Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.07.2005 18:12

KINO-КОЛО-ЧИТАЛЬНЯ:Без мене...

Володимир Войтенко, "Новини кіноекрана"

"Без мене" ("Київнаукфільм", 1989); сценарист і режисер: Валентина Руденко; оператор: Володимир Гуєвський; звукооператор: Віктор Груздєв.

Так і називається двадцятихвилинна стрічка, знята на «Київнаукфільмі» студенткою Вищих режисерських курсів Держкіно СРСР (майстерня Л. Гуревича) Валентиною Руденко. Надто влучна назва для фільму і власне для ось цих про нього роздумів. Та спочатку хочеться по-хорошому подивуватися творчому об'єднанню «Четвер», його художньому керівникові А. Борсюку, які гуртом поклалися на Валентину Руденко, довіривши їй знімати планову, так би мовити, одиницю. Адже Валентина до тієї пори не мала за душею, як вона каже, жодного не лише кіно, а й фотокадру. Певне, передчували успіх! Не інакше...

Отже, маємо коротенький та напрочуд поліфонічний фільм, художня матерія якого просякнута неповторним настроєм, опосередковано-історичними колізіями, самопочуванням декількох поколінь, конкретно – трьома людськими, а саме жіночими, долями. Три Валентини: Валентина Терешкова – перша жінка-космонавт, її дублер Валентина Пономарьова і режисер стрічки Валентина Руденко. Вони, кожна по-своєму, ніби вдивляються одна в одну (а ми – в них) і пізнають життя, себе на його дорогах. Та головне – на екрані пульсує свідомість режисера, яка сприймається мною і як свідомість покоління нинішніх тридцятирічних, тобто й моя. Це спроба зрозуміти, навіщо ти (ось тепер – ти), рефлексія свідомості радянської людини, якій силою, не запитуючи, дарували «зручне» минуле й «зручне» теперішнє і котра намагається, відштовхуючись від цих «подарунків», вирватися в якісно інше майбутнє.

Якби хтось запропонував мені затиснути стрічку в прокрустові рамці жанрових визначень, то я б відповів: трагедія, хоч воно, як і має бути, значно складніше. Фільм взагалі, ніби сон від реальності, втікає від його визначення не лише категоріями – словом. Та згадайте сповнену гіркоти назву стрічки...

На тісній московській кухні пораються дві жінки, розмовляють про життя-буття, згадують минуле. Світ тісний; їхні долі, здається, далекі й не схожі, спізнаються, відверто поглядаючи одна на одну, ніби два люстерка. Час від часу кидають погляд у бік третього, великого й парадного, яке, як і має бути, – стоїть, мабуть, десь там – у прихожій життя... Ми всі коли-небудь та зазираємо до нього, хоч на мить. А вони – тим паче. Бо...

...Валентина Пономарьова витратила на підготовку до космічного польоту (тренування – нежіночі муки – майже самокатування) найкращі молоді роки. Але політ не відбувся. Вона сумнівається: чи вдалося життя? А що воно таке – ЖИТТЯ? Був шанс космічної подорожі, не використала... Значить, і життя не сталося?

Так їх навчали – в сорокові, п'ятдесяті. І нас так навчали – в шістдесяті, сімдесяті. Пам'ятаю себе восьмирічного. «Ким хочеш стати?» – запитували. «Космонавтом!» – відповідав я. Саме так треба було відповідати, ну ще – офіцером, науковцем... одне слово – героєм! Так це мені, хлопчикові, а дівчаткам? І дівчаткам теж! І саме так потрібно було ну хоча б відповідати, бо країна вимагала героїв, бо країна прагнула міфів!

Тепер Пономарьова вважає: призначення людини в тому, щоб бути сув'яззю між минулими й майбутніми поколіннями, а жінка, найперше, має народжувати й виховувати дітей. То, може, добре, що вона все-таки не полетіла у космос, що у неї народився ще й другенький – Кирилко... («нас навчали, що маємо бути не гірші за чоловіків»).

І всіх нас навчали, що маємо стати героями!

