Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.12.2002 13:14

“Примхи долі”, або На захист Кіри Муратової

Олексій Конюх, KINO-KOЛО #14

Пропонуємо обіцяну статтю про творчість Кіри Муратової, що була видрукувана в літньому числі часопису KINO-KOЛО, де розгорнуто йшлося про цьогорічний фільм режисерки “Чеховські мотиви”. Найближчого часу продовжимо розмову і про сам цей фільм і про творчість Муратової загалом. Це будуть фраґменти рецензій і цілі рецензії, а також інтерв’ю з Муратовою, зокрема, видрукувані в минулих числах KINO-KOЛА. RED.


Про те, що кінематограф в Україні занепадає, не писав лише той, хто взагалі не вміє писати, або кого це абсолютно не обходить. Справді: кількість вітчизняних ігрових кінофільмів стрімко наближається до нуля, якість також намагається не відставати від цього наближення. А українські кінематографісти на питання: чи існує зараз взагалі українське кіно як мистецьке явище, можуть наслідувати іспанських колеґ, які свого часу на аналогічне питання щодо їхнього кінематографа впевнено відповідали одним словом – Бунюель; тільки замість прізвища знаного в усьому світі сюрреаліста на наших теренах належить казати – Муратова. І це буде цілком справедливо, бо творчість нашої видатної (без перебільшення) співвітчизниці гідно представляє Україну в світі протягом багатьох років. Тоді, коли навіть режисери, відомі як майстри так званого “глядацького” кіна не мають можливости знімати, елітні проекти Кіри Муратової, що відверто іґнорують широкий глядацький загал, знаходять підтримку і в держави, і в меценатів.

Творча доля Кіри Муратової завжди була нелегкою. З першої самостійної роботи – фільму “Короткі зустрічі” (1967) – вона здобула славу і вдачу надзвичайно талановитої нонконформістки. Така репутація з одного боку завжди гідна справжнього шанування, з іншого – спричиняє великі неприємності. У Муратової було і те, й те. Її фільми забороняли, “переробляли”, зупиняли виробництво, випускали так званим “малим екраном”. І таке подібне: сумна і, на жаль, звичайна історія талановитої людини за радянських часів. Проте була ще одна величезна небезпека у позиції Кіри Муратової як людини і як мистця – не схибити, не піддатися страхові, відчаю чи лестощам, і в будь-які часи, за будь-яких обставин залишитися собою, але водночас – рухатись уперед, до все повнішого кінематографічного освоєння світу, чи, може, до створення його, – неповторного світу Кіри Муратової?!

Вона не злякалась у часи “застою”, коли навіть її ім’я було напівзаборонене, не запаморочилася голова від успіху в наш час, коли на неї посипалися з усіх боків престижні українські та світові нагороди, коли один з найповажніших міжнародних кінофестивалів – Берлінський – з нетерпінням чекає кожного нового фільму Муратової, а заступник міністра культури та мистецтв України особисто стає продюсером її стрічок. Здається, це не гра, їй дійсно байдуже як сприймуть її фільм глядачі – чи похитають головою і покрутять пальцем біля скроні, чи дійдуть якихось надзвичайно складних філософських узагальнень. Можливо, її взагалі не хвилює доля власних фільмів після закінчення зйомок. Бо для Муратової важливим моментом є саме творення фільму; можливість творити для неї – над усе.

Справді, в Україні Кірі Георгіївні створені особливі умови для роботи (майже обов’язкове фінансування, можливість знімати російською, точніше “одеською”, мовою тощо), але ж і сама вона – настільки непересічний мистець, що це не викликає нарікань з боку колеґ, принаймні публічних. Найпарадоксальнішим, майже в дусі фільмів самої Муратової, в цій ситуації є те, що на Батьківщині, незважаючи на величезну щиру повагу до неї, фільми, які вона робить останнім часом, так само щиро не люблять і відверто не розуміють, чому режисер витрачає час і свої надзвичайні здібності на ствердження саме таких цінностей.

Дійсно, якщо переглянути перші фільми Кіри Муратової – “Короткі зустрічі” (1967), “Довгі проводи” (1971) та недавно зняті – “Три історії” (1997), “Лист до Америки” (1999), ”Другорядні люди” (2001), може скластися враження, що їх зробили різні люди. У перших – найголовнішою є лірична, інтимна, навіть дещо романтична інтонація, в недавно зафільмованих – естетизована реальність абсурду, аж до цинізму, без жодних ілюзій.

