Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.12.2002 15:15

Напередодні вибуху?

Марина і Сергій Дяченки, KINO-КОЛО #14

KINO-КОЛО не могло обійти увагою вихід на екрани двох фантастичних, фентезійних картин – "Володар каблучок: Братерство каблучки" (в українському прокаті – "Володар кілець: Братерство кільця") і "Гаррі Поттер і філософський камінь", що стали одними з лідерів світового кінопрокату. (Тим паче, що вони рухаються в річищі останніх технологійних здобутків, які очевидно змінюють не тільки відповідний жанр, а черговий раз – після з'яви звуку, а згодом – кольору – судячи з усього, круто змінюють саму кіномову). Навколо цих фільмів, створених за романами Толкієна та Роллінґ, вирують пристрасті. І незабаром на екранах з'являться екранізовані наступні частини цих літературних творів. Ми попросили висловити свої враження про картини Марину й Сергія Дяченків, знаних на пострадянському просторі фантастів. Романи цієї подружньої пари ("Шрам", "Ведьмин век", "Пещера", "Амагед-дом", "Долина совести" та ін.) видаються й перевидаються в солідних видавництвах Москви та Санкт-Петербурґа, у львівській "Кальварії", вони лавреати престижних міжнародних літературних премій. До того ж Сергій – відомий кінодраматург (документальні стрічки "Зірка Вавілова", ігрові «Микола Вавілов» (6-серійний телефільм), "Голод-33", "Гетьманські клейноди" тощо), а Марина – актриса театру й кіна, викладач Київського театрального інституту.


Ми – не професійні кінокритики і не беремося аналізувати вищеназвані картини з точки зору теорії, історії кіна. Це не стаття, скоріш – есей, що в ньому ми спробували побачити два фільми крізь призму нашого літературного досвіду і нашого уявлення про теперішнє й минуле кінофантастики.

ВОЛОДАР КАБЛУЧОК: БРАТЕРСТВО КАБЛУЧКИ/THE LORD OF THE RINGS: THE FELLOWSHIP OF THE RING (208’/178’, 35 мм, колір). Сценаристи: Франсіз Волш, Філіппа Боєнс, Пітер Джексон; за романом Дж. Р. Р. Толкієна. Режисер: Пітер Джексон. Оператор: Ендрю Лесні. Художник: Ґрант Мейджор. Музика: Енія, Говард Шор. Актори: Елайджа Вуд, Ієн Маккеллен, Віґґо Мортенсен, Шон Остін, Лів Тайлер, Кейт Бленшетт, Джон Ріс-Дейвіс, Біллі Бойд, Домінік Монеґен, Орландо Блум, Г’юґо Вівінґ, Шон Бін, Ієн Гольм, Крістофер Лі. Продюсери: Пітер Джексон, Баррі М. Осборн, Тім Сендерс. Виробництво: New Line Cinema, The Saul Zaents Company, WingNut Films. США – Нова Зеландія. 2001.


ГАРРІ ПОТТЕР І ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ/HARRY POTTER AND THE SORCERER’S STONE (152’, 35 мм, колір). Сценарист: Стівен Клоувз; за романом Дж. К. Роллінґ. Режисер: Кріс Коламбус. Оператор: Джон Сіл. Художник: Стюарт Крейґ. Музика: Джон Вільямс. Актори: Деніел Редкліфф, Руперт Ґрант, Емма Вотсон, Джон Кліз, Річард Гарріс, Меґґі Сміт, Роббі Колтрейн, Ален Рікмен, Дерек Дедмен, Зої Венемейкер, Річард Ґріффітс, Фіона Шоу, Іен Гарт, Джон Герт, Джулі Волтерс. Продюсер: Девід Геймен. Виробництво: 1492 Pictures, Heyday Films, Warner Bros. США. 2001.


...Ну, що за нестерпна манера – жувати в кінотеатрах попкорн? Чи в цьому є прихований зміст і спостерігати за двобоєм Добра й Зла особливо приємно, маючи в роті хрусткий маргариновий розсип?

Під хрускіт попкорна мохноногий гоббіт Фродо Беґґінс (гоббіти – це такі вигадані істоти, якщо хто не знає), дістає в спадок від дядечка дивну каблучку, що виявляється якраз Каблучкою Всевладдя, вмістищем всесвітнього зла. І так виходить, що саме на маленького Фродо долею покладена місія – знищити каблучку, кинути її до жерла вулкану Ородруїн, Фатальної Гори...

