Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.10.2005 15:51

Бавимося в Параджанова("Небезпечно вільна людина", режисер Роман Ширман)

Людмила Лємєшева, KINO-KOЛО (25)

НЕБЕЗПЕЧНО ВІЛЬНА ЛЮДИНА (2004, Україна, 52’), сценарист: Сергій Тримбач за участи Романа Ширмана; режисер: Роман Ширман; оператор: Едуард Тімлін; художники: Радна Сахалтуєв, Артем Сухарєв. Виробництво: Національна кінематека України.



Чудової вересневої днини 1987 року, на сороковий день по смерті Івана Миколайчука, на його родинному обійсті у Чорториї при великому скупченні народу просто в саду були по-гуцульськи ошатно накриті довгі вузькі столи. Останнім із гостей, як і належиться коронованій персоні, завітав Сергій Параджанов із почтом: його супроводжували вродливий ставний юнак з абсолютно непроникним обличчям («Актор Юра Мґоян, мій муз», – познайомить метр), середніх років чоловік звичайної зовнішности (здається, адміністратор знімальної групи картини «Ашик Керіб») і ще дехто з худим блідим лицем, в елеґантному чорному костюмі й чорних окулярах, котрого буде представлено зібранню як князя Амірана Думбадзе, аристократа крови й духу, втілену шляхетність. Івановій мамі Параджанов вручив високі свічки неймовірної барокової краси, на її худенькі плечі накинув чорну мереживну шаль, дружині Марічці й сестрам передав щось у коробках і згортках.

За столом він багато й надхненно говорив («Сьогодні ми прощаємося з привидами, що їх породили «Тіні...». «Це не ми подарували світ Іванові, а він приніс нам готовий світ»…), щиросердо плакав, а потім запропонував відвідати могилу Іванового батька. На сільському цвинтарі маестро вибудував мізансцену, в центрі якої опинивсь актор Юра. Йому було сказано обходити народ і з поклоном наповнювати чарки. І ще тихо: «Розгорни куртку ширше, бо торса твого не видно»… І ще комусь місцевому: «Красива у тебе сорочка, а вранці була інша, коричнева»… І ще кинув зіркий погляд мисливця-антиквара на старовинні срібні монети в мене на шиї… І ще – мільйон інших летючих реакцій на все бачене, чуте й рухоме в полі його зору: якось усе водночас, без дотримання ієрархії предметів, але й без порушення ритму та поважности ритуалу.

Коли цей хвилюючий день, схожий швидше на свято в дусі «Тіней забутих предків», ніж на поминки (все пов’язане з Іваном Миколайчуком завжди рясніє співвідношеннями, таємними сенсами й поезією!), почав хилитися до сутінків і монарх-деміург, який бездоганно зіграв свою роль, вирішив нарешті відкланятись і, пославши прощальне благословення юрбі народу, що проводжала його за хвіртку, збирався вже сісти до авта, виявилося, що один із його почту збунтувався. Князь, котрий за весь день не мовив майже ані слова й так і не зняв чорних окулярів, їхати з цього благого місця не бажав. Перемовляння і вмовляння через гінців закінчилися тим, що загадковий гість виголосив нарешті запальний монолог, із якого ми довідалися про поганий характер і негодяще здоров’я маестро, про його жебрацький побут, про абсолютну закинутість і самотність. Узагалі слабкою і нещасною є людина, а ви з неї генія та Бога творите…

Першою серед занімілих гостей оговталась я і, кинувши «аристократові крови й духу» щось про східне зрадництво, у праведному гніві одійшла на улюблену Іванову гірку. Звідти вже бачила, як не без зусиль Романа Балаяна й Леоніда Осики возз’єднана мальовнича група з незнищенною гідністю занурилась до авта й відбула в напрямку Чернівців.

