Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

14.12.2002 18:51

Неприбуття поїзда (Про “Дім дурнів”)

Сєрґєй Кудрявцев, KinoZal.ru

З огляду на те, що кінокомпанія “Ексклюзив”, яка працює у співтоваристві з Київським МКФ “Молодість” (саме цією стрічкою закривалася цьогорічна “Молодість”), випустила до українського кінопрокату фільм Андрєя Кончаловського «Дім дурнів»/“Дом дураков”, пропонуємо ще одну російську рецензію на цю стрічку. Нагадаємо, що прокат розпочався з Харкова – картина демонструється в тамтешньому кінотеатрі “Кінопалац”. А від 12 грудня “Дім дурнів” і в Києві: в кінотеатрах “Україна” й “Кінопалац”. Нагадаємо, що фільм Кончаловського в Росії сприйняли напружено – через відповідне потрактування “чеченської теми”. Тож закликаємо стрічку подивитися і скласти свою думку. “Дім дурнів” отримав Ґран-прі журі і премію ЮНІСЕФ на МКФ у Венеції, а також висунутий на “Оскара” від Росії. RED.


Політична трагікомедія.


Цей задум виник в Андрєя Кончаловського невдовзі після появи його попереднього російського фільму «Курочка Ряба», що він також знятий у жанрові трагікомедії, навіть фарсу, народного лубка з певними вивертами та фанаберіями. Проте від соціальної сатири режисер рушив, мабуть, у бік політичного памфлету. Тому що, попри наявність поліжанрової структури оповіді (того, що чверть століття назад сам Кончаловський визначив як «принцип листкового пирога»), головним мотивом «Дому дурнів» стає прямо і відверто, так би мовити, рогом поставлена думка про необхідність мирного співіснування на земній кулі, уподібненій яблукові в руках старого божевільного, тобто Господа Бога.

Зрозуміло, це могло лише привидітися «блаженній Жанні», далекій духовій родичці знаменитої Орлеанської Діви (асоціація не буде парадоксальною, якщо взяти до уваги зауваження автора, що ідеальним виконавцем стала б молода Інна Чурікова, яка в «Початку» якраз зіграла Жанну д’Арк у розумінні простої фабричної дівчини Паші Строґанової). Мешканка психіатричної лікарні, яка прагне бути «добрим янголом» цього богоугодного закладу, теж чує голоси і має видіння – але не від архангела Михаїла, а уявляючи собі з’яву в потязі, що виблискує вогнями, свого улюбленого співака Брайана Адамса. Він раз по раз власною персоною ушляхетнює сумовитий і майже позбавлений кольорів світ, куди вже вторгнулася непрохана війна, перетворюючи на свято уявне життя божевільної на ім’я Жанна.

Але насправді, потяги тут уже не ходять, і марно місцеві вар’яти збираються коло вікна, щоби сочити за поїздом, який несеться повз них, де їм уявляється якась інша дійсність, що так вабить і здається такою загадковою для тих, хто поки залишається поза нею. Тому що, якщо одного разу сісти до ваґона і вирушити в мандрівку, досить скоро з'ясується, що нічого нового не зустрінеш, а тільки з гіркотою переконаєшся, що скрізь – одне і те саме. Проте постановник «Дому дурнів» з рідкісною наполегливістю декілька разів повторює ілюзорні, примарні сцени за участи Адамса, де всі щасливі, веселі й нібито вирвалися на свободу і залишили все неприємне позаду.

Так само насильно він намагається змусити нас повірити в іншу казку про чеченця Ахмеда, котрий вирішив видати себе за вар’ята, не лише переховуючись від відплати російських вояків, але і нібито усвідомивши, що добровільне божевілля краще за криваву бійню. І взагалі, дім вар’ятів десь на межі Інгушетії і Чечні – це притулок, сховок, такий собі Ноїв ковчег, розташований неподалік від свого біблійного попередника, де цілком може загубитися і сивий суб’єкт Не-від-миру-сього, образ якого для більшої політкоректности слід було б утілити не інтеліґентному москвичеві Анатолію Адоскіну, а якомусь акторові кавказької національности. Чому ж Всевишній, якщо він єдиний і неподільний, все-таки наділений за звичкою рисами західної людини?!

Але справжній прорахунок «Дому дурнів», в якому чудові сцени (зустріч Жанни з Ахмедом, її приготування до весілля, гуляння в чеченців, момент їхньої втечі поспіхом, що і мала б стати справжнім фіналом фільму) сусідують не просто з прохідними, а з напрочуд недбалими і непрофесійно поставленими, полягає в жодному разі не в цьому демонстративному змішуванні всього з усім, як також реальних божевільних – з акторами (взагалі-то це неетично!). Врешті-решт, режисер заради зміни обридлої естетики має право на метання від ексцентрики до майже документального фіксування хроніки подій, нехай він при цьому і не завжди здатний схопити і відтворити енерґетику, внутрішній драйв, пульсуючий нерв того, що відбувається. Хочеться сказати йому «Не вірю!» тільки тоді, коли він залишається на рівні демагогії, не підкріплюючи проповідувану ідею на художньому рівні, сподіваючись на силу дії явно в дусі пропаґандистського кіна, де б воно не створювалося – від колишнього СРСР до нинішніх США.

Після втечі від кінематографа Великого Стилю і фаст-фуда Андрєй Кончаловський так і не знайшов притулку ніде, оскільки скрізь він приречений відчувати себе захожим чужаком, що не вписується до місцевого мейнстриму. По суті, він і є той Ахмед (те саме що наполовину пострижений індивід у виконанні самого режисера з дражливого прологу «Курки Ряби»), який затесався до «психлікарні» до слушного часу, сподіваючись перечекати до «прибуття потяга». А брати Люм’єри іще навіть і не вирушали на вокзал Ля-Сьота. Кіно поки що не народилося!


Також дивіться:


> Довкруги самі кретини


> Як Кончаловський-кон'юнктурник з’їв Кончаловського-мистця



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com