А тим часом сирота Гаррі Поттер, що зріс під сходами в будинкові бридких жорстоких родичів, дізнається, що він чарівник і син чарівників, і тепер йому лежить дорога до школи чародійства під назвою Гоґвартс...

Масштаби, звісно, різні. Але Гаррі Поттер зрештою також бореться зі світовим злом – за відвідуваність кінотеатрів. "Двобій титанів" – так інколи кажуть про комерційне протистояння цих двох фільмів; при цьому за плечима гоббіта стоїть глибока, як Морійські копалини, епопея Толкієна, стоїть багаторічна історія Середзем’я, стоїть "Сильмарилліон" – міфологія заново створеного світу, стоять покоління толкієністів з дерев’яними мечами навпереваги. (Хоча ні. Толкієністи виявилися п’ятою колоною, але про це пізніше). За плечима ж хлопчика-сироти, опріч гучного успіху книжки і голосної реклами фільму, стоять Попелюшки всіх мастей і відтінків, Олівер Твіст, Джейн Ейр (вона ж бо тут до чого, запитаєте ви), Кентервільський привид, Мері Поппінс, і багато ще хто стоїть, а глядач – свідомо чи не усвідомлено – впізнає ці домашні милі обличчя.

Обидва вони – і гоббіт, і Гаррі – певною мірою ізґої. Гоббіт – меншою мірою: навіть Серйозний Глядач, котрий при слові "фентезі" хапається за бензопилку, не може не визнати, що "Володар каблучок" і спадщину Професора Толкієна вже жодним налигачем не затягнути до ґетто, над воротами якого висить напис "Тільки для нерозвинених підлітків, що обожнюють чаклунство й пригоди". А от Гаррі Поттер... Хлопчина сповна розплачується за маму Джоан Роллінґ, що її в чому тільки не звинувачують, провина ж котрої полягає лише в тому, що вона, самотня матір, домогосподарка і сіра миша – посміла мати Такий Успіх! Вал продажів, бум, гамір, спалювання книжок про Гаррі Поттера особливо ревними священиками всіх конфесій, повсюдне відкриття мережових Гоґвартсів в інтернеті, нарешті – фільм...

І все ж – чи коректно порівнювати два ці фільми? Що їх поєднує – крім того, що обидва були дуже й дуже очікуваними?

З часів написання "Гаррі Поттера" до екранізування минуло декілька років. З часів написання "Володаря..." до першої екранізації - декілька десятиліть. У рамцях історії людства терміни цілком зіставлювані. Але в рамцях історії кіна...

Зробити фільм за "Володарем" збиралися ще леґендарні "Бітлз". Ділили ролі, але цим розподілом справа й завершилася. Режисер Ральф Бакші експериментально екранізував першу частину епопеї – поєднав ігрове й анімаційне кіно. Було ще кілька спроб – саме в сфері анімації; врешті-решт прихильники Толкієна зійшлися на тому, що Професор мав рацію, коли стверджував, що екранізування "Володаря" – неможливе.

Настало двадцять перше століття...


Марина Дяченко: Закаблучені. ...Заздрю режисеру Джексону. Зовсім не заздрю режисерові Джексону. Уявіть: ось ви фільмуєте стрічку за книжкою, що її вважаєте майже святинею (а у випадкові з Джексоном, здається, так і є). Праворуч од вас, природно, фанати Толкієна, ті самі, що читають "Сильмарилліон" мовою ориґіналу й у різних перекладах, ті самі, що вільно спілкуються на квенья (це ельфійська мова), й закохана наречена так не чекає весільного ранку, як справжній ельф (чи справжній орк) чекає на прем'єру майбутнього фільму.

А лівобіч од вас – традиційний "попкорновий глядач". Він значно чисельніший, і також чекає – зацікавлено, та без надхнення. Він не читав Толкієна, а якщо читав, то давно забув. Мелодрама й бойовик – ось його улюблені кіножанри.

А з третього боку (вірогідно, над головою чи на шиї, принаймні, саме так це уявляється) сидить Прокатник і Грошедавець. Який контролює вашу працю (а ви - це режисер Джексон, дозвольте нагадати). Той, хто контролює, краще за вас знає, що має сподобатися Толкієністові, а що – Їдцю Попкорна. І котрий примушує вас утридцяте перекроювати сценарій, і проглядає зафільмований матеріал, і котрий, наприклад, вимагає (доходила до нас така неперевірена чутка) замінити Сема, супутника головного героя, сексуальною гоббітською дівчиною – для надання картині більшої мелодраматичности...