Причини такої вражаючої метаморфози криються напевно в тому, що відбувалося в нашій країні протягом останніх десятиріч. Муратова починала в шістдесяті і, дещо умовно, можна назвати її причетною до покоління “шістдесятників”. Не тільки за віком, а й за певним типом свідомости. Розуміючи обмеженість і умовність цього терміну, можна все ж таки визначити деякі спільні, і не тільки для кінематографістів, риси, притаманні й Кірі Муратовій. Доля “шістдесятників” – це Великі ілюзії у часи “відлиги”, гірке розчарування в часи “застою”, доброзичливий скепсис, вже без сподівань, у “пєрєстроєчний” період та своєрідний підсумок у наш час, вже після розпаду СРСР.

На цьому тлі фільми Муратової постають як лакмусовий папірець часу. Скажімо, “Короткі зустрічі” зосереджують у собі майже все, що вкладається в наші уявлення про шістдесяті, зважаючи, що Муратова – мистець провінції у найкращому сенсі цього слова; в її фільмах, скажімо, не міг з’явитися актовий зал московського Політеху з представниками тих самих шістдесятих, як це було в “Заставі Ілліча” Марлєна Хуциєва. Бородатий геолог у виконанні Владіміра Висоцького (що сам є прикметою часу і одним з найяскравіших її виразників) – уособлення “романтичної” професії. Жінка-керівник (її зіграла сама Муратова) надхненно працює не через страх, як у сталінські часи, не за грамоти і показники, як у часи “застою”, а на ентузіазмі, вболіваючи за свою справу. Дивний, але міцний шлюб, з одного боку, а з іншого – дивовижно альтруїстичне кохання героїні Ніни Русланової.

Так само “Довгі проводи” передають внутрішню атмосферу сімдесятих – початку вісімдесятих з їхнім моторошно-медитативним заглибленням людини в себе, відчуженням, нерозумінням одне одного, соціальною стабільністю і душевним безладом. Чи не в цьому фільмі починається “історія хвороби” нашого суспільства (астенічний синдром?), що триває й досі, яку веде Кіра Муратова, наче лікар-вчений, фіксуючи симптоми й ставлячи діагнози, але без втручань, без намагань “вилікувати”. Невтручання обране як позиція, можливо, задля “чистоти експерименту”, а скоріше через те, що цілковито марними є спроби щось змінити.

“Людина повинна бути оптимістом”, – казали радянські ідеологи; те саме кажуть і нинішні. “Людина нікому нічого не винна, вона вільна й самотня від народження”, – стверджують фільми Муратової. Зараз багато посилаються на відоме американське “посміхайся!”, що начебто врятувало Сполучені Штати під час Великої депресії. Так то ж ув Америці! А в нас останніми оптимістами були, здається, будівники перших – сталінських – п’ятирічок. Як у відомому анекдоті: “Ну, і що то їм дало?” Ми знаємо, що з ними стало і що стало з тим, на що вони поклали життя. Та ще ті самі “шістдесятники”, чиї мрії розбилися не так криваво, проте теж доволі сумно. Який уже тут оптимізм, яка в біса Америка! Ми туди, за океан, можемо тільки листи надсилати. Але що в них можна написати, окрім того, що “велика Россия, да отступать некуда” та що “хрен редьки не слаще”. Фільм Муратової так і називається “Pismo v Ameriku” – латиницею, але російською. Так само і ми наслідуємо західний спосіб життя за формою, а по суті, ми – краще чи гірше – ті, хто є, інакшими бути не можемо. Напевне, американці дивляться на країни СНД, як на цю назву: начебто літери англійські, а прочитати неможливо, начебто всі ознаки капіталізму та демократії у західному варіанті, але все якось шкереберть, дивно і незрозуміло.

Ну, як пояснити хоча б американським еміґрантам – нашим колишнім співвітчизникам, – чому талановита людина має жити мало не на вулиці, чому нахабну квартирантку, яка не хоче сплачувати орендну платню, не можна вигнати з власної квартири?!

Пояснювати, що наша держава так “дбає” про науку і культуру, що ті, хто працює в цих галузях мало не жебраки, якщо не зрадили свого покликання? Що зазвичай оренда квартири в нашій країні, м’яко кажучи, не афішується через те, що офіційне оформлення потягне податки, після сплати яких від прибутку залишиться така мізерна сума, що не варто й справу починати? А що сказати на наступне, цілком логічне запитання, чому така недосконала податкова система? Тут треба розповідати всю історію країни, починаючи... ну, хоча б з київського князя Ігора Рюриковича, що той через власну жадібність вирішив взяти податки двічі. А про те, чим це для нього скінчилося, краще нагадати в Києві, а не в Америці.

В Європі фільми Муратової дуже поважають, вони там – щось на зразок сюрреалізму. Нікому і в голову не прийде, що можна так насправді жити. В Україні ж, як і в Росії, вони настільки реалістичні, настільки чесно висвітлюють сучасний стан буття, що у дивних, часто несповна розуму, персонажах вперто не хочемо впізнавати себе й тих, хто нас оточує.

