Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

16.06.2005 18:09

Дивний збіг обставин

Роман Корогодський

...і немає нічого нового під сонцем!..

Книга Еклезіястова, 1, 9





Це ж треба: саме 23 лютого 2005 року, коли у Верховній Раді відбувалося слухання щодо ситуації з українським кінематографом і в пристрастях несамовитої любови до національного кіна у стіни парламенту завітав бунтівливий дух лорда Байрона, якого озвучив один із камікадзе на вівтарі мистецтва своїм не то погрозливим, не то мстивим «Прощавай...», у цей урочий час я випадково знайшов (із допомогою працівника ЦДАМЛМ України Василя Шепелюка, який люб’язно забрав частину мого архіву) загублений манускрипт статті «Уроки Андрєя Тарковського», що її я написав у 1987 – 1992 роках, – якраз на обговорювану тему.

Воістину: все нове – добре забуте старе...


УРОКИ АНДРЄЯ ТАРКОВСЬКОГО

Мистецтво прагне вбачити в космічному безмежжі ледь уловимий імпульс людського буття, почути в громовому tutti всесвітнього оркестру плач однієї-однісінької скрипки душі людської... Це веління часу – історіософське осмислення кінця, гадаю, найсуперечливішого століття. Мистецтво нашої доби у своїх вершинних здобутках є породженням саме такого виміру пристрастей.

Кінорежисерові Андрєю Тарковському судилося разом із буквально кількома мистцями світового кіна образно пізнати й запросити до переосмислення, доосмислення, співпереживання глядачів велетенський світ людської печалі, страждання, болю. І лише як спогад, мана – майнула радість. Та й то – мала дещиця її, що швидкоплинно зникала. Не раз питав себе: якщо радість зникає, тане, мов сон, то який сенс тоді в самому процесі образного тлумачення такого світу? Відповісти на це можна по-різному. Спробуймо спершу збагнути явище в найзагальніших рисах. Кіно Тарковського, гадаю, закономірно перетворилося на метафоричний заповіт людству.

У чому його суть? Можливо, наріжним каменем історичного буття нації для трагічного світовідчування художника зробилося людське діяння за покликом душі. А навколо – різновиди бездуховного середовища. Скажімо, безсмертя творчости Андрєя Рубльова, героя фільму «Страсті по Андрєю», постає з екрана луною пам’яти про національне лихоліття. Еманація Святого Духа якраз і полягала в тому, що в кожній наступній ґенерації джерела духовности звучатимуть багатоголоссям привнесених нових і новітніх драм, трагедій війни й миру, землі й космосу. Драм і трагедій за Тарковським. Режисер мовби спонукає людство усупереч усьому жити душею, заради добра, любови. Задля чудодійного секрету Богом навіяного мистецтва. Мистецтва жити. Мистецтва умерти. І задля долі.

І що надзвичайно істотно: на пораненій Землі ми зустрічаємо цілісні натури, шляхетних людей; у космосі – поранені людські душі, які слабують на хвороби Землі. Однак спільний знаменник – навернути людство до життя душею.

Отак я сприймаю заповіт Тарковського. Згодом художник драматично згущатиме барви. „Чи збережеться життя як таке?” – постане питання перед героями фільму «Жертвопринесення»...

*

Кожна національна культура – своєрідна. І завжди самоцінна. Немає кращих культур і гірших – кожна мама для дитини най-най... Виростаючи, випростуючись, ми довідуємося про традиції своєї культури, близьких і далеких чужих. Ми, природно, порівнюємо, усвідомлюємо, чому вкоренилися ті чи ті риси в нас, у них. Шляхом роздумів доходимо висновку про необхідність загальнолюдської фундаментальної основи гуманізму, цілісности й нерозривности світу, в якому добро й любов залишилися неспростованими істинами, як ген-далеко на зорі нашої ери – для перших мешканців римських катакомб.

Це, гадаю, спільний урок від Тарковського для всіх.

Тепер торкнуся кількох, назвемо їх так, «індивідуальних» уроків – для українського кіна, яке перебуває сьогодні у кризовому стані: крах індустрії, переоцінка цінностей минулого (нація прагне постати в повен зріст, і державність України вимагає нового погляду, нової оцінки національного кінематографа). Цей процес пошуку шляху до самих себе, з огляду на симптоми повної денаціоналізації, буде вкрай важким і морально болісним. Лік, як на мене, тут єдиний – совісливість мистців, моральність прагнень і буденна праця. Праця-творення без словоблуддя.