Уявили все це жахіття?

І от він прийшов, цей день. Толкієністи, сноби, їдці попкорна, дорослі й діти ринулись до кінотеатрів (а в деяких країнах – на ринки, де торгували екранними відеокопіями), аби побачити мохноногого Фродо Беґґінса, мудрого мага Ґендальфа, що його колись ладили на президента, ґномів та ельфів, зловісного Саурона – чорного володаря, лютих орків, Каблучку Всевладдя – та все, що й належить...

Бідолашний Джексон! Він, людина, що зробила неможливе, що екранізувала книжку, яка не підлягає екранізуванню – скільки копняків і порою й плювків отримав він з різних боків!

Першими, звичайно ж, обурилися толкієністи. Лихо в тому, що вони надто яскраво уявляли собі Середзем'я, вони вже були його жителями, і картинка, побачена чужими очима, не збіглася (чи не в усьому збіглася) з їхнім власним світовідчуттям.

У Барлоґа, бачте, не повинно бути рогів! (Барлоґ – потворний дух, що його розбудили орки у глибокому підземеллі. Хто з читачів бачив колись безрогого Барлоґа – нехай кине в Джексона належне йому каміння). Орки не повинні дряпатися по стінах. Ельфійські діви не повинні скакати на конях. Корчма "Гарцюючий поні" виглядає в фільмові брудним кублом, а насправді це затишна кав'ярня. Ельфи не схожі на ельфів. Гоббіти не схожі на гоббітів. Ґендальф надто нервовий. Орки схожі на мерців, що ожили, хоч насправді вони не такі. Ґноми не схожі на ґномів. Чарівники б'ються не так...

Окрім "фанатських" претензій існують іще, так би мовити, фундаментальні. Наприклад, частина глядачів (на чолі з моїм чоловіком і співавтором) стверджує, що твір Толкієна неможливо знімати в такому "голлівудському" ритмі. Фільмові закидають надмір "екшна": двобої, сутички, бійки, знову сутички, переслідування чергуються одна за одною, не даючи змоги героям (і глядачеві) зупинитися, роззирнутися, хопити повітря Середзем'я на повні груди. При цьому інша частина глядачів (це ті здебільшого, що до Толкієна байдужі) стверджують, позіхаючи, що фільм безбожно затягнений.

Так, скажу я, має місце в фільмі деяка перевантаженість бойовими сценами. Так, не існуй на світі попкорн, можливо, – можливо! – Джексон був би дозволив трохи послабити пружину дії і підводне страховище не розмахувало б бідолашним Фродо у себе над пащею, а взялося б жерти, і тоді бойова сцена зайняла не п'ять хвилин, а три секунди (це якщо супутник Фродо, великий воїн Араґорн, устиг би миттєво вжити заходів, а то, можливо, й фільмові прийшов би на цьому кінець). Так, не існуй на світі пиво, фільм зайняв би чотири години, а не три, і глядач не бігав би з зали, залишаючи своє місце посеред екранної баталії, аби до другої сутички вже повернутися... Ні, про що я веду. Чотири години в кінотеатрі – випробування для фанатів, отже, чотириста сторінок суцільного тексту Джексону слід було вкласти в без малого три години екранного часу...

І він упорався з цим, хоч і не без втрат.

Деякі епізоди книжки не були екранізовані. Наприклад, не зберігся персонаж на ім'я Том Бомбаділ (для тих, хто погано пам'ятає книжку чи взагалі її не читав, довелося б дуже довго пояснювати, хто він і навіщо потрібен. Скажу лише, що серед шанувальників Толкієна думки розходяться: дехто (і я) вважає, що зі зникненням Тома фільм нічого не втратив, інші –що фільм не має права навіть наближатися до екрана, якщо в сценарії нема Тома Бомбаділа). Час стиснувся. Дія стиснулась. Так, можливо, операцію з перекладу толкієнівського тексту на мову кіна можна було б зробити краще. Але краще – непохитний ворог гарного, і – пам'ятайте про попкорн!

Чому сценаристи зважилися змінити, скоротити, дописати Толкієна, запитували ображені глядачі. Чому з моменту, коли Фродо отримав Каблучку, і до вилазки назґулів до країни гоббітів Шир не минуло належних кількох десятиріч? Чому замість ельфа Ґлорфіндейла з'являється ельфійка Арвен? Чому Фродо не б'ється з орками хоробро й результативно, як це було в ориґіналі? Чому?