Таке діаметрально протилежне сприйняття склалося не сьогодні. От, наприклад, у фільмові вже згадуваного Луїса Бунюеля “Скромна чарівність буржуазії” героїні черговий раз приходять до ресторану, і виявляється, що там саме скінчилися і чай, і кава... Абсурдна ситуація, як для Франції. А от у СРСР на той час (1972 рік) у цьому б не було нічого дивного, це було майже нормально, принаймні, звично.

Можливо, основна проблема у сприйнятті останніх фільмів Муратової співвітчизниками полягає в тому, що, знаючи вочевидь реалії життя у пострадянських країнах, режисер дивиться на нього, наче стороння. Адже те, що ми звикли до абсурду, не означає, що він є нормальним, природним станом речей. Хоча людина може до всього звикнути, вона ж бо, як каже прислів’я, не блоха... Але тільки не до смерти.

Трагічна самотність життя і невблаганна навала смерти – це те, що насправді хвилює Муратову. І ці дві теми дедалі гучніше лунають у її фільмах. “Захоплення” (1994) і “Три історії” (1997) зроблені під відчутним впливом Рєнати Літвінової – культової особи сучасного мистецького життя Росії. Сценаристка, актриса, а тепер вже й режисер, Літвінова переймається перш за все творенням власного образу, ориґінально поєднуючи з одного боку сучасні вимоги “публічної особи”, з іншого – наслідуючи кінозірок минулого – від перших “королев екрана” до “класичного” Голлівуду та радянського кіна 1930 – 50-х років. Цей образ, що він значною мірою ґрунтується на декадансі початку ХХ століття, – “жінка-вамп” є таким собі “Носферату в спідниці”, що він холоднокровно несе загибель оточуючим, але внутрішньо залишається самотнім і незрозумілим. До того ж тут неодмінний атрибут – естетизація смерти, часом насмішлива (в дусі сучасного “стьобу”), часом заворожуюча. Що ми й можемо простежити у цих двох фільмах, особливо у “Захопленнях”. І сенс полягає саме в такому балансуванні, коли остаточно не зрозуміло, чи це справжнє зачарування естетикою Танатоса, чи це залякування смерти шляхом висміювання, як злих духів під час Геллоуїну, чи це відверте знущання над смертю, презирство до неї і до нас за те, що ми робимо занадто серйозні обличчя і суворо промовляємо на кшталт: “Є все ж таки речі, над якими не варто сміятись”. А чому б і ні? Грати зі Смертю в шахи, як Берґман, вже не цікаво. Часи тепер зовсім інші. Та й від самого початку зрозуміло, хто врешті переможе.

Монологи медсестри у фільмі “Захоплення”, написані й прочитані Рєнатою Літвіновою – це досить примхливий коктейль з некрофілії, “стьобу” та марення божевільного. Але й холодного розрахунку – Літвінова дуже добре відчуває кон’юнктуру кола інтелектуалів (або тих, хто себе такими вважає). Вона ж зірка, і за будь-яку ціну хоче залишитися нею.

Багатьох творчий союз Муратової-Літвінової здивував. Адже вони – представниці різних поколінь, різних уподобань та поглядів на мистецтво. Втім, Літвінова – окрім усього іншого – така сама ознака нашої доби, як Висоцький часів “Коротких зустрічей”. Вибір Муратової засвідчує, що вона так само гостро відчуває сучасність, як і тридцять років тому. Це дає режисерові величезну перевагу перед тими, хто намагається продовжувати сповідувати “ідеали молодости”. Останні цікаві історикам та фахівцям; фільми, що вони роблять зараз, зрозумілі переважно в контексті попередніх робіт. Натомість, Кіра Муратова була й залишається актуальною – як сюжетно, так і естетично. Пригадується, як Лукіно Вісконті на питання, хто з молодих кінорежисерів викликає у нього надії й оптимізм, відповів, що по-справжньому молодим і перспективним йому видається 72-річний Бунюель, що він своїми фільмами залишив далеко позаду тих, кого тоді називали “молодими” – французьку “нову хвилю”, “молоде кіно” Німеччини тощо. Повторюю: на наших теренах те саме можна сказати про Муратову. Змінюючись із часом, вона не зраджує себе, бо її сутність – постійна зміна, і саме це є константою Муратової. Вона реєструє у своїх картинах час і стан суспільства в ньому; не її провина, що результати невтішні. Її душевна молодість незаперечна, бо молодості властиві категоричність, гостре відчуття несправедливости й певний азарт – непереборне бажання кинути виклик суспільству.

