Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.05.2005 15:56

Про користь путівника в пустелі("Путівник", Олександра Шапіро)

Дмитро Десятерик, KINO-КОЛО, весна (25), 2005

ПУТІВНИК/ПУТЕВОДИТЕЛЬ (2004, Україна, 108’); сценарист: Олександр Шапіро; режисер: Олександр Шапіро; оператор: Павло Олексієнко; композитор: Євген Кекух, використана музика An.Gel; актори: Олексій Горбунов, Володимир Горянський, Віталій Лінецький, Георгій Дрозд, Алла Сергійко, Євгенія Гладій, Костянтин Шафоренко, Володимир Ямненко, Олександр Ройтбурт; продюсер: Сергій Баранов. Виробництво: Lazaretty Reproduction на замовлення телеканалу „1+1”.




Український дистриб’ютор фільму: “Артхаус трафік"”.

Отже, кіно про Київ. Отже, кіно незалежне. Отже (що найбільше, мабуть, хвилює багатьох геронтократів зі Спілки кінематографістів), з'явився перший повнометражний фільм режисера, котрий узагалі не закінчував спеціалізованого закладу в цій галузі. Ніякого. Взагалі. І ніц не може, навіть якби забажав, розповісти про хвилюючі й світлі роки навчання. Жодних сантиментів стосовно споконвічної радянської пари учень – учитель. Ай-яй-яй, як же ми дожили до такого?

Фільм називається “Путівник”. Режисер – Олександр Шапіро. Наприкінці дев’яностих починав (причому не стільки як режисер, скільки як ідеолог) у кліпмейкерській групі, що спромоглася зробити кілька музичних роликів, один із яких, під назвою „Дивні дні”/“Странные дни”, вийшов дуже вдалим. Після певної павзи Шапіро випірнув із небуття вже на початку двотисячних. Спочатку – як автор амбіційного проекту про “матч смерти” в окупованому Києві. Потім – як творець сценарію і постановник фільму про буття споживачів різних психоактивних речовин “Цикута”. Рекламну кампанію картини було побудовано досить вдало – адже тема вже сама по собі бачилася вельми дражливою. І вже виходячи з цього сам факт неприйняття фільму в конкурс фестивалю “Молодість” чи невипуску в широкий прокат мимоволі потрактовували як цензуру й репресії. Фільм усе одно вийшов масовим накладом на відео з промовистою позначкою: що в кадрі вживано справжні наркотики. Зважаючи на надзвичайну популярність цього питання серед теперішньої клубної молоді, певний статус визнання, принаймні в цієї частини авдиторії, режисерові було забезпечено.

Отже, нічого дивного в тому, що на кожен сеанс “Путівника” до кінотеатру “Жовтень” щоразу приходив небачений для вітчизняного кіна натовп глядачів, причому переважно молодих.

“Путівник” знятий у вже звичній для Шапіро кліповій манері. Сама структура фільму – десь близько десятка фраґментів, так чи інак присвячених Києву. Здебільшого – це ескізи, діалогічні сценки, не об'єднані спільним сюжетом. Більше того, сюжети майже відсутні і в самих цих епізодах. “Путівник” рекламують як ланцюжок урбаністичних новел. Проте новела якраз і передбачає жорстку сюжетну структуру. В картині ж від епізоду до епізоду повторюється один і той самий прийом: починають розповідати або показувати певну історію: наприклад, у першій новелі розгортається сімейна саґа про дитинство героя, чия родина еміґрувала до Ізраїлю. Або з’являється фатальна красуня, котра обіцяє глядачеві щось на кшталт подорожі в невідомий, таємничий Київ, що “постійно себе розкреслює”, безпритульні хлопчаки метикують, до якого кіна сходити б, – але жоден із цих епізодів нічим не закінчується. Утім, їх незавершеність може бути ходом, прийомом – але коли фраґмент не закінчується як оповідь, він має якось завершуватися візуально, образ має повністю відіграти своє візуальне життя на відтинку фільмового життя, що йому відведений. Але цього не відбувається – постійно лишається відчуття, що персонажі й цілі сюжетні лінії у фільмі просто зникають у нікуди, без усяких пояснень.

Вочевидь, автор “Путівника” зробив наголос не стільки на розгортанні сюжетів, як на створенні певного образу Києва; завдання – реконструювати місто через поєднання багатьох суб’єктивних ракурсів. Майже кожен діалог (весь фільм складається зі сценок на двох-трьох акторів) насичено перелічуванням різноманітних топонімів, називанням вулиць, площ, районів, обговоренням цін на продукти, квартири, на поїздки в таксі, квитки до кінотеатрів, згадуванням того, де міститься яка пам’ятка, яка історична подія з яким пунктом пов’язана. Приводом для такого розлогого реєстру може бути і квартирний обмін, і алкогольні посиденьки людей із різних міст, і ревнощі модного клубного юнака, котрий прагне знайти свою подружку. У вуста героїв Шапіро вкладає досить дотепні репліки. Узагалі в тому, що стосується людського матеріалу, режисер, свідомо чи несвідомо, але досить помітно, наслідує Кіру Муратову. Це стосується і його цікавости до марґіналів, диваків, навіть у побудові діалогів зустрічаються абсолютно муратовські інтонації, навіть ті самі знамениті абсурдистські повтори фраз.

