Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

24.06.2005 17:44

Ніч кохання на Андріївському узвозіЯк українське кіно віднайшло свою маґістральну тему

Ігор Грабович, KINO-КОЛО, № 23, 2004

Українському кінематографу впродовж другої половини дев’яностих і на початку нового тисячоліття багато чого закидали. І все ж головною претензією до вітчизняних фільмів була їхня відірваність од реалій життя. Автор цих рядків сам віддав данину цій моді. Як і багатьом, мені здавалося, що наші молоді кінематографісти (а кіно виробляють тепер здебільшого саме вони) дуже часто переймаються або формальними експериментами, або елементарно лицемірять, уникаючи хоча б якоїсь осмисленої розмови про сьогодення. Мова тут не лише про політичні скандали, соціальні проблеми на копил безробіття, еміґрації, бідности тощо, а й про відсутність контактів зі світовим кіноконтекстом: українське кіно виглядає як “річ у собі”.

Фестиваль “Відкрита ніч – дубль 8” змусив внести корективи ось у таку критичну оптику. Після перегляду двадцяти конкурсних стрічок відкрилося, що молоде кіно: а) не таке вже й формалістичне; б) не відірване від реалій життя; в) має свою одну велику тему, метатему і г) ця метатема розвиває традиції української кінокласики, по-своєму її переосмислюючи. Важливо також, що: (і це вже "ґ") українські стрічки кореспондують зі світовим кінопроцесом.

Тобто я не буду співвідносити наш кінематограф із якимись, відомими лише мені, зразками “справжнього”, чи “касового”, чи просто “глядацького” кіна, а поставлю питання: якщо наше кіно таке, яким воно є, то чи може воно бути інакшим?

А метатема розмови – кохання.

Любов чи ненависть?

Українські кінематографісти радянського “розливу” здебільшого фільмували стрічки, де, умовно кажучи, було більше ненависти, ніж любови. Класової, національної, ідеологійної тощо. Сюди можна віднести й стрічки історико-революційної проблематики, включно з картинами Довженка, і фільми про різноманітні національно-визвольні та громадянські війни, а також про Другу світову. Стосунки чоловіка та жінки ніколи не були в центрі уваги українського кіна.

Втім, ми таки маємо кілька “любовних історій”, зафільмованих у п’ятдесятих-шістдесятих-сімдесятих. Ідеться насамперед про творчість Віктора й Бориса Івченків, батька та сина, що ті досить своєрідно розвивали тему українського кохання. “Гадюка” (1965) Віктора Івченка ніби задає параметри теми кохання по-українськи, хоча тут ніби й не Україна. “Гадюка” – це екранізація однойменної повісти Алєксєя Толстого. І йдеться у ній про колишню гімназистку, яка підчас громадянської війни стала на бік червоних, була кавалеристкою, а за років непу не знайшла себе. Івченко поставив свій фільм як історію безодвітного кохання. Фінальний епізод, коли Гадюка вбиває щасливу суперницю, став апотеозом теми. Слова “Я винувата, саджайте мене” і фінальний погляд у камеру актриси Нінель Мишкової стали ніби емблемою всього подальшого українського кохання, яке тепер приречене бути безодвітним, нещасливим і трагічним. Син Віктора Івченка Борис продовжив справу батька. Його стрічки “Анничка” (1966), “Олеся” (1970), “Марина”(1974), врешті, були варіантами “Гадюки”. Особливо переконливими є “Анничка” та “Олеся”. Віктор Івченко додає гостроти до ситуації, ввівши тему чоловічого суперництва за жінку. У першій картині за дівчину змагаються персонажі Івана Гаврилюка, Івана Миколайчука та Ґріґорія Ґриґоріу, проте до цього додається важливий чинник – батько, у виконанні Костянтина Степанкова, що він, зрештою, вбиває доньку. В “Олесі” це протистояння між героями Борислава Брондукова, Анатолія Барчука та Ґєннадія Воропаєва. Щоб досягти мети, закохані чоловіки не гребують нічим. Згодом цей сюжет повториться й у “Білому птасі з чорною ознакою” (1970) Юрія Іллєнка, де героїня вибиратиме між братами Дзвонарями.

Стосовно ж того, кого любить сама героїня українського кіна, то її вибір досить важко простежити. На сакраментальне питання “Чого ж хоче українська жінка?” українське кіно не дало відповіді. Усі ці дикі Марічки, Аннички, Олесі, Мавки, княгині Ольги так і залишаться нерозгаданими. Проте українська жінка майже завжди опиняється зрадженою чоловіками. Як забути сльози Рожени зі “Спокути чужих гріхів” (1978) Валерія Підпалого в епізодові її постригу в черниці? Чи слова Аннички, звернені до батька: “Дивіться мені в очі, дедю солоденький. Так що, вже людям потилиці стріляєте?”. А прихід Олесі до церкви та потому її побиття стануть чи не найжорстокішими епізодами в українських любовних історіях. Навіть убивство Марини, випадкове і невмотивоване, виглядає трагічно закономірним.

