Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

03.10.2005 17:27

Звичка до кризи

Дмитро Десятерик, «День»

Говорити й писати про кризу вітчизняного кінематографа стало само по собі чимось на кшталт професії. Кожного року кінематограф ховають. Походження цього цікавого й оригінального ритуалу невідоме, є різні версії, але достеменно відомо, що роблять це наввипередки як самі кінематографісти – тобто режисери, актори, оператори, кінознавці, – так і люди, від кіно досить далекі – тобто журналісти, бізнесмени й навіть політики.

Втім, як у кожному екзотичному обряді, нас цікавить не стільки навіть сама церемонія, скільки супровідні дії, тобто, наприклад, жалобні пісні, котрі співають професійні й не дуже плакальники над труною чи то мертвого, чи то живого (до речі, слід таки з’ясувати точно, чи живе воно, чи мертве?) кіна. Отже, пісні ці за формою, ритмікою і пафосом різні – все залежить від віку, темпераменту і рівня доходів того, хто співає, – але повторюються у цьому фольклорі кілька наскрізних тем, кілька лейтмотивів:

– кіновиробництво в руїнах;

– держава до того байдужа або навіть перебуває у злочинній змові;

– як наслідок попереднього – Справжнім Митцям, Корифеям не дають знімати кіно;

– екрани окуповані американським кіном;

– американське кіно – абсолютне зло;

– телебачення – більше ніж абсолютне зло.

Здається, нічого не забули.

Заперечувати ці тези можна було б по-різному. Але краще виходити, мабуть-таки, з власних спостережень, з того-таки свого «я» – бо, які б цифри не наводилися, які б документи не цитувалися, висновки все одно будуть вкрай суб’єктивні – щоб в тому переконатися, достатньо лише відвідати будь-яке засідання Спілки кінематографістів.

Із виробництвом стан таки дійсно жахливий. Жодна з кількох колись потужних студій, розташованих на території України, не працює на повну потужність; та що там потужність, вони ледь-ледь животіють, і все, що там не передане в оренду, потроху перетворюється на мотлох. Причин тому тут цілий комплекс, серед інших є й така – а хто, власне, сказав, що це – саме українські студії?

Адже і студія Довженка, і Ялтинська, і Одеська – закладалися у 1920–1930-ті роки минулого століття у рамках радянської розбудови кіна як найважливішого ідеологічного інструменту. Тобто, фактично, і Довженка, і Одеська, і Ялтинська в основі своїй – не стільки кінофабрики, скільки фабрики ідеології, до того ж жорстко пов’язані з централізованою радянською структурою фінансування, фільмування, затвердження й прокату. Впав Центр – впали і його пропагандистські виробництва; і менш радянськими вони від здобуття Україною незалежності не стали – часова спорідненість висить на них тяжким прокляттям. До речі, щодо прокату. Він також був усе тим же інструментом виховання й агітації радянських людей. Після 1991-го його також спіткала сумна доля. Проте поступово, він таки почав відроджуватися. І відроджувався саме як сучасний, цивілізований, що має з тим, «виховним» прокатом стільки ж спільного, наскільки нові, затишні, кондиційоновані, з чудовими екранами і звуковими системами кінотеатри схожі на напівтемні радянські кінобараки.

Щоправда, демонструють в тих залах й мультиплексах переважно американське кіно. Так, це серйозний, трагічний недолік. Втім, що таке американське кіно? Просто ось цікаво, ось хочеться перепитати, коли знов черговий затятий праведник починає гнівно викривати заокеанський продукт, – про що ви взагалі говорите? До чого претензії? До однієї з найстаріших і найпотужніших кінематографій світу? До професійного рівня тих фільмів? Та й що це таке – американське кіно? Кіно, вироблене в Голівуді? Виходить, фільми Тарантіно, й взагалі будь-які фільми, що вироблені на студії «Мірамакс» – не американські, бо жодного стосунку до Голівуду не мають, оскільки Голівуд на одному узбережжі Штатів, а «Мірамакс» – на діаметрально протилежному. А якщо це хороше кіно, вироблене в Голівуді – це вже не американське? Ось Мартін Скорсезе, Девід Лінч, Френсіс Форд Коппола та його дочка, – це американське чи ні? А якщо це взагалі незалежний американський режисер? Ось, наприклад, брати Коени – американські чи ні? Так, повторюю, про що взагалі йде мова? Що американське кіно хорошим не може бути апріорі, хоч хто б і як би його робив?

