Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

01.09.2005 20:20

Ілюзія документа чи документ ілюзії

Сергій Лозниця, KINO-КОЛО, № 26, 2005

Істинна сутність речей – надзвичайно глибока ілюзія.

Фрідріх Ніцше

Почну з питання, що є, на мою думку, нині важливим. Принаймні для мене.

Термін «документальне кіно» мені видається неправильним, помилковим, таким, що вводить нас в оману стосовно того, з чим маємо справу, коли дивимося й обговорюємо «документальне» кіно. Слово «документ» (documentum – письмове свідчення, свідоцтво, доказ) спонукає нас трактувати фільм як свідчення про ту чи ту зафіксовану на плівці подію. Але ніяким свідченням чи документом фільм не може бути з цілої низки причин.

По-перше, між подією, що відбувається в житті, й режисером, який намагається її зафіксувати, лежить її режисерське сприймання. Тільки у стані самадхи, як стверджують йоги, сприймання події може бути адекватне їй самій. Уже на першому етапі – простого погляду на зовнішній світ – ми стикаємося з нашою обмеженістю в його осяганні.

По-друге, між режисером і подією, що її спостерігають, стоїть камера.

Вона вносить свої спотворення – неминучість прямокутної рамки. Можна, звісно, використовувати й коло – тоді буде неминучість кола. Рамка змушує нас компонувати у площині предмети, розташовані у просторі, розставляти їх за принципом важливости чи неважливости, з нашого, тобто оператора, погляду.

І тут до кадру вторгаються наші упередження й естетичні вподобання, весь наш глядацький досвід, моральні й етичні критерії, які починають сортувати бачене відповідно до наших переконань: причому останні можуть не мати ніякого відношення до фільмованої події.

По-третє, коли ми робимо стрічку, монтуємо матеріал, укладаємо структуру твору, починають працювати закони сприймання, сумірности довжин, закони драматургії, які вимагають від матеріалу певної форми, або спонукають представити його в певній формі. Наприклад, добре відомо, що перші десять хвилин можна розповідати про що завгодно, з будь-яким ступенем алогічности, і людина не відчуватиме нетерплячости щодо нарації, а от сорок п’ята хвилина дуже важлива для картини, бо саме на ній увага глядача максимально послаблюється. І всі ці правила діють для будь-якої стрічки, незалежно від теми чи автора, – це правила сприймання. Отже, ми неминуче повинні рахуватися (чи свідомо не рахуватися) з ними, оформляючи відзнятий матеріал у фільм.

Що ж залишається в результаті від події, яка відбулася?

І чи можемо ми назвати фільм її документом?

Чи можемо говорити про це з погляду свідчення?

Якщо фільм є документом і свідченням, то чого саме?

Мабуть, можна твердити, що якоюсь мірою (якою?) фільм є свідченням події, що відбулася, а якоюсь (тут про міру можна казати впевненіше) – погляду на неї його творців.

Отже, ми переходимо до ймовірнісних характеристик в оцінці нашого уявлення про дійсність. Чи може документ мати ймовірнісні характеристики?

Чому це питання для мене таке важливе? Тому, що те, як ми визначаємо якесь явище, диктує наше відношення до цього явища. Існує і зворотний зв’язок – визначене нами відношення потім визначає нас.

Дуже часто доводиться чути, що документальне кіно – це «реальність».

Ну, якщо це «реальність», тоді, звичайно, справедливим є закид режисерові із зали: «Ви все показали не так, як є насправді!» Ні в кого із присутніх на сеансі не виникає запитання: «А чи можна показати все як насправді?», чи глибшого, більш філософського: «А як насправді?» Після чого слід іти займатися ядерною фізикою або теорією хаосу чи, може, іншими теоріями, які ще тільки народжуються.

Чи, знову-таки, досягати стану самадхи. Є різні шляхи.

Як на мене, безглуздо говорити про кіно, порівнюючи його з «реальністю» чи про «реальність», порівнюючи її з кіном. І те, й інше є різними просторами, котрих ніякою мірою не варто змішувати, виробляючи судження щодо одного простору на основі суджень із другого.

Чому це так важливо?

Я зайду тепер з іншого боку.