І нарешті “Тіні забутих предків” (1964) Сергія Параджанова, де неможливість кохання стала чи не онтологійною категорією, основою українського буття.

Слід сказати про ще один різновид української жінки, блудниці, для якої кохання стає сенсом її життя. У “Білому птасі” це Вівдя, у “Вавилоні ХХ” (1979) – Мальва. Обох їх убивають. Проте вони породжують інший тип чоловіка. Іван Миколайчук, чиї герої, починаючи з тієї ж “Гадюки”, були досить жорстокими у поводженні з жінками, у “Вавилоні” зіграв філософа Фабіяна, котрий приймає Мальву. Ще раніше, у “Білому птасі” Георгій, у виконанні Михайла Іллєнка, став тим єдиним чоловіком, який не упослідив блудницю Вівдю, а одружився з нею.

Новітні українські стрічки розвивали цю тему. Проте проґрес був незначним. Скажімо, у “Вишневих ночах”(1991) Аркадія Микульського, що розповідають про кохання зв’язкової ОУН та лейтенанта НКВС, все закінчується не однією, а двома свіжими могилами, тобто помирає не лише жінка, але й чоловік.

Кохати по-українськи

І ось кохання знову повернулося до українського кіна.

Минулого року Міністерство культури і мистецтв України провело конкурс сценаріїв під назвою “Любов – це...”, з яких ось уже на вересень постало 12 фільмів (11 короткометражних). “Відкрита ніч” також поклала свою пайку до цієї шляхетної справи.

Теперішній “любовний” період українського кінематографа цікавий насамперед тим, що твориться здебільшого жінками (дівчатами). І переважно в центрі цих стрічок опиняється дівчина (жінка). І всі історії ці демонструють нам жінку (дівчину), якій нікого кохати.

Фестиваль показав нам таких героїнь. Насамперед це “Гунька” – героїня сценаристки та режисера Олени Маришкіної. Історія провідниці поїзда розказана скупо, проте така лаконічність цілком зрозуміла. Темпераментна молода жінка у виконанні актриси Лесі Самаєвої (приз за найкращу жіночу роль) виявилася нікому непотрібною і навіть неприкаяною. Вона має п’яничку-чоловіка, який приходить до неї лише за грішми для чергової пиятики. Один із палких шанувальників, що до нього вона прихилилась, сприйняв їхній роман як щось тимчасове, інші ж чоловіки навколо неї (властиво, що це пасажири) на кохання просто неспроможні. Зокрема, в кадрі з’являється дідусь і розповідає, як колись не підійшов до дівчини, що та йому сподобалася. Навіть син – і той не дає мамі можливости віддатися коханню.

Власне, Гунька стала таким собі символом сучасної жінки, яка постійно перебуває в дорозі і не може знайти станцію кінцевого призначення.

Крім того, образ провідниці обов’язково приведе нас до Вєрки Сердючки, з її невтоленним бажанням кохати. Схоже, що популярність персонажа Андрія Данилка може бути пояснена, зокрема, всезагальним невдоволенням у справах кохання.

А всі інші стрічки фестивалю ніби розташувалися навколо “Гуньки”. І якщо цей фільм став свого роду апотеозом теми жіночої неприкаяности у сердечних справах, то інші стрічки розвивали її в різноманітних реґістрах.

Наприклад, кілька картин розповідає про перші почуття дітей. А юний актор Євген Романчук отримав навіть спеціальний приз за роль Юрка у стрічці “Кохання до зрадливої Нуськи”. Під час нагородження, ініціатор премії Іван Малкович казав, що хлопчик нагадав йому Богдана-Ігора Антонича. ”Можливо, Антонич і не був таким метким, проте на екрані передано його світовідчуття”, – сказав відомий поет і видавець. Власне, “Кохання до зрадливої Нуськи” (автор сценарію та режисер Тарас Ткаченко) стало найпопулярнішим фільмом фестивалю, бо в ньому досить вдало зійшлося декілька тем сучасного кіна. У центрі подій тут також “фатальна красуня”, котра не має кого любити; у неї закохані двоє підлітків, але їхнє почуття до дівчини досить цнотливе. Не беруся стверджувати, але, можливо, автори надихались “Маленою” Джузеппе Торнаторе – ще однією історією підліткового кохання. “Малена” ж своєю чергою відсилає нас до “Амаркорда” Федеріко Фелліні. Можна пригадати ще російську “Американку” Дмітрія Мєсхієва. Різниця в тому, що перше кохання по-українськи позбавлене підліткових атрибутів кохання чужоземного – скажімо, мастурбації. Наші підлітки лише пишуть вірші і намагаються покінчити життя самогубством, “щоб Нуська потім пошкодувала”. У “Зрадливій Нусьці” наявний і елемент ностальгії – події ж Винничукового оповідання (за яким створено фільм) відбуваються за радянських часів, які нині виглядають часами “невинности”, як фізіологійної, так й ідейної – з усіма отими дурнуватими гаслами на демонстраціях та новинами по радіо. Тому тема сексуально привабливої дорослої жінки, котра опиняється в центрі уваги фантазій підлітків, розказана досить м’яко, з радянськими асоціаціями, коли “любити по-справжньому” мав право лише поет і найбільше, що міг зробити підліток в ім’я кохання – вкоротити собі віку. (Врешті, тема не така весела – низка самогубств молодих людей “через кохання” у Києві на початку нинішнього літа підтверджує це).