Бо це фільм, відповіла б я. Бо епопея Толкієна – система колосальних озер, поєднаних мальовничими струмками, тоді як фільм повинен бути рікою, потоком, "стримом", тому що вимагати од Джексона, щоби він знімав у неспішній манері психологійного кіна – все одно, що вирощувати кактуси під водою. Бо всіх персонажів книжки в фільмові не зберегти, бо діючий персонаж повинен з'являтися в кадрі якомога раніше, бо вихідний текст більш епічний, аніж драматургійний, бо доля Фродо й призначення його – не битися з орками, для того є дядьки з мечами, ґном із сокирою і ельф із луком. Праця Фродо – нести Каблучку, Каблучка – його головний супутник і співрозмовник, його справа, його тягар. Лінія взаємостосунків Фродо й Каблучки вибудувана в фільмові, на мій погляд, бездоганно.

І от іще: умовність, яка на сторінках книжки виглядає природно, в кіні сприймається літерально й справляє порою протилежне враження. Візьмемо зламаний меч Араґорна (для тих, хто не читав чи забув, нагадаю: меч належав араґорновому предку, був зламаний у трагічних обставинах, але, згідно з пророцтвом, повинен бути відкований заново й принести якщо не перемогу, то, принаймні, надію). Книжковий Араґорн носив уламок меча в піхвах, як символ, як паспорт; екранний – з плоті! – Араґорн не може такого собі дозволити. Навколо такі рожі – як він може ходити без меча?! (До речі, ноги гоббітів, екстремально мохнаті в книжці, в фільмові просто злегка волохаті: все-таки не "Марфа-Майстриня" і не "Змій Горинич"...)

Отже, виходячи з того, що я знаю про цей фільм – і передусім з того, що я бачу на екрані, – можу сказати, що "Володар каблучок" зроблений людьми, котрі ніжно закохані в книжку Професора й глибоко її розуміють. Що в картині збережена не буква, а дух толкієнівської епопеї. Що світ, до якого глядачі переносяться на час сеансу, має право називатися Середзем'ям...


Сергій Дяченко: Середзем’я. Середзем'я у стрічці – окрема історія. Була собі далека, загадкова й екзотична Нова Зеландія – Аотеароа, Країна Довгої Білої Хмари. І от її заселили гоббітами, ельфами, ґномами, орками, назґулами, забудували гігантськими замками, монументами серед могутніх дерев, лісів, річок, водоспадів – і вже не визначити, де правда, а де вигадка, де комп'ютерна графіка, а де пересічний новозеландський пейзаж. Не випадково уряд Нової Зеландії оголосив себе територією Середзем'я, виділив навіть спеціального міністра з ельфійсько-ґномових справ. Як відокремити рекламний цинізм від зворушливої віри в диво?

Для мене історія про Каблучку Всевладдя, що дає силу, але руйнує душу – реінкарнація трагічної, філософської картини Ейзенштейна "Іван Ґрозний". Як важко втриматися від того, аби вдягнути цю каблучку на палець, стати володарем світу, нехай навіть ціною втрати людських почуттів і прихильностей. Такий шлях пройшов Саурон, що бажав підкорити весь світ – і став рабом цього бажання. Дух скинутого Саурона знову стукає в двері, вимагає реваншу – нехай лише каблучка знайде господаря...

Напевно, фільм міг бути й кращим, якби б Джексон робив його виключно "для своїх". А може, й ні; в усякому разі всі ці чудові пейзажі, всі ці візуальні посилання на найвідоміші ілюстрації, шекспірівський актор Ієн Маккеллен в ролі Ґендальфа, Каблучка Всевладдя як реальний – і дуже сильний – персонаж, ельфійська мова в кадрі (і ґномів акцент в англомовного ґнома), дух книжки, перенесений на екран – все це разом заслуговує принаймні на те, аби зарахувати Джексону спробу. Гарну спробу. Можливо, вона могла бути кращою – але попкорн! Але тисячі глядачів, що нічого не підозрюють, байдужих до Толкієна, котрі повинні були принести до кінотеатру свої грошики і тим самим зробити кіноепопею кінцево можливою!

(До речі, Серйозні Глядачі, що традиційно вважають кращою компанією для ґномів, ельфів й інших гоббітів виключно Білосніжку, Буратіно й Червоний Капелюшок, – ці самі Серйозні Глядачі взагалі не зрозуміли, з чого рейвах. Що за каблучка? Чому стільки галасу навколо каблучки? І що за Професор такий – Толкієн? Вони, Серйозні Глядачі, по-античному безкомпромісно ділять жанри на високі й низькі, і "казочка про ельфів" не має шансів на те, що її додивляться до кінця).