Таким художнім викликом, сказати б навіть, свідомою провокацією стали “Три історії”. Це спрацювало – суспільне обурення виникло. Виявилося, що вітчизняного глядача, який достатньо “об’ївся” телевізійною “порнографією жаху” (вислів Берґмана), ще можна чимось вразити. Фільм викликав активну дискусію, резюме якої: “смерть, особливо насильницька, не є звичайною подією”. Все це виглядало так, начебто цілком здорове суспільство із шанобливим ставленням до людського життя справедливо розгнівалося на “цинічну” Кіру Муратову, котра намагалася зруйнувати сталу систему гуманістичних цінностей, зробивши замах на святі для цього суспільства речі. Того самого суспільства, що десятиріччями сповідувало “примари комунізму”, а тепер намагається переконати всіх у своїх стражданнях через це. Того суспільства, що в переважній більшості легко, без жодних докорів сумління зрадило свою – хай злочинну по суті – батьківщину. І не через раптове “прозріння”, не через надмірну любов до демократії і свободи, а через прагнення здобути таким чином соціальний комфорт і забезпеченість якісними продуктами харчування та масового вжитку, “як на Заході”. Цілком зрозуміле прагматичне прагнення жити краще, але, перепрошую, до чого тут мораль?! Адже ніхто не визнає винним себе особисто у скоєних злочинах радянської репресивної машини. Всі посилатимуться на незнання того, що тоді відбувалося. Це там, нагорі, сидів хтось великий і страшний, от він у всьому винний. На телеекранах та шпальтах газет раз у раз з’являються люди, на совісті яких стільки людських життів та зламаних доль, що порівняно з ними серійні вбивці Чикатило й Онопрієнко – добрі дядечки. Вони не тільки не покарані, але й продовжують “керувати”, об’єднавшися з тими, кого ще донедавна переслідували. Останні так само не проти такої співпраці – аби до “годівниць” допускали. Це теж свідчення “високої моральности суспільства”. Того суспільства, де жебракують діти і старі, здорові молоді люди не можуть заробити на життя чесним шляхом, де зростає кількість самогубств і невмотивованих злочинів, де засіб боротьби з конкурентами та опонентами єдиний – вбивство, де виграє той, хто краще обдурить, де кожного вечора люди дивляться телевізійні програми, що детально демонструють тіла всіх небіжчиків за останню добу. То чи варто представникам цього суспільства нарікати на дзеркало, яким є фільм Муратової? Чи може варто уважніше придивитися до власного обличчя? Бо хіба в основі “дивних”, химерних персонажів і подій “Трьох історій” не міститься правда нашого нинішнього буття? І не дивно, що це хвилює Муратову, дивно, що це не хвилює інших.

Що, власне, незвичайного ми побачили в “Трьох історіях”? У першій новелі – “Котельня № 6” – чоловік через якусь дрібницю вбив сусідку і намагається позбавитися трупа. Приносить його до котельні, просить приятеля спалити у топці. Той зважає на технічні складнощі. У цій котельні живуть люди, та ні на кого з присутніх ні смерть, ні вигляд мертвого тіла не справляють ніякого враження. Жодного слова про злочин і покарання, про докори сумління, про порушення заповідей. Життя триває. Якщо можна назвати життям це жалюгідне існування, що не набагато краще від смерти. Справді, чи варто триматися за таке життя?!

Найкрасивішим з усіх персонажів є труп у целофані. Він досконалий. Гарна людина – це мертва людина. Вона не каже дурниць, не робить зайвих рухів (власне, ніяких); вона є тим, хто є – трупом, і, на відміну від живих, не намагається видати себе за когось іншого. Мертві не просять їсти, не з’ясовують стосунків, не кричать, не скиглять. А живі... “Я не люблю чоловіків. Я не люблю жінок. Я не люблю дітей. Взагалі, цій планеті я б поставила “нуль”, – каже героїня Рєнати Літвінової Офелія з однойменної другої новели фільму. Перед цим вона задушила випадкового коханця панчохою, а після – втопить у морі рідну матір, що кинула її маленькою напризволяще. Така оцінка світу може видатись похмурою, вчинки – занадто жорстокими. Все ж таки – вбивство людини. Все ж таки – власна мати. З точки зору “загальновизнаного гуманізму” це неприпустимо. А викидати дітей, як непотрібний мотлох – це припустимо? А як можна довести цій матусі, що та неправильно чинить, якщо вона нікого не чує, крім себе (це, до речі, одна з постійних ознак фільмових героїв Муратової), і при цьому наче випромінює ту нахабну самовпевненість, що притаманна тільки дуже обмеженим людям. Оце вам жінки. Про чоловіків ішлося в першій новелі.