Втім, молоді люди можуть бути не лише такими милими та зворушливими, як герої “Зрадливої Нуськи”. У “Канатоходці”(автор сценарію та режисер Олена Голосій) вони досить жорстоко поводяться з дівчинкою, яка тримається осторонь ровесників. Героїня мріє стати канатоходкою, і професія ця, крім того, що знову відсилає нас до кіносвіту Федеріко Фелліні, є лише метафорою існування самої канатоходки, що та повинна пройти линвою життя і втриматись у винятково хлопчачій компанії. Над дівчинкою зле жартують, вона мало не гине, проте, врешті, торжествує над перевесниками, демонструючи майстерність пересування канатом (юна актриса Тетяна Кротова також була відзначена на фестивалі). І ось ця майстерність змусить хлопців зачудовано подивитися на канатоходку, яка вивищилася над ними. Тобто це означає також, що героїня залишилась у гордій самотності, однак саме ця гордість та самотність і виявиться привабливою для хлопчиків. І це стане першим кроком у відповіді на вічне запитання: ”Чого хоче жінка?”.

На нього намагаються відповісти цілком дорослі чоловіки.

Вони також кохають, як дідусь із фільму “Прикордоння” сценариста та режисера Олени Урсакі. Кохання літнього чоловіка до шкільної вчительки виявиться безодвітним. Усе впиратиметься в бажання жінки бути художником. Почуття чоловіка їй не потрібне. В конкурсній програмі це не єдиний фільм про нещасливе чоловіче кохання. Особливо цікавим був неігровий “Приймак” сценариста й режисера Тараса Кушніра, котрий розповідає про художника-реставратора Володимира Ковальова. Художник потерпає від міської тісняви і мріє про переїзд до села, де б він міг би оселитися з жінкою. Проте він не може знайти собі супутницю життя. Теперішніх жінок секс цікавить більше за господарювання на землі.

Фільм Валерія Чабанюка “Ойра” також розповідає про неможливість кохання. Його “по-любительському” знята історія про вибір дівчини між трьома чоловіками розвиває ту ж тему кохання по-українськи. Жінка тут ототожнюється з Україною. Це було і в “Білому птасі”, і у “Вавилоні ХХ”, і особливо підкреслено в “Молитві за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка, де мапа Європи зображена як жінка, Україна є її піхвою. Проте і в Іллєнка, і в Чабанюка йдеться все ж насамперед про чоловіків. Мазепа в картині хоче захистити жінку-Україну від чужоземних ґвалтівників, а Чабанюк веде про приреченість чоловіків, котрі намагаються відстояти своє право на неї. Про це свідчить фінальний танець із шаблею на березі річки. “Часи героїв минули”, – каже режисер “Ойри”. Що ж залишилося?

Залишилась або тотальна неможливість любови, як у фільмові львів’янки Аліни Семерякової “Пісня Пісень”, де хлопець і дівчина, розмірковуючи вголос про своє бажання любити, так і не помічають одне одного. Або чоловіча самотність, як у “Прикордонні”, “Приймаку” та “Снах у місті” (сценарист і режисер Максим Мехеда). Або самотність жіноча, як у стрічці “Свято”(1) сценариста та режисера Роман Якуби чи картині “Світ Христини” сценариста та режисера Олени Голосій. Врешті, чоловік-режисер може стати героєм стрічки жінки-режисера (“Кіноманія” Ганни Яровенко) і це буде варіантом своєрідної міжстатевої (чи радше кінематографічної) гармонії.