Марина Дяченко: Взимку сироти в ціні....І от, поки шанувальники, противники, підлесники й скализуби рвали собі одне одному віртуальні лацкани на мережових форумах, на арені з'явився новий боєць – Гаррі Поттер з філософським каменем напереваги. Дійсно, прем'єри "Гаррі" й "Володаря" були мудро розведені в часі, але змагання все одно відбулося, навіть більше – мені здається, що "Гаррі Поттер" його вже програв.

Можливо, ці фільми все-таки не зовсім коректно порівнювати. Касові збори – це ж не показник, вірніш, не зовсім той показник. Нагороди і премії – також не абсолютний критерій, і той факт, що "Володар" отримав чотири "Оскари" з тринадцяти номінацій, а "Гаррі Поттер" – жодного, ще нічого не означає. І вже, звичайно, неправда, що книжка Роллінґ настільки погана, що за нею неможливо зафільмувати нічого путнього, – перша книжка про Гаррі Поттера адресована, ясна річ, дітям (з кожним новим томом, до речі, адресат книжки дорослішає, третя й четверта, на мій погляд, найкращі), але дорослі – особливо якщо вони тямущі й розумні батьки – також можуть читати її без незручности й нудьги. Ця добра казка (що б там не казали божевільні моралісти) має все потрібне для гарного кіна: там є характери, напружений сюжет, таємниця, видовищність, зрештою...

Армія прихильників, що напам'ять завчила книжку, краще за будь-якого режисера знала, як саме має виглядати школа чарівників Гоґвартс і його мешканці. Проект обіцяв бути ґрандіозним; ладили на режисера Спілберґа, але – зірвалося. За однією з версій – тому, що мадам Роллінґ обов'язково хотіла бачити в ролі Гаррі англійського хлопчика, а Спілберґ не бажав працювати ні з ким, окрім Галея Д. Осмента (навдивовижу талановитий хлопчина, відомий за фільмом "Шосте чуття"), котрий все ж американець. Як наслідок Спілберґ зафільмував "Штучний інтелект" з Осментом у головній ролі, а за "Гаррі Поттера" взявся Кріс Коламбус – татусь "Одного", котрий "вдома"...

Актори підібрані правильно. Кожен колоритний, кожен на своєму місці, кожен герой достоту такий, як у книжці (ну дуже зрідка особливо рвійний фанат скаже, наприклад, що малий негідник Малфой – вічний кривдник Гаррі – не обов'язково повинен скидатися на білявого гітлерюґендовця, а Герміона – Гарріна подруга – мабуть, надто красива). Деніел Редкліфф (зіграв 1999 року Девіда Копперфільда в телефільмі на BBC, ось вам й діккенсівське коріння книжки Роллінґ) виглядає стовідсотковим Гаррі Поттером (Кріс Коламбус: "Ден увійшов до кімнати, й ми зрозуміли, що знайшли Гаррі").

От він, той рідкісний випадок, коли книжка перенесена на екран цілком, "не жуючи". Джоан Роллінґ, здається, цілком задоволена таким станом речей: Кріс Коламбус, виявляється, обіцяв їй дві речі – залишитися вірним книжці й зібрати повністю британський акторський склад. Він виконав обидві обіцянки. (Джоан Роллінґ: "Все виглядає саме так, як я собі уявляла. Для автора книжки найголовніше – бачити на екрані невикривлені факти").

Для автора – можливо. Для фаната – допевне. Рухомі картинки, ілюстрації, що ожили, епізод за епізодом... До сміхоти доходить! Оскільки всі-всі подробиці до стрічки все-таки не влазять, вирішено деякими пожертвувати. У фінальній частині, наприклад, не знайшлося місця подвигові Герміони (в книжці подруга й однокласниця героя розгадала складне логічне завдання й допомогла Гаррі дістатися до головного злодія). Але в самому фіналі директор чарівної школи професор Дамблдор нагороджує її у достеменній відповідності з твором: "За кмітливість". Що ж таке вона в фільмові зметикувала? А-а, коли друзі потрапили до обіймів якихось хижих ліан, вона здогадалася, що "треба відпружитися"...

Чому ж "Володареві каблучок" хочеться вибачати накладки (наприклад, епізод із Фродо, що з успіхом тікає пішки від назґульського коня), а "Гаррі" вибачати не вдається?