Що стосується дітей, то їм присвячена новела – “Дівчинка і смерть”, яка найсильніше шокує, – вона й викликала більшість нарікань. В ній маленька дівчинка проситься піти погуляти на вулицю в старого сусіди, який має наглядати за нею. Той, ясна річ, не пускає. Аби досягти мети, дівчинка використовує всі засоби, включно з натяком на інтимні стосунки (!). Та дідусь виявився впертим. Тоді в хід пішла щуряча отрута. Немає людини – немає проблеми. До того ж старий був людиною малоприємною: повчав, робив зауваження, був увесь час незадоволений способом життя оточуючих, особливо дівчинки та її матері. Коли дідусь помре, дівчинка скаже значущу фразу: “Тепер можна все”. Уявляти, що вона має на увазі під цим “усе”, не дуже хочеться – стає моторошно. Бо вбивство старого – це тільки початок її існування в цьому світі. Далі буде.

Радянська влада останніх років була вже слабка й часом зовсім впадала в маразм, проте якось тримала контроль не тільки політичний, але й моральний. Тепер, коли її не стало, немає жодних моральних критеріїв і “можна все”. Довколишнє життя підтверджує, що чимало людей зараз літерально дотримується саме такої позиції. Для багатьох радянська влада свого часу надовго замінила не тільки релігію, але й власне Бога. “А якщо Бога немає, тоді все дозволено”, – писав Ф. Достоєвський. Проте російський класик, знавець темних сторін людської душі, “гикає і перевертається в труні” (репліка з фільму “Лист до Америки”) від того, що відбувається зараз. Чому так сталося? Можливо, найважчим для нас виявилася зміна соціального статусу. Ми звикли себе вважати частиною “передового людства”, а опинилися в ранзі “другорядних людей”.

Саме про цей прошарок нашого суспільства, та, мабуть, не тільки нашого, йдеться в останніх фільмах Кіри Муратової. Другорядні люди – це люди, від яких нічого не залежить, які, з точки зору інтересів загальнодержавних (або тих, що за них видаються), нічого не варті, чиї доля і труднощі нікого не цікавлять. Їхні зусилля, витрачені на те, щоб вийти із замкненого кола, марні.

Починаючи з “Трьох історій” увагу Муратової сконцентровано саме на них. Втім, всі її фільми присвячені “маленьким людям”; та останніх років ця тема стала набагато гострішою й драматичнішою. Це перша причина такої уваги до “другорядних людей”. Друга полягає в тому, що ніхто, крім Муратової, не цікавиться їхнім життям. Це дуже “по-муратовськи” – робити всупереч загальній течії. Нарешті третя причина: “другорядні люди” найбільш позбавлені всіляких умовностей – так само, як і творчість Муратової.

Невелику роль у новелі “Котельня № 6” зіграв Сергій Четвертков. У фільмах “Лист до Америки” та “Другорядні люди” він, сказати б, зайняв “вакантне” місце Літвінової, виступаючи як сценарист і виконавець головних ролей. На початку 1990-х Четвертков співпрацював з режисером Ігорем Шевченком у фільмах “Час перевертня” та “Наліт”, проте до появи у стрічках Муратової він був практично невідомий широкому загалові, та й зараз досить важко знайти будь-яку інформацію про нього. Скоріш за все, у кінематограф його привів випадок; якщо це дійсно так, то цей випадок щасливий, бо Четвертков дуже обдарована людина, чого вартий лише вірш “Піліґрим”, якого він читає від імени свого персонажа у фіналі “Листа до Америки”. На тлі суцільної “політкоректности” Заходу, на яку мистець і політик весь час повинен зважати: не дай Боже образити людину іншої раси, національности, віросповідання, сексуальної орієнтації тощо, цей вірш – наче ковток повітря, справжньої, незаанґажованої свободи.

На відміну від Літвінової, схильної, як було вже зазначено, до холодної естетизації жаху, навіть милування смертю, Четвертков вніс до фільмів Муратової яскраве емоційне забарвлення. “Лист до Америки” і особливо “Другорядні люди” – вже не просто констатації неприродних процесів у суспільстві, але й певне ставлення до них.

“Другорядні люди” починаються з епізоду, де лікар (Четвертков) повідомляє жінці, що її хворий брат приречений і от-от має померти. Жінка розкриває медичний словник і починає читати вголос статтю, присвячену агонії – тобто тому, що відбувається зараз із її братом. Холодні, суто наукові, формулювання викликають у неї сльози. Процес читання розкриває дуалістичну сутність найнезбагненнішого явища – смерти: природність припинення діяльности біологічного організму і відчай людини та близьких перед її невблаганним насуванням. Перше урівнює кожну людину з безліччю інших, які померли, або мають померти. Друге підкреслює унікальність людського існування, незамінність кожної особистости.