1. Із листів Андрєя Тарковського до Юрія Заруби

(Цей і всі наступні листи, уривки з яких цитовано у статті зберігаються в ЦДАМЛМ України: – Ф. 843. – Оп. I. – Од. зб. 20. –Арк. 1 – 18).

«Зараз я починаю нову картину. Мене вже запустили в режисерський сценарій. Що з усього цього вийде – важко уявити. Поки картина (точніше – майбутня картина) називається «Білий, білий день...» («Дзеркало». – Р.К.). Про що? Їй-Богу, поки що сам не знаю. Може, про ностальгію за дитинством, може, про бажання повернути борги (у фігуральному сенсі, звичайно). Не знаю, що з усього цього вийде».

Це було написано рівно 20 років тому. І сьогодні ми вже знаємо: «Дзеркало» – один із найпронизливіших сповідальних фільмів Тарковського.

На превеликий жаль, в українському кіні слабко, ледь-ледь, прослуховується особистісна інтонація, майже немає сповідальних стрічок, у яких моральність була б визначальною лінією. У нас культивовано дедалі більше фільми в наказовому способі. Якось рідко прагнемо (чи боїмося?) заглянути досередини свого «я». Може, страшно розчаруватися? Винятки – Кіра Муратова, Роман Балаян, Костянтин Єршов... У них є глибокі, напрочуд цікаві сповідальні стрічки. Та я хотів би вести мову про національний кінематограф. Щоправда, існують «Криниця для спраглих», «Вавилон-XX» – «було колись»... А все, що настало «після», не переконує. Радше розчаровує, тривожить.

Що не кажіть, а нам іще належить віднайти в собі притаманну інтеліґенції манеру саморозкриття, навіть із комплексами, рефлексіями – у формі відвертої сповіді. Необхідно себе розкріпачити, відродити з попелу внутрішню свободу. Ми довго німували, як раби, – нам є що сказати, висповідаймося, покаймося. І борги душі нашої – несумірні з дешевизною паперу і плівки, на яких уже в наш час писано і знімано було, скажімо, «Циганку Азу». Тому запитую своїх колеґ: чи збираєтеся „повернути борги (у фігуральному сенсі, звичайно)?”

2. Із листів Андрєя Тарковського до Юрія Заруби

«Написав сценарій разом із Фрідріхом Ґоренштейном. Досить цікавий. Ні, ні, це не комедія, не хвилюйся. Адже я позбавлений почуття гумору. А сценарій (щоправда, ще перший варіант його), про який я тобі говорив, – направду цікавий. Час подій – 1910 – 1914 роки. Місце дії – Близький Схід. Християнський монастир. Католицький.

Герой – спочатку послушник у монастирі, затим людина, котру «навчили» літати. (Буквально).

Фінал – битва під Верденом.

Як тільки по-справжньому скінчу його, обов’язково дам тобі прочитати. Ідея його – народження прагматизму. Герой тому прагматик. Він вважає, що народився недаремно, що створений, аби виконати особливу місію. Насправді він нікчема.

Манія величі, комплекс неповноцінности й тотальна залежність від суспільства. Поки більше нічого не скажу».

Як бачимо, серед творчих планів режисера була ідея образного осмислення однієї з найрозповсюдженіших хвороб нашого часу – прагматизму. Тут, очевидно, річ не тільки в соціальному корінні явища, а й у загальному занепаді духовности, в її споконвічній незахищеності перед суворими реаліями тотального прагматизму, перед звабою слабкодухих наодинці із собою залишитися нікчемами, пристосуванцями, а про людське око обов’язково щось вдавати, грати роль...

Згадайте «Гру в людей», похмурий щоденник, чи журнал, доктора Живаґо (Боріс Пастернак). Саме в цьому своєрідному жанрі сформувалася свідомість того, «що половина людей перестала бути собою і невідомо що розігрує». Український кінематограф, вважаю, задихається від міазмів бездуховности, під тиском емпіричних інтересів, елементарних потреб більшости його творців. Умовно – творців. Точніше – ремісників. Та головне – їхній низький поріг моральности, якого вони впритул не помічають. Натомість снуються суєтні діла, панує марнота марнот, що має свій стиль: строкаті шати комуністичної ідейности, яка панувала впродовж 70 років рабства, поквапно змінюються на революційну фразу нової доби. Усе заполонив дурний патос нещирого людинолюбства. Образна анемія, велемовність таких стрічок викривають бездуховність їх творців.

