домом кіна, яким він, власне, є далеко не завжди. На вивісці – „Будинок кіно”, в документах, здається, „Будинок кінематографістів”, а насправді це споруда, яку впродовж чи не половини реального часу віддавано в оренду речовим ярмаркам, релігійним громадам, бізнесовим зібранням тощо. Не сумніваюся: забезпечити адекватне утримання Дому кіна непросто, бо ж он і в консерваторії (згадуючи давній анекдот) не все в порядку – той самий базар. Та чи не варто було б саме на цій, роками невирішуваній проблемі, свої амбіції узгодити зі своїми ж таки можливостями? До речі, від середини дев’яностих молодь вступала до НСКУ часто лишень через можливість за спілчанським посвідченням безперешкодно потрапляти в Дім кіна на безплатні перегляди фільмів. Спілка кінематографістів для більшости тільки з Домом кіна й асоціюється. Якби не цей фактор, то середній вік спілчанців уже наближався б до 70-ти...

І тому, коли я чую, що проблема конфлікту поколінь у сучасному українському кінематографі існує не більше, ніж це зазвичай притаманно життю, то хочу принципово заперечити. Конфлікт насправді загострився до краю. І він пронизує всю руїну українського радянського кіна, на якій ми стоїмо сьогодні, – починаючи з незадовільного рівня фахової освіти і продовжуючи рештою кіногосподарства. І не лукавмо, не кажімо, ніби ця руїна лише „на совісті байдужих чиновників і продажних депутатів”. Або – що „всі ми винні”... Передусім, за все це відповідальне те покоління кінематографістів, яке і становить основу НСКУ. Іншими словами – воно вже, на жаль, безвідповідальне. Ну, а „демократизм” його висуванців-керівників ні в минулому (знаю через історію нищення журналу „Новини кіноекрана” і через небажання істотно підтримувати неформальні кіноініціативи), ні тепер не є правдивим і не кореспондується з радикальними кінозмінами в Україні. Бо ж коли вперше за останні 20 років, як було вже згадувано, молодші й не формалізовані Спілкою колеґи виказали своє існування й подали незалежний голос, зробивши заявку на власне бачення кінопроцесів, у яких вони, на відміну від пенсіонерів, беруть активну участь і ще мають, з огляду на біологічні особливості людини, певні творчі та інші перспективи, то були стрінуті, як вороги.

Не тішмо себе тим, що коли ми живі, то й українське кіно – за цією ознакою. Ми досі, вже майже 15 років, продовжуємо стояти на руїні українського радянського кінематографа, не більше. Попри фільми, які знімано, але які не стають культурним фактором у країні...

Цікаво, а хто здатен розповісти у травні прем’єр-міністрові й, можливо, Президенту заразом, як поставити кіносферу „на якісно іншу основу – як її розвивати, як зробити самодостатньою, як просувати у світі”?



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com