Відтак лікар іде вулицею певного населеного пункту (місто не місто, село не село) серед нових респектабельних будинків і будов. Дорогою лікареві трапляється чоловік, котрому він розповідає про страждання вмираючого сусіди. На що чоловік каже страшні і водночас дуже правдиві слова: “Дивно, я знаю, що маю жаліти його, але не відчуваю ніякого співчуття”. Чи не в цьому криється основна проблема, яку звично називаємо “проблемою духовности”? Так само звично, а не щиро захоплюємося визнаними задовго до нашого народження творами мистецтва, звично кажемо чергові слова співчуття, любови, жалю, слова, які годиться говорити в тій чи тій ситуації – не тому, що відчуваємо це, а тому, що маємо відчувати.

Велика свиня бабрається в багні з дуже серйозним виглядом. Та це не змінює характер її так би мовити “діяльности”. Так само й у житті людини: хоч яку маску вона не надягне, присвячуючи своє існування єдиній меті – копирсанню в пошуках їжі, та все одно залишається, даруйте, свинею.

Молода жінка Віра (Наталя Бузько) волає про допомогу. Дві її сусідки по-різному реаґують на це, стоячи на своїх балконах впритул одна до одної: перша – дівчина – все питає, що трапилось, друга – старша жінка – закликає першу замовкнути, мотивуючи тим, що та жінка далеко, то хай вона собі кричить, а от дівчина близько і своїм криком може розбудити дитину. Старша каже, що їй наплювати на те, що там сталося, для неї найголовніше, щоб не прокинулася дитина. Дівчині так само наплювати на жінку разом із її дитиною. Отже, ніхто з них не поспішає допомогти, натомість отримують задоволення від взаємного зневажливого ставлення. Їхній діалог безкінечний – хизуванню власною байдужістю до чужого горя або до важливих для інших речей не має меж.

Лікар, що випадково опиняється біля Віри, єдиний, хто погодився піти з нею додому, де її п’яний чоловік Василь влаштував скандал. Жінка просить “трохи налякати його”, щоб він угамувався. Унаслідок кумедної сутички Василь гине. Лікар у паніці пропонує піти й розповісти все в міліції. Віра категорично проти, в неї немає ні крихти співчуття або докорів сумління. Трохи згодом лікар пристає на її пропозицію позбавитись трупа. Пізно ввечері вони вдвох потайки несуть тіло до глухого місця, щоб інсценувати нещасний випадок. Назустріч їм йде міліцейський патруль, що веде під руки геть п’яного чоловіка. Лікар і Віра не розгубившись, взяли так само тіло небіжчика під руки і пройшли повз патруль, який нічого не запідозрив. Бо в країні, де кількість жертв алкоголю більше, ніж під час війни, в такій ситуації немає нічого дивного. Таким робом труп знов опиняється вдома.

Наступного ранку лікар приходить до Віри і бачить Василя, що той, наче нічого не сталося, ходить по дому, голиться і взагалі непогано себе почуває, як для небіжчика. З радощів лікар мало не непритомніє. Та виявляється, що це брат-близнюк загиблого, Олексій. До того ж, ні Василь, ні його брат, ні Віра не є господарями цього дому.

Та от з’являється справжній хазяїн – Жан. Це колишній вчитель, нині бізнесмен чи ґанґстер (межа між цими професіями у нас досить умовна). Олексій працює в нього охоронцем і той дозволяє йому жити разом із родичами у своєму недобудованому особняку.

Приходить жінка-слідчий і суворо питає всіх присутніх, що їм відомо про знайдений на їхній вулиці розчленований труп? Лікар та Віра злякались швидкого викриття їхнього злочину, проте, з’ясувалося, що те тіло було знайдене ще минулого тижня. Олексій ніяк не відреаґував, а Жан як справжній веґетаріанець відповів: “Не розумію: якщо вже вбили, розчленили тіло, то треба його зварити і з’їсти”. Блискучий чорний гумор в дусі фільмів Пітера Ґріневея!

Як бачимо, ставлення майже всіх персонажів до смерти іншого досить спокійне, байдуже. Але є винятки. По-перше, лікар. Він є справжнім носієм дійсно гуманістичного ставлення до людини. Він співчуває своєму пацієнтові, який важко й болісно помирає, не може пережити, що став причиною смерти людини, хай навіть випадково. Коли він бачить уперше Олексія й думає, що це вбитий Василь, то його охоплює таке щастя, така радість, що він кидається цілувати “воскреслого небіжчика”.