Другого дня від Осики дізналася, що людина в чорному – ніякий не князь, а добре відомий у тбіліських кримінальних колах авторитет, що насправді він неймовірно відданий Параджанову, багато років підтримує його матеріально, і що саме він забезпечив «дах», коли Сергій перебував у в’язниці (всім кримінальникам Радянського Союзу було передано бездротовим телеграфом, що коли зачеплять цього божевільного режисера, цього юродивого – матимуть справу з Аміраном Думбадзе). І що він навіть приїздив під конвоєм до Тбілісі з Ростова, де сам на той час сидів за ґратами, на другий процес Параджанова…

Ось вам наш вітчизняний екзистенційний вибір: між злочинною державою і державним злочинцем. Як істинно вільна людина Параджанов обрав другого – за законом виборчої споріднености. І це правда: в’язні й каторжники в нас завжди були найвільнішими, найменш керованими людьми.

Якщо вірити Осиці, конфлікт «кінонезнавиці» (термін вигадав для всього нашого цеху сам метр) і друга-кримінальника Сергій Йосипович прокоментував категорично: «Не прощу довіку тому, хто посварить мене з Аміраном». А сам ображений «князь» нібито півночі не спав через переживання: постраждало його почуття чести.

Пам’ятаю, повернувшись із Чорториї, насамперед кинулася до своєї книжки, яка щойно вийшла в Москві, – «Украинское кино: проблемы одного поколения» – й, погортавши її, спересердя пожбурила: «Схоже, це твої проблеми, а в них – якісь зовсім інші». І ще злостиво процитувала сама собі блоківське: «Печальная доля – так сложно, так трудно и празднично жить, и стать достояньем доцента, и критиков новых плодить…».

Я згадала цей свій перший шок від знайомства з Параджановим, бо після недавньої прем’єри в київському Домі кіна нової стрічки про нього «Небезпечно вільна людина» знову перейнялася питанням: як? Як писати про такого мистця, таку долю й такий життєвий досвід? Гірше того – як знімати про нього фільм? Яку обрати інтонацію? Трагічну? Комічну? Трагікомічну? Будь-яка буде правдою, і будь-яка – брехнею. Він сам себе заперечував щогодини і щосекунди, і, гадаю, не підписався б під жодним зі своїх портретів. Чи підписався б – а потім відмовився. Ну… хоч би із примхи.

Адже це він послав із в’язниці на волю воістину революційну вістку: «І що життя, коли немає принципу і примхи…». Це вам не Вєра Андрєєва, котра, якщо пам’ятаєте, «не могла поступитися принципами” (їх у неї до того ж не було: власні принципи – задоволення дороге). А дулі не бажаєте? Через каприз, через особисту ж примху та скороминуще глупство можна й дорогим принципам зрадити. Ну, звичайно ж, він страшливо, небезпечно вільна людина. А може, просто – мистець? До мозку кісток, до останнього нервового закінчення, до повного любострасного саморозчинення у плоті світу, в її нескінченній різноманітності…

Ага, ловлю себе на тому, що вперто, інстинктивно не хочу перетворюватися на «кінонезнавицю» – тобто аналізувати фільм «Небезпечно вільна людина». Просто повідомлю, що два розумні, талановиті автори – мій товариш по нещастю, критик Сергій Тримбач і режисер Роман Ширман – виліпили його як багатошаровий пиріг. До оповідань та байок героя про самого себе, до всіляких там анекдотів із вуст люблячих друзів (зокрема й тих, які відбували з ним строк в одній зоні) додано два коментарі: закадровий текст, з іронійною невимушеністю промовлений режисером фільму, та рухомі мультиплікаційні картинки, що дотепно пародіюють параджановські міти й сюжети. Маленькі смішні мальовані чоловічки знижують будь-який патос у зародку, клеять дурня, підморгують, передражнюють і відверто веселяться (чудова робота художників-аніматорів Радни Сахалтуєва й Артема Сухарєва). У результаті фільм вийшов живий, легкий і вишуканий. Умовний, як східний тост. І, знову ж таки, як східний тост, самодостатній. Йому треба просто радіти. Не мудрувати, не препарувати його, а як на путящому застіллі додавати власні небилиці про леґендарного мистця.