...Дві жінки пораються на кухні і ведуть розмову. Ми не просто чуємо їх, на екрані ніби реконструюється хроніка згадок: Валентина Терешкова на тренуванні (нам уже відомо, ЩО стоїть за цим), Валентина Терешкова в ситуаціях парадних (ми пам'ятаємо, ЧОГО це коштує).

Не вдався з Пономарьової космонавт – почалося життя науковця: дисертація, безсонні ночі...

...що маємо стати героями!

– Ну, мені вже запізно перевиховуватися, а в тебе ще шанси є, – звертається Пономарьова до Валентини-режисера.

А та веде:

– Я колись теж намріяла, що мого сина зватимуть Кирилом... Міг народитися Кирилко. Не народився. Я закінчувала інститут, потім аспірантуру. Я рахую його роки. У мене немає квартири. Немає пристойної зарплати. Навіть роботи до пуття немає...

...що маємо стати героями! Бо країна наша здоровецька, 1/6 суходолу планети, і вона не обійдеться без героїв. А ось і давнє фото Валі Руденко – дитячий ранок на честь польоту Терешкової:

– 16 червня 1963 року я була Валею Терешковою.

...наша країна — велика!

Валю, а звідкіля ти родом? – запитує Пономарьова.

Звідсіля ось... – відповідає режисер. І ми занурюємося в дитинство Валентини, потрапляємо до аури невеличкого українського містечка, яке, поряд з іншими, так ловко вдалося розчинити на 1/6 суходолу. Може, хтось пізнає Прилуки? Може, хтось пригадає історію цього, одного з найдавніших українських міст (територія заселена ще з II тисячоліття до нашої ери): Іпатіївський літопис, давньоруське городище, Прилуцький козацький полк, магдебурзьке право... Ні, це не Валентина Руденко, це останні покоління говорять її вустами, лишаючи назавжди ось ці маленькі будиночки й вузькі вулички, рушаючи – хто до столиць, хто до таборів, хто на війну, хто в космос:

Сюди до нас долітали легенди з ТОГО великого життя. Прощавай, моє місто, – без архітектури, без історії, без культури. Моє старе хворе місто... Ти так і будеш жити без мене?

Так, і не інакше! Адже всіх нас навчали, що маємо стати героями. Не потрібен ні Іпатіївський літопис, ні магдебурзьке право... Необхідні міфи про все велике: велику славу, велике життя, гулівери-міста...

Москва. Ось її портрет блікує на кухонній шибці квартири Валентини Пономарьової, де пораються дві наші героїні; а третя – назавжди «в космосі»!

Фільм примусив мою душу зіщулитися й заболіти. І це той випадок, коли, слава Богу, у «винуватцях» не горезвісна «тема», а режисер. Одне з найголовніших достоїнств картини, що вона ні на йоту не дидактична, зате мудра; стилістично легка і прозора. Слугує цьому все: і ненав'язливі та вщерть наповнені інформацією діалоги, і музичні інтонації – від Белліні до призабутого польського твісту на честь Терешкової, і м'яка операторська зйомка в квартирі, і майстерна зображальна адаптація різнорідних документальних матеріалів, що на користь стилістичній єдності стрічки. Режисер у тій же вишуканій манері вибудувала суто драматургічну інтригу, коли тільки з останнього кадру ми дізнаємося про «космічний секрет» Валентини Пономарьової. І це сюжетне замовчування дозволяє спостерігати за Пономарьовою без отого нальоту міфу.

А фільм працює саме на його розвінчання. На засудження соціальної міфотворчості, котра ще жива і продовжує всмоктувати до свого оманливого поля нових і нових інсургентів.

...Коли «Восток-5» ніс у небо Валентину Терешкову, її дублер дивилася в бінокль і промовляла: «Без мене... Без мене... Без мене...»

Без мене – за нею, але вже з іншим розумінням і оцінкою долі своєї, повторила ті ж слова Валентина Руденко.

Без мене, – з гіркотою вторю їм я.

Без нас, – можуть прошептати сотні мільйонів, живих і мертвих, яких учора «політичні романтики» намагалися зробити на свій копил щасливими, не запитуючи у них про згоду, або ж просто обдурюючи...

"Новини кіноекрана", 1990, № 3.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com