Не знаю вже, чи слід навіть згадувати про черги, що стояли ще в СРСР – при тому, що вважається, що вітчизняне, в тому числі українське кіно тоді було у відносному розквіті – на будь-який свіжий заокеанський фільм. Ті ж черги стоять по всьому світу й сьогодні, навіть у тій же Франції, яку постійно уславлюють як взірець боротьби з американською навалою.

Боротися за глядача, зрозуміло, треба. Але від того він, глядач, не стане кращим або гіршим. Він переважно прагне розваг. І так буде завжди, й нічого з тим не поробиш. Питання тільки в тому, як його розважати – ефектно, якісно, зі смаком, чи нудно, сіро, натужно. Втім, публіка, всупереч відомому вислову – не така вже й дурепа. Серед неї вистачає тих, хто хоче дивитися й інше кіно – розумне, витончене, таке, що потребує осмислення – тобто арт-хауз, або, як раніше називали, авторське. Але й тут прокату складно щось закинути. Раніше – можливо – але ж зараз в Україні вже працюють і прокатні контори, які орієнтуються винятково на арт-хауз, і є кінотеатри, котрі охоче демонструють європейське, азіатське, латиноамериканське кіно – складне, різнобарвне, для мислячого глядача. Мало того, вже й «великі» прокатники почали закуповувати і показувати ті ж фільми Ларса фон Трієра або Педро Альмадовара, наприклад. І, що важливо, відбувається це не тільки в Києві.

Прагненням глядача до розваг пояснюється й розквіт телебачення. Але тут, набравши в груди повітря і попередньо склавши заповіт, дозволю собі крамолу: не таке воно вже й погане, телебачення!

Ось, сказав, хух…

Вже згадані Трієр і Лінч там успішно зняли серіали – справжнісіньке «мило». Ані Фелліні, ані Вім Вендерс також не гребували роботою на ТБ. Андрій Кончаловський і Вонг Карвей фільмували телерекламу і кліпи. Ближче до України: один із наших найкращих на сьогодні вітчизняних кінодокументалістів, Сергій Буковський, саме на телебаченні зробив вражаючий неігровий серіал «Війна. Український рахунок». Ряд можна продовжувати. Більше того, саме телебачення нині працює в якості кінотеатру повторного фільму, котрий давно у нас відсутній – де ще хоч інколи можна побачити чудові старі стрічки – українські, до речі, теж. Той же арт-хауз телевізійники теж крутять, хоч і в пізній час.

Нарешті, саме телебачення в останні роки виступає як той самий виробник, відсутність якого нас всіх так непокоїть. І саме це, здається, викликає найбільше роздратування. Здавалося б, радуватись треба – ось, нарешті процес пішов! Ні. Мовляв, канали знімають не повноцінне кіно, а серіальне «мило», а якщо знімають художні фільми, то вони якісь чи то не надто художні, чи не надто українські.

Втім, то, здається, не питання ставлення власне до телебачення, а проблема розуміння кінопроцесу як такого.