Сподіваюся, що суспільний клімат самостійної України всупереч усім кризам, нещастям і напастям згуртує на уламках тоталітарної, «демократичної» та всілякої іншої безликости невеличкий загін обдарованих людей, чиї прагнення матимуть єдиний критерій – художність і щирість національно заанґажованих творців. Це була б перемога українського кіна не за п’ятою графою в паспорті. Та щоб наблизити мрію, необхідно розгорнутися душею до моральних заповітів Андрєя Тарковського – непереможної фортеці духу в кіні: «Для мене режисура не професія, а моральність».

Найдивовижніше, що ми, по праву пишаючись своїми видатними художниками, якось легковажно і зручно для себе оминаємо скрижалі їхніх заповідей щодо повсякденного життя. Тим часом, іще у XVIII-му, також пожадливому столітті, філософ Григорій Сковорода нас учив самим способом свого драматичного життя. І смерти. Молодий Ізмаїл Срезневський в «Уривках із записів про старця Григорія Сковороду» наводить зроблену філософом епітафію, викарбувану на його нагробкові, що збереглася для нащадків: «Світ ловив мене, та не впіймав». Годі казати, як тоталітарне суспільство ловило Андрєя Тарковського. Усіма засобами. Життя в сучасного художника й філософа складалося значно драматичніше, ніж у його знаменитого попередника з XVIII століття. Однак, долаючи всі примарні гаразди лихоліття, режисер простував у вічність, залишаючи своїм прагматичним колеґам право занурюватися в багно скороминущих потреб. Отже, те, що стало насущним у добу торжества прагматизму, було актуальним за всіх часів. Тільки справжні мистці відкидали такого роду актуальність. І вірю: відкидатимуть завжди.

3. Із листів Андрєя Тарковського до Юрія Заруби

«Був у мене добрий приятель і чудовий художник – Соостер, естонець. Так ось його тиждень тому знайшли в майстерні мертвим. Інсульт! У 46 років! У розквіті сил, здавалося б. Людина, про яку ніхто у світі не міг нічого сказати, крім того, що це богатир. Щоправда, за Сталіна він був репресований. І до цього часу його у Спілку художників не приймали. Але так і не прийняли...»

«Учора вночі помер Льова Кочерян. Такий життєлюб, весела і здорова людина! І ось він помер. Ну, та нічого не поробиш.

А про смерть також думати треба. Усі ми помремо й помиратимемо по-різному. Як Бог дасть.

Сумно якось. Неначе й відомо було всім про Льовину приреченість, але все одно якось це несподівано.

Ну, що ще? За вікном дощ, похмуро, ремонт треба робити – зі стелі всю зиму текло – а страшно, тому що дах ледь-ледь залатано. Купив два кавуни, зараз ми з Ларісою їстимемо їх – від цього добре прибуває молоко для Тарковського-молодшого».

4. Із листа до дружини Юрія Заруби

«У мене все це просто не вкладається в голові. Сказати, що я безконечно любив Юру й так само стражденно зараз Вам співчуваю, – нічого не сказати, бо ж про це належало сказати раніше.

Наберіться мужности й терпіть. Через якийсь час біль утамується і з’явиться можливість жити. Тому що життя триває».

Андрєй Тарковський багато думав про життя і смерть. І в його творчості, від «Іванового дитинства» й аж до «Жертвопринесення», протистояння життя і смерти здобуло найглибше філософське осмислення. Моральність сенсу життя для Тарковського була першоджерелом драматизму, а таїнство смерти як фінал життєвих поневірянь вимагало підсумкового суворого осмислення й емоційного людського співчуття, переживання – необхідного катарсису. Заради чого ми у світ приходимо зі своїми потаємними думами, болями, жертвами? Отак мужньо й відверто крокував до пізнання останнього акорду безодні людського існування мистець Тарковський.

В українському кіні була традиція філософського осмислення цієї драми ідей – «Земля» Олександра Довженка, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фільми Леоніда Бикова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука, Костянтина Єршова, Олександра Ітиґілова. Однак поруч існує інша тенденція, значно характерніша, – по-земному суєтна чи, ще гірше, декоративно-фанерна. Провінційність українського кіна – наш спільний гріх. Оплотом торжества соцреалізму стала Україна.