Проте були на восьмій “Відкритій ночі” кілька стрічок, що розповідали не так про неможливість кохання, як про чоловічу та жіночу депресії. Депресія передбачає втрату сенсу існування, порожнечу, яку нема чим заповнити. На відміну від героїв зазначених стрічок, персонажі фільмів “Прости” сценаристки та режисера Марини Вроди й “Шум” сценариста та режисера Олега Володкевича не стільки шукають кохання, скільки втраченого сенсу життя. І жіноча депресія тут принципово відрізняється від чоловічої.

У “Прости” мати ніяк не може прийти до себе після втрати дитини. Вихід з депресії (як і фільм) закінчується досить символічними кадрами. На першому плані ми бачимо великий живіт жінки, нам здається, що вона знову вагітна, потім камера від’їжджає і героїня “звільняє” з-під одягу голову свого чоловіка, ніби заново народжує його. “Яка війна статей, – сказала колись якась феміністка, – якщо всі чоловіки наші діти?”. Чоловіча депресія найповніше втілилась у “Шумі”, що його журі фестивалю перенесло до категорії ігрових стрічок. Чоловік знаходить у степу мушлю, і ось ця мушля відсилає нас як до сюрреалізму, німого кінематографа, так і до цілком прозорої фройдистської символіки. Герой переживає депресію, бо не чує всередині мушлі шуму. Щоб почути той шум, він намагається втекти від себе, стати кимсь іншим. Відтак приносить мушлю на берег моря і лише тоді чує Шум. Для позбавлення від депресії чоловікові слід заново народитись, а жінці заново народити чоловіка. Звичайно, ці ідеї не нові для українського кіна. Згадати хоча б вагітність Дани з “Білого птаха” чи Мальви з “Вавилону ХХ”, проте там жінки були радше символічними образами і їхня вагітність ніяк не стосувалася подальших стосунків із чоловіками.

Втім, новітнє українське кіно розвиває і цю тему. Мова насамперед про фільм Людмили Єфименко(2) “Аве Марія!”, де чоловіча та жіноча депресії були викликані непорозумінням із переплутаними у пологовому будинку дітьми. Фрустрація чоловіка (батька) та жінки (матері) стосувалась відчуття того, що дитина, яку вони виховують, не їхня рідна. Все закінчувалось черговою вагітністю, котра вмить знімала депресію.

***

Який же висновок можна скласти з цього всього?

Головною темою українського молодого кіна виявилася тема безодвітного кохання, власне, неможливість кохання. Мова не лише про фільми фестивалю “Відкрита ніч – дубль 8”. Показовими є також ігрові стрічки циклу “Любов це...”. Особливо “ПтахоLove” Лариси Артюгіної, де чоловік виявляється диваком з наповненою паперовими птахами валізою, а жінка не має коханого. “ПтахоLove”, як і “Софія” Надії Суханової, з одного боку, відсилають нас до стрічки Юрія Іллєнка – “Мріяти і жити” (1974) з Ларисою Кадочніковою в головній ролі. Фільм виявився чи не програмовим для молодого українського кіна: там також ішлося про актрису в депресії.

Проте, з іншого боку, мабуть, причина не в наслідуванні. Можливо, і справді тема безодвітного кохання або цілковитої його відсутности і є ГОЛОВНОЮ темою новітнього українського кіна? Можливо, нам справді нема кого кохати й наша самотність стає хронічною та перетворюється на головну проблему сучасности? Інша річ, що “фемінізація” вітчизняного кінематографа зводить тему до того, що лише дівчата (жінки) обділені цим почуттям.

А можливо, все це продиктоване цілком сучасною та актуальною тенденцією, згідно з якою українська жінка стає чи не головною силою сьогодення, бо вона й на заробітки виїжджає, і на Батьківщині все встигає. Єдине, чого не досягає українська жінка, – це кохання. “Все, що тобі потрібно, лише кохання”? А це вже світовий кінопроцес.

Що і треба було довести.

___________________________________________

1. До речі, стосовно “Свята” на засіданні журі виникли суперечки, дехто висловлювався, що, мовляв, стрічка не містить якихось мистецьких одкровень. Проте найважливішим стало те, що історія, розказана у фільмові, реальна, тобто бабуся справді залишилась єдиною жителькою мертвого села. Які вже тут мистецькі засоби!

2. Постать Людмили Єфименко тут надзвичайно важлива, бо саме за нею найбільше ролей жінок (у фільмах Юрія Іллєнка), які перебувають у депресії. В “Леґенді про княгиню Ольгу” (1983) вона втілила суперечливий образ, полярність якого змінюється впродовж стрічки. Спочатку Ольга жорстока месниця за смерть свого чоловіка князя Ігора, а наприкінці фільму виявляється, що вона лише наступниця заповітів князя Володимира. І знову у фіналі її з депресії виводить немовля. Схоже було й у картині “Мавка. Лісова пісня”.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com