Ще один виняток – Олексій, котрий відмовляється вбити зв’язану людину, як того вимагає його “хазяїн” Жан. Парадокс в тому, що вбивство – начебто невід’ємна частина його професії, бо він працює на людину, не дуже помірковану щодо засобів боротьби за виживання у цьому справді божевільному світі. Олексій каже, що якби хтось нападав на нього чи Жана, тоді, звичайно, інша річ, тоді б він не вагався, а так…

Жан також не може вбити свого давнього ворога Буля, й арґументація у нього ще комічніша, ніж зовнішність. По-перше, причини, через які треба здійснити вбивство. Колись вони працювали разом в одній школі: Жан викладав російську літературу, а Буль, який нині лежить у баґажникові розкішного й водночас старомодного авта, – фізкультуру. І от поки нинішній бізнесмен-мафіозі “сіяв розумне, добре, вічне”, його колеґа займав дівчаток і крутив роман з директоркою школи. Тому у Буля був особливий розклад: урок – “вікно”, урок – “вікно”… Останнє чомусь викликає в Жана особливе роздратування, і саме це він видає за найважливіший арґумент, чому він замовив вбивство Буля. Та виявилось, що у “бізнес” подався й сам Буль. Він очолює злочинне угрупування, яке… здійснює вбивства на замовлення. Отже, виявилося, що Жан заплатив за вбивство Буля самому Булю! Буль, котрий уже отримав гроші, мав би пустити собі кулю в лоба, проте розраховувати на це не варто. Тепер у Жана немає іншого виходу, як убити Буля самому, доки той не вбив його.

Муратова відверто сміється над штампами голлівудського кіна, що вперто входять до нашої свідомости. Одначе, не тільки. Жан каже, що не може особисто вбити того, кого він ненавидів протягом багатьох років, бо він… вчив дітей людяності на кращих прикладах російської літератури. Чи ж він, що з таким надхненням розповідав про муки Раскольнікова, тепер має сам стати на його шлях?! Тобто заплатити за вбивство можна, наказати вбити можна, а самому стріляти – сумління не дозволяє. Фьодор Міхайлович, мабуть, гикає і безперестанку перевертається в труні від такого “літературознавчого” розуміння свого твору. Це відбиває теперішній стан свідомости пострадянської людини, яка намагається поєднати непоєднуване – сучасні жорстокість і практицизм із залишками своєї колишньої (дійсно дуже високої) моралі. Це не так смішно, як здається спочатку. Це – іронійна і гірка ностальгія за “старими добрими часами”. Тільки не за тими часами, де нам було добре, а за тими, де були добрими ми. Жан звільняє з роботи Олексія – грубо, неввічливо, з презирством, як і належить справжньому “босові”, а потім біжить за ним, просить вибачення, пропонує шампанського, почуваючись винним…

У такий спосіб Муратова виявила чи не найголовнішу проблему нашого часу: люди вже не можуть бути добрими, але ще не стали стовідсотково безжальними. Виходить, як у тій приказці про “доброго” чоловіка, що жалів пса і відрубував йому хвоста по частинах. Це так, як суспільство ставиться до “другорядних” людей, що не можуть дати собі ради у нових незвичних обставинах. Можна ж було б зібрати їх в одному місці і розстріляти, щоб не мучилися самі й не заважали іншим будувати “капіталістичний рай”. За радянської влади так і робили з тими, хто “не вписувався” в тогочасне життя. Натомість, демократичний лад дає їм змогу сяк-так вижити і відшукати нішу для свого існування. Тобто соціальні умови можуть бути нестерпними (не тільки бідність, але й моральний клімат у суспільстві), зате світогляд людини недоторканний. У цих умовинах людина занурюється до власного світу, ховаючись од зовнішнього – тема, розпочата ще в “Захопленнях”. Хтось свариться з сусідами, хтось плює у відеокамеру, хтось ніжно цілується з мавпою, хтось демонструє своє оголене тіло перехожим, хтось збирає усілякі непотрібні речі: жетони, листівки, гроші, що вийшли з обігу тощо. Дурні? Дивні? Божевільні? Звичайно. Але вони серед нас, і ми теж серед них.

Буль раптом помирає сам, без сторонньої допомоги, розв’язуючи конфлікт між Жаном та Олексієм. А от Вірі, яка носиться з трупом свого чоловіка, марно намагаючись позбутися його, доводиться важко. Спочатку вона йде до свого коханця, сподіваючись на його допомогу. Проте, коли той побачив її з вікна з великою сумкою (в ній – труп), вирішує, що Віра зібралася переїхати до нього і взагалі не відчиняє двері. Таксист, що мав відвезти на вокзал, висаджує її мало не на півдорозі у безлюдному місці. Їй, що байдуже ставиться до всіх оточуючих, доводиться зіткнутися з таким самим ставленням стосовно себе. Лише одна людина безкорисливо погодилася їй допомогти – це пацієнт психлікарні Міша, третій виняток із загального правила байдужости до життя і смерти, єдиний з усіх персонажів, що він не намагається видати себе за психічно здорового.