Цікаво, чи з’явиться колись стрічка про Параджанова у жанрі коміксу? Схоже, до того йдеться: незгасна слава зобов’язує стати фольклорним персонажем. Я, наприклад, у дитинстві, ще не побачивши жодного фільму Чарлі Чапліна, була певна, що він народний герой, щось на кшталт Іванушки-дурачка чи Петрушки. І була вражена, коли дізналася, що це жива людина й навіть мій сучасник. Не здивуюсь отож-бо, коли Васілій Катанян не бреше, переконуючи, що в сімдесяті роки діти в Києві бавилися в Параджанова. Принаймні ми, дорослі, досі бавимося в нього. Імітуємо, наслідуємо, стилізуємо, беремо напрокат, мітологізуємо, пародіюємо, профануємо, перетворюємо на серію анекдотів…

Зрештою, задав тон і стиль поведінки він сам: зробивши не тільки своє життя, а й смерть трагікомічним атракціоном (навіщо, скажімо, його, вже помираючого, віддані друзі тягали по спеці в літаках між Москвою і Парижем? Чи в глибині серця й сам великий Артист забажав би покинути світові лаштунки на тлі паризьких декорацій?)

Те, що він «пішов, граючи», за свідченням Софіко Чіаурелі, – жест щодо глядачів великодушний: він позбавив нас участи в його власних стражданнях. Ніколи вже не дізнаємося ми ні про фізичний біль, який він терпів, ні про те, як не хотілося йому вмирати, ні про страшну його публічну самотність. «Он покупает неба звуки. Он даром славу не берет», – сказала про поета людина, котра знала ціну.

Це аж ніяк не закид авторам фільму «Небезпечно вільна людина», – мовляв, забалакали трагедію. Вони обрали інший жанр, іншу – «параджановську» – інтонацію, котра їм вдалася, «як нікому більше», – вважає відомий грузинський критик Кора Церетелі.

Та нікуди не подінешся – навіть від нібито легковажних жартів і забрехущих ідей нашого героя іноді стискається серце. «…Папа римський посилає мені алмази, я їх продаю і на ці гроші живу», – повідав він публіці в московському Театрі на Таґанці на початку вісімдесятих, і тоді ніхто навіть не посміхнувся, усі повірили. Сьогодні в залі київського Дому кіна досвідчені глядачі на цій фразі засміялись: тепер-бо знають про параджановські приколи й понти. Мені ж стало жаль, що відомий спомин Катаняна у фільмі на цьому обірвався. Далі йшов такий діалог: «Серьожо, побійся Бога, які алмази посилав тобі папа римський? – «А міг би!» – відповів він мені з докором». Господи, скільки гіркоти криється за цією короткою жартівливою реплікою…

Ну, не папа, так хтось інший «міг би», якби Параджанова не «дёрнул черт родиться с умом и талантом» у державі й за доби, коли можна було розраховувати хіба що на покровительство шляхетного розбійника… І то ще як дуже пощастить. Розбійників теж убивають – витрати ремесла.

Жоден із кінематографістів не здогадався зафільмувати для вічности параджановського благодійника і друга Амірана Думбадзе. А тепер уже пізно: рік тому його порішили в Москві трьома пострілами у спину («В обличчя Аміранові ніхто не посмів би стріляти», – запевняє Роман Балаян). Яка славна смерть! – так і хочеться вигукнути. Яка завершеність сюжету й чистота жанру! Хоч бери чергові барокові рамця і вправляй у них епілог «із життя». А може, й це придумав великий фантазер? Спрогнозував же він – чи спрограмував? – життя і смерть Івана Миколайчука в «Тінях забутих предків»… (За чутками, режисер був невдоволений похоронами Івана на столичному Байковому цвинтарі – його мали везти на волах через усю Україну, від Києва до Чорториї).

А знаєте, Параджанов насправді взагалі не брехав – він свідчив про себе. Просто це ми «нудні, бляклі, тухлі», як мовив він в останньому своєму телеінтерв’ю. А сам був безсоромно яскравий, повнокровний і цілісний, як ґранат, що він його любив. Античний плід. Антична душа. У радянському інтер’єрі.

…Спасибі авторам фільму «Небезпечно вільна людина» за відмінну професійну роботу й за надану нам усім безкорисливу радість іще раз побавитися в Параджанова.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com