Не так давно в рамцях проекту «Публічні лекції Полит.Ру» в кафе Bilingua у Москві прочитав лекцію італійський філософ Ремо Бодеї. Називалася вона «Політика і принцип нереальности». Процитую її.

«Як уже писав Макіавеллі, правитель повинен показати іншим певні програми, певну політику, але повинен зробити це так, щоб ніхто не міг цього поторкати руками, тобто перевірити ті програми, які він представляє. Багато хто бачить політичні програми, особливо зараз, за допомогою телебачення. Цих людей величезна кількість, але дуже мало тих, хто може поторкати це руками, перевірити.

Саме тому назва моєї доповіді – “Політика і принцип нереальности”. Ідея в тому, що засоби масової інформації перетворилися на індустрію нереальности: новини прикрашено, подано певним чином, і вони заміняють реальні події».

ЗМІ стали індустрією нереальности, зокрема, й з огляду на те, що ми ставимося до «документально» відзнятого матеріалу як до реальности, або як до частини реальности. Трактуючи його таким чином, ми дозволяємо тим, хто стоїть між подією і нами, маніпулювати нашим уявленням про те, що відбулося. Зараз я веду мову не лише про документальний фільм, а й про матеріал, що його використовують у новинах.

І в даному разі я вже не відстоюю права мистця робити з відзнятого матеріалу твір, який йому до вподоби, я не захищаю території мистецької творчости, як це могло видатися спершу. І це поняттєве питання не таке вже й вузькоспеціальне і, як з’ясовується, не таке вже невинне.

Питання це виявляється куди складнішим, ніж просто маніпуляція уявленнями про подію. Знову процитую лекцію Ремо Бодеї.

«Американський лінґвіст Ноам Хомський, у котрого є певні цікаві політичні позиції, говорив у зв’язку з цим про “необхідні ілюзії”. Можливо, вам, росіянам, спаде на гадку “Леґенда про Великого Інквізитора” Достоєвського: Христос повертається на Землю, і Великий Інквізитор запитує: “Чому ти прийшов сюди, що ти збираєшся робити? Люди не хочуть свободи, вони хочуть хліба; вони хочуть бути керованими”. І мене завжди вражало те, що Великий Інквізитор сказав: “Це ми страждаємо, тому що повинні вигадувати брехню для народу й керувати ним”.

У царині індустрії нереальности не те, щоб була якась змова, не те, щоб згори надходили будь-які ідеї, що їх було б нав’язувано в примусовому порядку народові. Це певна інтерактивна дія. Існує і система ментального самозахисту, суть якої полягає в тому, що громадяни поліпшують свою здатність міркувати. Відбувається хитання між “плюралізмом думок” і необхідністю мати все-таки трохи правди.

Відповідальність преси, відповідальність мас-медій не в тому, що журналіст є наглядачем за думкою людей. Він виконує свою роль не наказами “зроби це!”, “зроби те!”. Тут немає чітких інструкцій, а є ціла серія технік для маніпуляції або “захисту” громадської думки від реальности».

Отже, йдеться про «захист» громадської думки від реальности.

Виходить, що, з одного боку, рятунком від маніпуляції може бути зміна ставлення до пропонованого у вигляді відзнятого матеріалу подання «реальности»; з другого боку, пропоноване подання явлено не стільки в результаті злої волі, скільки з огляду на взаємодію між тими, хто подає «реальність», і авдиторією: як сублімоване бажання, своєрідне плацебо, що захищає авдиторію від «реальности» чи, точніше було б сказати, від іншого її подання. Я кажу в даному разі й про телебачення, й не тільки, – про будь-яке авдіовізуальне подання, котрим прийнято підміняти слово «реальність».

Ось таке нерозв’язне сплетіння. Гадаю, поки що нерозв’язне.

Але перший крок – і я повертаюся до того, з чого почав, – це переосмислення поняття.

Що ми маємо на увазі, коли говоримо «документальне кіно»? Що вкладаємо в поняття «документальність»? І як можна було б назвати той вид кіномистецтва, у якому люди присутні в кадрі, але не грають, як це роблять актори (в нашому теперішньому розумінні акторської гри), – щоб не плутати карт як мінімум і не дозволяти користуватися крапленими як максимум.

Хоча, якщо згадати епіграф...



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com