Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

30.09.2005 15:35

Афґанський синдром Фьодора Бондарчука("9 рота", режисер Фьодор Бондарчук)

Аксінья Куріна

"9 рота" (Росія – Україна – Фінляндія, 2005); сценарист: Юрій Коротков; режисер: Фьодор Бондарчук; оператор: Максім Осадчий; актори: Алєксєй Чадов, Іван Кокорін, Артур Смольянінов, Міхаіл Євланов, Артьом Міхалков, Константін Крюков, Сослан Фідаров, Іріна Рахманова, Дмітрій Мухамадєєв, Міхаіл Порєчєнков, Ніколай Фоменко, Фьодор Бондарчук.

У 1985-му доля вберегла 18-річного Фьодора Бондарчука від афґанської війни, але він каже, що легко міг би опинитися в окопах поруч з однолітками. Його героям не пощастило – вони потрапили до Афґаністану. Як і ті понад 15 тисяч радянських солдатів та офіцерів, котрі полягли в ході цієї бозна-кому й навіщо потрібної 10-річної військової кампанії. Коли гинуть тисячі – це, як відомо, холодна статистика, а коли одна людина – трагедія. Тож “9 роту” можна розцінювати як спробу поставити картину у високому трагедійному жанрі, який рідко трапляється в сучасному кіні. Від самого початку зрозуміло, що герої приречені. Позиція творців фільму – в тому, що філософських рефлексій та політичних оцінок у ньому немає – бо ж війну показано через свідомість іще зовсім не дорослих людей. За браком життєвого досвіду, вони не могли дійти висновку, що війна, яку розпочали 1979 року бездарні комуністичні вожді, була загарбницькою, імперіалістичною, неправедною. Хлопці-солдати просто виконували, як тоді казали, “інтернаціональний обов’язок”.

У Бондарчукових персонажів – середньостатистичні обличчя. Саме такі пересічні юнаки опинилися на війні, до якої не були готові. Лютий (Артур Смольянінов), Воробєй (Алєксєй Чадов), Джоконда (Константін Крюков), Чуґун (Іван Кокорін), Стас (Артьом Міхалков), Піночет (Сослан Фідаров) – ось він, колективний портрет утраченої ґенерації. Цих незграбних підлітків, учорашніх школярів, ніхто не готував бути героями, ніхто не виховував у них самурайського духу: три місяці „учебки” і все – ласкаво просимо до афґанського пекла.

Структура фільму – дводієва. Перша дія – учебка, куди потрапляють герої і де поводяться по-юнацьки грубо й задерикувато, тобто типово для хлопців цього віку. Скажімо, на лекції про вибухівку вони старанно виліплюють із пластиту пеніс і дуже тішаться з цієї дурниці. Вони сваряться й миряться, б’ються, ділять на всіх один косяк коноплі й одну полкову шльондру Білосніжку (Іріна Рахманова). Вони разом ненавидять, а потім намагаються зрозуміти неврівноваженого прапорщика Дигала (Міхаіл Порєчєнков). У суперечках виникає і загартовується їхня чоловіча дружба.

У першій частині фільму глядачеві нібито пропонують полюбити героїв. І справді, ця компанія заслуговує на симпатії. А вже упродовж другої частини (що її події розгортаються в Афґаністані) він матиме нагоду спостерігати, як безглузда війна пожиратиме хлопців, котрі ще не встигли перетворитися на чоловіків.

Парадоксально, але загалом чоловічий сюжет вийшов радше для жіночої авдиторії. Це нагадує фільм для сімейного перегляду: нецензурну лексику використовують лише раз, зі шльондрою поводяться вельми шляхетно, наркотики відсунено на другий план алкоголем. Бондарчук трактує війну фактично за Лессінґом, у класицистичній манері – натуралізм не повинен відволікати від героїзму. Тут, на щастя, небагато притаманного радянським фільмам про війну з їх патосом. Хоча наприкінці картини автори не втримались від недоречної, м’яко кажучи, фрази: «Ми все одно цю війну виграли». Виходить просто за Ґорьким : «...безумству храбрых поём мы песню». Коли уявити, що саме це було надзавданням, тоді все гаразд – його виконано. Але ж і Україна, й Росія – країни не самурайської культури; життя має цінність більшу, ніж «уміння правильно померти». Тож зрозуміло, чому стрічка ризикує потрапити під критичний обстріл. Тим більше – зараз, коли Росія потонула у внутрішній, чеченській війні, не менш абсурдній і кривавій, і мільйони студентів за новим законодавством ризикують опинитися вже наступного року в казармах.

Легко передбачити: ліберально настроєна авдиторія буде незадоволена, бо тут немає очікуваного вироку війні й тим, хто її розпочав. Хоч як це дивно, але у фільмі про чеченську кампанію “Війна” Алєксєя Балабанова, режисера з проімперською позицією, такий вирок є. Але питання етики в мистецтві – узагалі тема безглузда для дискусій. Тут доречнішими для обговорень є естетичні й художні аспекти. Якщо підходити до “9 роти” з цього боку, то це проект експериментальний і для режисера, і для продюсерів. Тут, даруйте зайві емоції, залишається хіба що вигукнути: “Ура!” Виробництво блокбастерів вимагає спеціальної культури – не тільки від режисера, а й від усієї знімальної групи. Великий бюджет слід уміти опанувати. За останні 15 років – це перший у країнах СНД виробничий досвід воєнного складнопостановчого фільму. Тут є чим пишатися – сцена вибуху літака обійшлася в 450 тисяч долярів, було задіяно 30 танків, шість установок “Град”, 24 бронетранспортери, 25 бойових машин піхоти, зенітні установки, два десятки гелікоптерів, понад два десятки літаків, пожежні й санітарні машини тощо.

Зрозуміло, бюджет у дев’ять мільйонів долярів, як на американські розцінки, не є суттєвим, але видовищна сторона стрічки видалася доволі ефектною. “9 рота” – кіно все ж таки для глядачів. І тому пошуки можливої форми для розповіді про сучасну війну є дуже непростим завданням. Фьодор Бондарчук, до речі, з незрозумілою впертістю багато років ішов до цього мегаломанського проекту, відкидаючи інші можливості дебютувати в повному метрі. Колись саме йому пропонували робити в “В русі” – проект, що його втілив пізніше Філіпп Янковський.

Відчутно: все, що можна передивитися про війну в кіні, – Бондарчук передивися. У цьому питанні, схоже, він дасть фору будь-якому сінефілові. Тут і Коппола, й Кубрік, і Стоун, і Рідлі Скотт, можна згадати й Спілберґа, й навіть найкращий воєнний фільм минулого десятиліття – “Тонку червону лінію” Теренса Маліка. Та чи не занадто передивився режисер? Бо ж за всіх ефектних рішень і всієї грамотности бракує емоційности. Хоч як це дивно звучить. А от краси тут аж задосить, щодо цього Фьодор Бондарчук з оператором Максімом Осадчим, так би мовити, не втрималися. Може, це справді старі кліпмейкерські звички – все бачиться яскравим і ефектним, але надміру. Те саме – стосовно музики: вона лунає скрізь, де треба й де не треба, як постійний гамір, і не дає відчути тиші. Лакування дійсности, як казали цензори часів соцреалізму. Може, за ці естетично суперечливі моменти відповідальність лягає і на сценариста Юрія Короткова. Наскільки досконалим є літературне першоджерело, глядачі зможуть переконатися особисто – сценарій “9 роти” вже надруковано.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com