Прийом, як уже сказано, однаковий. Тобто ілюстрована бесіда. Коли в розмові згадувано котресь із місць, то його завдяки монтажній склейці прожогом виводять на екран. Дрібно-дрібно нарізаний відеоряд супроводжувано словами того чи того персонажа про той чи той пункт на мапі столиці. Тобто – чистісінький кліп, лише замість музики – текст, а до нього ще й певні звуки – абстрактно-конкретні. Інколи, до речі, це і справжня музика. Таких перебивок у кожному діалозі – безліч. Але й ритмічно, й композиційно, і структурно кожен фраґмент побудовано за однією і тією ж таки схемою, на однакових елементах. Змінюються лише назви, об’єкти (загалом їх 50 – спеціально відзнятих; або ж узято кадри з архівів). Зображення може бути чорно-біле або кольорове, стилізоване під стару аматорську хроніку або під “психоделічну” клубну картинку. Результат один і той самий.

І ось через цю одноманітність зображень, через відсутність будь-яких варіацій, через передбачуваність режисерських засобів подорож у часі та просторі міста, або “тріп”, як нині мовлять, – не відбувається.

Бо немає руху. Ані драматургічного, ані візуального.

Але назвати цей фільм невдалим неможливо, і не через внутрішні (художні) його якості, а через контекст. А який у нас контекст? Відомо, який.

Тобто те, що кіно в нас, як і раніше, в комі, – то вже банальність. Ні, іноді його знімають. Різне. Або історично-героїчне, або серіали. Ба трохи й в інших жанрах (раз на два-три роки). Але в усіх тих фільмів є одна спільна риса – вони космічно, катастрофічно далекі від авдиторії. Надто ж від тієї її частини, на яку розраховує будь-який психічно здоровий продюсер або прокатник, – від молоді. Цю нішу заповнюють, як відомо, російські стрічки, проте і в них є чітка спільність із вітчизняним непотребом – вони аж ніяким чином не стосуються наших, сучасних, підкреслюю, українських реалій. Які, хоч там що кажи, дуже кортить пізнати саме в художньому трактуванні.

Отже, глядачі – й молоді зокрема – не бачать на екрані ані своєї країни, ані свого часу, ані улюблених міст/місць і героїв, чиї проблеми їх цікавлять. Їм не показують клубів і легких наркотиків, сучасних урбаністичних пейзажів і прикольних чуваків/тьолок. Вони не чують модної музики, вічних питань про кохання, життя і смерть, не бачать незвичного карколомного монтажу, вишуканих дивовижних кадрів – і взагалі ще багато чого не одержують. Тобто нас, сучасних глядачів, просто рік від року іґнорує, позбавляє вибору все та ж зграйка старих і не дуже, перепрошую, пердунів, котрі досі вважають себе великими кінокерманичами.

І саме тому на “Путівник” Шапіро йшли і йтимуть люди. Бо ж у ньому все те коли й не наявне, то бодай заявлене. І на наступний фільм Олександра – про “матч смерти” часів Другої світової – теж підуть. І на картину після того, й після, й після... А що Шапіро всі їх зніме – можна й не сумніватися.

Ми попросили режисера сказати кілька слів про “Путівник” і про наступний проект.

Олександр Шапіро: Один з головних ефектів мого фільму – що портрет міста створено в ньому новими виражальними засобами... Я дуже не люблю класичної сюжетної структури. У “Путівнику” закладено свою драматургію, просто не всі її сприймають. Мені хочеться показати, що така сюжетика утворює ширші, незвичніші силові поля, ніж лінійна нарація.

У фільмі взагалі немає ніяких автобіографічних фактів.

“Путівник” можна сприймати і як освідчення в любові до Києва, але фактичне ставлення до цього простору змінилося. Місто для мене блякне, тут стає менш цікаво, ніж було колись...

Уже з квітня розпочинається запуск нової картини – про “матч смерти” в Києві під час окупації. Цій ідеї вже чотири роки, і за цей час вона не змінилася. Я не хочу робити абсолютно історичного фільму, в будь-якій древності я шукаю сучасне. Цього разу важливою буде метафора спустошення – бо тоді, коли я розпочинав роботу над сценарієм, образ порожнього міста переслідував мене. Можливо, фільмуватимемо у Прип'яті або в Чорнобилі і взагалі обійдемося без декорацій...



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com