Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

11.07.2005 16:08

Портрет художника в старості("Мій Никифор" Кшиштофа Краузе)

Олег Сидор-Гібелинда

Мій Никифор/Mój Nikifor (2004, Польща, 97’); сценаристи: Йоанна Кос, Кшиштоф Краузе; режисер: Кшиштоф Краузе; оператор: Кшиштоф Птак, композитор: Бартоломєй Ґліняк; актори: Кристина Фельдман, Роман Ґанцарчик, Єжи Ґудейко, Йовіта Міондліковська, Люцина Малєц, Катажина Пачинська, Кароліна Пачинська, Артур Стеранко, Маріан Дзєдзєль, Маґда Целувна.

Доки творчі плани зробити кіно про художника Никифора Криницького визрівають в українських режисерів Нелі Пасічник та Олеся Саніна, поляк Кшиштоф Краузе сказав своїм фільмом: Mój Nikifor.

Відомо (чи таки аксіома, чи не упередження?), як важко зобразити мистця у творчому процесі. Насуплене чоло, поза мислителя, тремтливі руки – все це паліатив, а не панацея. До того ж повторюване стає штампом, тож приїдається й увага кінематографістів винятково до персон “проклятого” кола – звідси спротив осіб фахово з ними споріднених. “Рембрандта” визнано найсумнівнішим фільмом Корди; нині ламаються списи через двозначну “Фріду”; проте мистецтвознавці замовчують, як на мене, досить вдалого “Поллока”.

Остання кіносенсація Варшави (де автор цих рядків опинився на запрошення Бюра культури, знайомлячись із місцевими виставками) – навіть не “Крах” Олівера Гіршбіґеля (до якого, втім, тут ставляться поблажливіше, ніж у Києві), а цілком “мистецький” фільм “Мій Никифор”/Mój Nikifor. У центрі уваги – творчий портрет нашого співвітчизника лемківської крови, художника-примітивіста Никифора Дровняка з Криниці. Людини справді по-житейськи “скривдженої долею”, ледь не автичної. Завдяки цьому гра виконавця головної ролі (пікантність – у тому, що це виконавиця; Кристина Фельдман, польський аналог Татьяни Пєльтцер, – до речі, уроджена львів’янка, – яка назвала власну творчість “фестивалем тисячі й одного епізоду”) співвідноситься з двома рівнями суспільного відчуження, втіленими у трансвестизмі “Тутсі” та хворобі “Людини дощу”.

Фільм, скажемо відразу, антипарадний – навіть на тлі всіх попередніх “проклятих геніїв”, яким автори дарували бодай крихту п’яної величі. Никифора раз по раз нудить, ковбасить, вивертає, трусить і корчить. Істерики, шмарклі, харкотиння, судоми. Як такого любити, за віщо? Зрештою, сцени влаштовують тут і люди цілком респектабельні, як-то дружина Маріана Влосінського, провінційного художника-халтурника, помешкання якого прикрашає репродукція “Соняхів” Ван-Ґоґа. Та й сам Маріан не в захваті від незручного старигана, який букв. “упав на хвіст” молодшому колезі з Криниці. Заявився до його майстерні, схопив фарби з пензликом, шмарує невгамовно – і спробуй вистав його за двері. Дражливість – панівна інтонація першої частини твору, що її події датовано роком 1960-м.

Атмосферна домінанта – холод і крига, погодний еквівалент суспільного осуду, що панує навколо автора.

Дія частини другої точиться сім років потому, в серпанку весни й раннього літа; мистця нарешті визнано офіційно. Маріан тепер причарований Дровняком – аж на руках його носить (зрештою, це й “виробнича” потреба: старому крутить ноги, йому годі піднятися на другий поверх, а в нього саме вернісаж). Парабола фільму аналогічна повістевій – із радянського фантастичного твору 1960-х, присвяченого Ван-Ґоґу, – де Вінсентом (ну, не сховатися нам від нього) був причарований відповідно молодий шахрай – і настільки, що згоджувався лишитися в його, мистцевій, епосі, куди він занадився на time machine (йдеться про повість Сєвєра Ґансовського "Вінсент Ван-Ґоґ"). У реалістичному дискурсі герої знають про незворотність часу, тож і вчаться цінувати кожен його найменший відтинок, а значить, і кожен учинок, поглинутий тим відтинком, – і кожен вислід того вчинку. Фінал твору може видатися запозиченням з “Андрєя Рубльова” Тарковського, хоча це, можливо, цитата: під музику перед глядачем неквапливо проходять картини Никифора. Ті самі, які півгодини (сім років) тому були упосліджувані більшістю криничан. До речі, впродовж нетривалого перебування в польській столиці мені довелося мати розмову з двома її жителями, один із яких стверджував, що в нього вдома є акварель Никифора, а другий – що міг би її мати, але батьки не розуміли наївного малярства.

Утім, мистець не міняється зовні, продовжує старцювати в день вернісажу на вулицях Кракова. А тіло не перестає зношуватись – і вмирати. Переконливість твору Кшиштофа Краузе (три нагороди на ХХІХ Фестивалі польських ігрових фільмів у Ґдині, де 1988 року було вшановано повнометражний дебют режисера “Нью-Йорк, четверта ранку”, а “Обов’язок” 1999-го навіть отримав Ґран-прі), побудованого за принципом “від супротивного”, – в утвердженні релятивности релятивного, у спростуванні всевладдя соматики, всупереч якій можливо творити шедеври.., руйнуючи власну плоть. Інакше не буває.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com