Може, це просто суб'єктивний погляд, на рівні "подобається – не подобається"? Може, моє уявлення про те, що фільм Джексона – кіно, а фільм Коламбуса – набір ілюстрацій, не має під собою підстав? Чи це фата-морґана така, що "Володар каблучок" зроблений закоханими людьми, майже фанатами, а "Гаррі Поттер" – комерційним режисером, запрограмованим на успіх?

"Гаррі Поттер", матч з квіддічу (це така магічна спортивна гра верхи на мітлах, з чотирма м'ячима). Дівчина на льоту вдаряється об стіну, падає з висоти й лежить без руху - ну хоча б хтось звернув увагу! Всі захоплені грою!

Ось маленький невдаха, що вперше здійнявся на мітлі (вірніше, мітла сама його підхопила), бовтається в повітрі й не може опуститися. Вчителька, замість того, аби хапати іншу мітлу й "приземлювати" хлопчину, щось йому кричить, командує... Сцена, яка в книжці займає секунду, в кіні – заради видовищности – розтягнена, а поведінка вчительки (а вона за сюжетом турботлива, а зовсім не злочинно-недбала) не змінилася ні на йоту. Глядач, що не читав книжку, обурений: ну, що за нісенітниці Роллінґ понаписувала! Синдром "зламаного меча" в дії, проте – жодного ризику: глядач, що читав книжку, дістає саме те, чого чекав. Фанатам нема на що нарікати, квитки розкуплені, а Серйозний Глядач з самого початку в рахунок не брався. Серйозний Глядач роздратований рекламою (а хто її любить?), та й скажіть, будь ласка, як може доросла людина без іронії обмірковувати щось таке, де літають на мітлах?

Ой вже цей Серйозний Глядач...

Сергій Дяченко: Розчарування й Надії. Існує думка, що дорослий, котрий шанує "фентезі", обов'язково повинен бути інфантильним (до речі, в Англії існують одночасно з "дитячими" й "дорослі" видання "Гаррі Поттера", з нейтральними обкладинками, щоби дорослі не соромилися читати книжку на людях). Існує думка (таки існує, просто безособово висить у повітрі з бетоновим виразом на авторитетному обличчі), що пристойна людина зі збереженим інтелектом в жодному разі не повинна читати, дивитися, а тим паче хвалити "фентезі" – козликом стане...

Будемо справедливі – велика частина того, що носить назву "фентезі", насправді... своєрідно, м'яко кажучи. Так, сторонній людині, котра сприймає "фентезі" як ледь прикритий броньованим бюстгальтером торс якоїсь варварської принцеси, важко повірити, що в цьому жанрі можливі якщо не відкриття, то хоч би прориви за рамці кічу. Це з одного боку. А з іншого, кінь і тремтлива лань – вочевидь різні тварини. Певно, особливості світосприйняття, тип темпераменту, спосіб мислення затятих нешанувальників "фентезі" такі, що й Толкієн, і Руда Соня назавжди залишуться для них явищами одноплощинними. Приземлене мислення вимагає упізнаваного побуту, поступовий інтелект хоче гри в бісер, але існує ж і Третя Сила – звичка, впевненість у тому, що вигаданий світ – резервація для тінейджерів, і що "Володаря каблучок" можна дивитися тільки з попкорном на зубах... Можливо, саме тому (хоч і не лише тому, звичайно) фільм Джексона за Толкієном, будучи рекордсменом за кількістю оскарівських номінацій, отримав тільки чотири нагороди, та й то загалом – "технічні"?..

Понад те, найближчими роками на нас очікує злива фільмів нового покоління – екранізацій спершу кращих (а потім уже які підвернуться) фантастичних і фентезійних книжок. Спецефекти дозріли, досвід накопичено, а світ став настільки божевільним, що хочеться або переглянути своє ставлення до неба, або втекти від гріха подалі до країни фантазій. Цілком імовірно, що нові можливості кіна створять плацдарм для прориву; можливо, серед творців заекранного фантастичного світу знайдуться й ті, хто зможе, козирями викладаючи фільми лукасівської видовищности, лемівської сили думки, толкієнівської поетичности, шукшинської достеменности, – зможе перевернути людську свідомість, зробити фантастичне частиною життя і тим самим підштовхнути людство назустріч майбутньому: не антиутопійному, не апокаліптичному, а нормальному людському світлому майбутньому.

Можливо, га?



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com