Прагнучи збагнути філософське коло кіноідей Тарковського, ми просто зобов’язані пам’ятати і про свої епізодичні, та дуже глибокі, істинно народні інтерпретації, що так блискуче були виражені в ритуалах фільмів «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих» і «Камінний хрест». Хотілось би сподіватися: проникливе осмислення таїнства смерти в мистецтві, що було таким характерним для Довженка та його послідовників, до котрих, слід нагадати, зараховував себе й Тарковський, знову відродиться в кіні. Хотілось би, щоб розуміння народної культури, звичаїв, традицій, християнського світовідчування, яке випливає із глибинних надр національної ментальности, знову відродилося. Воскресла за нових умов, аби стати у пригоді новим ґенераціям для культурно-духовного забезпечення творчости, – це була б золота нитка, тримаючись за яку, ми вийшли б із внутрішньої затиснености й століть суцільних принижень «на береги вічної ріки» – до самих себе. Національне кіно збагатилося б філософським розмислом про світ кінця тисячоліття, що його зовні легко сплутати з кінцем світу, – такого глобального простору смерти людство ще не знало: це і дві світові війни, й безліч локальних; уперше в історії в СРСР та Німеччині запроваджено державні системи масових репресій; в Україні організовано планове винищення селян – голодомор 1933 року. Це й національна катастрофа – Чорнобиль. І образне осмислення трагедії Ролланом Сергієнком. Потрібне велике напруження волі, духово-культурне забезпечення, щоб такі катаклізми збагнути.

Тим часом утворилося зачароване коло: пласка поверховість, сексуальна бридня, що утвердилися в масовій свідомості через невибагливість смаку, репродукують попит на маскультуру, а суроґати від мистецтва сприяють дальшій деґрадації населення, котре й так геть розірвало зв’язок із народними традиціями тисячоліть. Про цю загрозливу аномалію конче потрібно говорити, писати. Її слід вивчати, аби спрогнозувати проблеми духового здоров’я нової України в майбутньому. Німецький філософ Карл Ясперс, один зі стовпів екзистенціалізму, чітко розмежував поняття «маса» й «народ». І однозначно став на бік народного світовідчування. Він писав: «Окремий індивід із народу зробився особистістю завдяки силі народу, з якого він виростає, тому що народ сам себе усвідомлює у трибі життя, у способі мислення, у традиціях... Маса, навпаки, монолітна, не має самосвідомости, одноманітна й кількісно позбавлена власного обличчя і традицій, безґрунтовна й порожня. Вона стає об’єктом пропаґанди й навіювання, їй недоступне почуття відповідальности».

Коли останнім часом доводиться зустрічатися з абсолютним безглуздям нудного перемивання кісток усіляких кумирів, порожнечею чергових добре підготовлених сенсацій, викриттів; коли читаєш патосні звинувачення, каяття, а поруч – глибокодумно намагаються пробудити заради самозбереження інстинкт надлюдини, аґресивної і сталево-немилосердної, серед чиїх нагальних потреб – нібито порятунок нації, держави, що є вимогою самої Історії (звичайно ж, із великої літери), коли отака шаламеха в голові та смітник у душі, то виникає реальна пересторога: така маса, таке різномовне населення легко може стати «об’єктом пропаґанди й навіювання», і віднайдуться нові більшовики (чи то червоні, чи й синьо-жовті!), котрі посіють вітер. І жнива будуть страшні – адже простір смерти межі не відає...

Ось чому уроки Тарковського – це не лише естетична площина всесвітнього культурного надбання, а й нагода філософського осмислення гарячої сучасности, осягання засадничих проблем життя і смерті, коли здевальвовано разом із грошима саме буття наше, як і за всіх лихоліть, а відхід людини в потойбіччя перетворюється на суто арифметичний показник статистики. Поетичне кіно після зображення похорону в «Арсеналі» й «Землі» знайшло своє продовження у кращих творах режисерів-шістдесятників, серед яких – і Андрєй Тарковський. Умовно кажучи, останній урок його полягає в доконечності найретельнішої, найпильнішої уваги до образно-філософського осмислення фіналу людського життя – смерти.

Андрєй Тарковський учить нас бути мужніми, бо ж поки його маленький герой поливає всохле дерево («Жертвопринесення») – життя триває. Тут мимоволі пригадується мітичне вічнозелене дерево життя, вкорінене, згідно з народними віруваннями, в самому небі. Чи ж не є той хлопчик образом самого Тарковського, чиї фільми з часом ставатимуть дедалі ґрунтовнішим літописом життя людини на землі XX століття? Гадаю, уроки його буде сприйнято як одні з численних дивовижних плодів цього дерева пізнання людського буття.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com