Бо розважальне і інтелектуальне в кінематографі, як і в будь-якому мистецтві – мов дві руки чи ноги в одного тіла, мов два крила в одного літака чи птаха. Не буде розважального – не буде де працювати, а також підтримувати свій професійний, підкреслюю, рівень спеціалістам кіна, не буде грошей, – на ВЕСЬ кінопроцес, а також глядацької уваги, того ж прокату тощо. Не буде інтелектуального – не буде ідей, не буде жвавої дискусії, свіжих імен, коротше кажучи, кіно як мистецтво просто не буде просуватися вперед, оновлювати свою мову, перетвориться у вульгарну малопрофесійну забавку. Мабуть, тут доречне навіть порівняння не з руками чи крилами, а з головою і рештою тіла. Одне не може існувати без іншого. Тобто – ще одна крамола – національний кінематограф як такий не зможе вижити без телебачення з його «милом», і без комерційного виробництва з його «попсою». Адже, потроху, самі телеканали й виробники реклами почнуть робити вже справжнє, прокатне кіно – без усякого примусу, бо до того їх підштовхне сама логіка їх комерційного в першу чергу розвитку.

До того ще одна малопомітна дрібниця. Коли Ігор Стрембіцький, котрий завоював у Каннах першу в історії національного кіна «Золоту пальмову гілку», збирався взяти участь у фестивалі – що потребувало певних витрат, протекції тощо – ніхто з колег безпосередньо по цеху йому не допоміг. Ані в Університеті кіно, театру і телебачення, ані в Спілці кінематографістів. Жодний з Великих Корифеїв і Справжніх Митців – ані пари з вуст. У Міністерстві культури просто відмахнулися. А допоміг – один із цих проклятущих, поганющих, бездуховних телеканалів. Молодий режисер таки поїхав у Канни. Результат відомий.

І ось тепер, на жаль, підійшли до найболючішого питання – щодо Великих і Справжніх. Ні в якому разі не хочеться ставити під сумнів їх заслуги. Та і не про заслуги ми ведемо мову, а про сьогоднішній стан речей. Про те, наприклад, як того ж Стрембіцького наші Великі та Справжні зараз воліють просто не помічати. Навіть коли перераховують тих молодих, що, на їх думку, варті уваги (а чи варті?). Аякже, дійсно – який нахаба, скористувався допомогою телебачення, та ще й кіно зняв якесь не зрозуміле, тобто не «поетичне», не історичне, не шароварне, та ще й без такого конкретного сюжету, про якихось старих та божевільних! Та ще й молодий такий! Та ще й у нас не спитався! Та ще й «Гілку» отримав! А ми ж! А ми ж такі заслужені! Ми ж такі Великі та Справжні!

Та Великі, та Справжні. Хто сперечається...

Просто є звички. Різні звички. В тому числі й шкідливі. Але, погодьтеся, все це – особиста проблема кожного окремого індивіда.

І ось здається мені, що у певної частки наших кінематографістів є одна спільна шкідлива звичка – до кризи. І навіть якщо все налагодиться, і кіно буде випускатися десятками фільмів на рік – у них криза триватиме й далі. Бо звичка. В їх світі і надалі лишатимуться розвалені студії, мізерні зарплати, Міністерство культури і туризму як головний годувальник, Голівуд як головний ворог і «поетичний» кінематограф (до речі, що це таке?) як синонім кіно взагалі.

Стрембіцький має звичку знімати кіно за власним розумінням – робить це й отримує призи. Кіра Муратова, котру наші Великі та Справжні воліють взагалі не визнавати українським режисером (нещодавно навіть обізвали «п’ятою колоною»), має звичку робити фільми, не зважаючи ані на гроші, ані на «духовність» з «поетичністю» – й ці фільми виходять у неї все кращі та кращі, не соромно будь-де в світі показати. Ще можна додати кілька імен; головна риса в тих людей, – що вони самі відповідають за свої звички, свої помилки, провали, а це дає їм змогу і сили щоразу знову братися до роботи. І робити її добре. Дуже добре.

Ось такі, власне, нехитрі й не нові істини. Мої власні. Але я за них відповідаю.

"День", №164, 10 вересня 2005



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com