Під час своїх поневірянь Віра вголос розмірковує про смерть. “Смерть огидна, смерть потворна”, бо після неї людина стає безпорадною, її можна роздягати, роздивлятись, переносити з одного місця в інше… Сама думка про смерть нестерпна для людини, хоч в яких умовах вона живе, хай що випаде на її долю, та все ж таки чіпляється відчайдушно за життя, вперто не хоче помирати. Тому свій страх перед смертю Віра тамує у співі, так само як сестра смертельно хворого – у танці. “Мистецтво – це наш захист проти гістерії та смерти”, – сказав колись американський поет Теодор Ретке.

Для Муратової немає життя після смерти. Смерть – це кінець усьому, ніяких інших шансів не буде. Реальне тільки тіло небіжчика, а з ним люди поводяться не дуже чемно. Уявімо, що мертві все відчувають, наприклад, під час анатомічного розтину. Бр-р-р… Після цього хочеться жити якомога довше.

Віра влаштовує сумку із трупом у камері схову (ну, вона ж хоче сховати його). Взагалі у “Другорядних людях” смерть – це замкнений простір (сумка, камера схову, баґажник авта), тобто те, з чого немає виходу. Це цілком логічно, адже небіжчик опиняється завжди у такому місці – хоч у звичайній кладовищенській труні, хоч у Кремлівській стіні – все’дно безвихідь. Коли Віра врешті відкриє сумку, мертвий оживе – замкненість порушена, отже, настає чудове “воскресіння”, як і було обіцяно в епізоді з появою близнюка.

У “Трьох історіях” та “Листі до Америки” життя постає таким, що, справді, нема причин триматися його. Натомість, “Другорядні люди” доводять, що смерть – єдина справді безвихідна ситуація; доки живий, все можна виправити. Чи варто щось виправляти, чи є в цьому сенс, чи виправлене не виявиться ще гіршим – то вже інші питання.

Тож, тільки неуважливий чи недоброзичливий глядач після перегляду фільму “Другорядні люди”, мовить: “Ну, Муратова в своєму дусі, чергове продовження “Трьох історій”. Ні, насправді цей фільм набагато світліший і мудріший. Сарказм змінився на гірку іронію. І вийшла справжня комедія, комедія нашого життя. Невесела, звичайно. Бо йдеться про долю другорядних людей. І всі персонажі, окрім, може, героїні Наталі Бузько, – другорядні, але вони ж і створюють цю надзвичайну стрічку. Так само як “другорядні” люди (а не яскраві особистості чи державні діячі) створюють наше суспільство. І полярність думок у фільмі – від соціальної критики, що сподобалася б навіть комуністам, у симпатії до яких важко запідозрити Кіру Муратову, до майже фашистського: “Калічити дерева не можна. Вбивати поганих людей – так, а калічити рослину – не можна”, – це теж суперечності не фільму, а нашого сучасного буття. Муратова знову тільки зафіксувала цей стан свідомости. Мабуть, стрічки видатного режисера скажуть колись про наш час більше, ніж “парадна хроніка”, що робиться зараз на державне замовлення. Втім, режисер не дуже на це розраховує, бо прізвища всіх тих, хто створював фільм, враховуючи її саму (фінальні титри), вона розташовує в альбомі божевільного збирача всілякого непотребу Міші. Таке місце вони зараз і займають у нашій країні, бо для переважної більшости українців останні фільми Муратової або невідомі, або цілковито незрозумілі. І тільки жменька диваків обрала їх у якості свого “захоплення”. Для інших ці диваки виглядають, напевне, як той Міша з психлікарні…

Фільм, що планувала зняти Муратова за творами Сомерсета Моема мав називатися “Примхи долі”. Не склалося. Але ця картина фільмується. Тільки ставить її інший режисер. Той, з яким важко сперечатись. Фільм, де Муратовій випала цікава, але дуже складна роль – дисидентки за покликанням, що пройшла випробування забуттям, безнадією, бідністю, славою та милістю влади і з честю витримала їх.

Як би ви не ставилися до творчости Кіри Муратової, не можна не визнати: сьогодні вона залишається абсолютним лідером українського кіна, а її фільми – справжнім феноменом європейської культури.

Далі буде. Сподіваймося.


Також дивіться:


> Примирення Кіри Муратової?


> “Чеховські мотиви” на Московському МКФ


> Злочини і мотиви. Новий фільм Кіри Муратової


> «Тянется музыки светлая нить» (Про фільм “Чеховські мотиви”)



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com