Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.10.2005 18:04

Анатомія російського слона (Нове російське кіно на МКФ "Молодість")

Аксінья Куріна, KINO-KOЛOгазета

Інколи досить одного успішного фільму, аби змінити ставлення до власного кінематографа. Йдеться про “Нічну варту” – російські глядачі рік тому віддали перевагу національному блокбастерові. До речі, блокбастери в РФ поки що знімають як авторське кіно. Це штучна індустрія, їх виробництва на конвеєр іще не поставлено. Щоб рухатись уперед, національний кінематограф мусить бути різноманітним. Саме таку програму і представляє на цьогорічній „Молодості” Відкритий російський кінофестиваль “Кінотавр”. До речі, він сам стає маркером змін у кіноіндустрії нашого східного сусіда. За новим форматом, цей фест має в наступні роки перетворитися на інструмент ефективного просування російського кіна як усередині країни, так і у світі. Одначе той, хто наразі здійснить спробу узагальнення та класифікації, опиниться в такій ситуації, як мудреці з індійської притчі про слона в темряві. Єдине, що поєднує більшість російських фільмів, представлених “Кінотавром” на “Молодості”, – це “сертифікат якости”: вони брали участь у міжнародних та російських кінофестивалях.

“Вокальні паралелі” видатного режисера й художника Рустама Хамдамова (“Анна Карамазофф”, “В горах моє серце”) – стрічка, що пропонує несподіваний погляд на жанр фільму-опери. Стрічка витончена, химерна й неймовірна, а завдяки участі диви російського кіна Рєнати Літвінової – водночас і кумедна. Хамдамов нібито відштовхувався від сентенції Зіґфріда Кракауера про виняткову некінематографічність опери. Одначе сказати, що “Вокальні паралелі” побудовано саме на цьому, не зовсім правильно. Хамдамову вдалося знайти якесь особливе рішення, і в результаті шанувальники справжнього кіномистецтва мають нагоду споглядати вражаючу чарівність декадансу. “Вокальні паралелі” є у кристально чистому вигляді тим, що прийнято називати мистецтвом заради мистецтва.

Експериментальна стрічка “Перші на Місяці” Алєксєя Федорченка (приз за найкращий дебют на “Кінотаврі”, приз на МКФ у Венеції) є спробою розібратися з радянським космічним мітом. Ця комедійна містифікація розповідає, як в СРСР у тридцяті роки запустили на Місяць космічний корабель із людиною на борту. До блюзнірства “Омону Ра” Віктора Пєлєвіна режисер не доходить (нагадаю, що в романі в училищі імени Марєсьєва курсантам за навчальною програмою ампутували ноги). Творці кінокартини в цьому розумінні – не радикали й до національної гідности ставляться з осторогою. З цим, як свідчить практика останніх часів, ліпше бути вельми уважним і обережним, бо режисер-експериментатор чи жартівник ризикує потрапити під шквал звинувачень у неповазі до власного народу, в ненависті до держави тощо. Стрічка дебютанта Артьома Антонова “Полумґла” (призи за найкращий дебют на МКФ у Монреалі й на російському фестивалі “Вікно в Європу” у Виборзі) відразу сприймається як напівдисидентська. Водночас із компліментами вона отримала купу нарікань за нелюбов до вітчизни. Фільм пропонує поглянути на Другу світову війну з іншого боку: сюжет побудовано на стосунках військовополонених німців та російських жінок, які мешкають у забутому Богом селищі Полумґла.

У цьому контексті “Космос як передчуття” Алєксєя Учителя (Ґран-прі цьогорічного Московського МКФ) – це, так би мовити, дружнє ставлення до минулого, ба навіть милування з наївности повоєної ґенерації. За ліричним настроєм ця кінооповідь про молодого кухаря, який мріє про космос, є спадкоємницею радянського кіна. Алєксєй Учитель пропонує нині цнотливий мейнстрим: жодних пікантних персонажів, як-то у “Щоденнику його дружини”, стилізацій під “Догму-95” (як у “Прогулянці”) чи естетських претензій (як у “Манії Жізелі”).

Вишуканий “Garpastum” (конкурсна програма Венеційського МКФ) – футбольна ретро-історія, другий повнометражний фільм прискіпливого стиліста Алєксєя Ґєрмана-молодшого. “Потрібна няня” – теж другий після дебюту фільм – актриси і сценаристки Ларіси Саділової. Це сюжет із сучасного повсякдення, про суттєву побутову проблему „нових” росіян – пошуки няньки для дитини. У фокусі два плани: соціальний і психологічний. “Потрібна няня” в системі координат сучасного кіна дрейфує десь між арт-гаузом і жанром. Стрічка реалістичного напряму, якого в сучасному російському кіні поки що небагато. Те саме можна сказати і про жіноче кіно як таке. Приходу жінки в новий російський кінематограф іще не відбулося – на відміну від телеекранів (унаслідок чого постать чарівної няні Віки впродовж місяців міцно тримала увагу навіть тих глядачів, які не сприймають телепродукту).

Стрічку “Змова” Вєри Ґлаґолєвої теж можна вважати до певної міри пошуком нової героїні. Відома російська актриса повернулася після тривалої перерви до режисури (Ґлаґолєва дебютувала на межі вісімдесятих – дев’яностих картиною “Зламане світло”). На відміну від “Няні”, “Змова” позбавлена ознак російського побуту, середовище естетизоване, подібне до світлини у ґлянцевому журналі. Воно радше буржуазно-європейське, ніж російське. За сюжетом фільм нагадує “Приятеля небіжчика” В’ячеслава Криштофовича: героїня, яку залишив чоловік, будучи у відчаї, замовляє власне вбивство. “Змова” за жанром – гібрид трилера і психологічної драми. За всієї комерційної спрямованости цієї стрічки можна сказати: героїні-жінки поки що не додають російському кіну ринкового потенціалу. Все ж таки свідомість кіноглядача має маскулінні пріоритети. На це розрахований бойовик “Фарт” Романа Хруща – знятий на Алтаї фільм без ніяких претензій на мистецтво – про чоловіка, якого доля змушує протистояти бандитам.

“Коля – перекоти-поле” Ніколая Досталя – сиквел його фільму 1991 року “Хмара-рай”. Фільм про хлопця, який покинув рідне провінційне містечко наприкінці перебудови й через багато років несподівано повернувся, аби знайти той самий безлад у побуті й головах. Примушує згадати перебудову й “Місто без сонця” Сєрґєя Потьомкіна. Цей твір занадто стерильний як для стрічки про наркотики, але має спільні риси з молодіжною хвилею, що виникла наприкінці вісімдесятих. Не озиратися на минуле, на радянський кінематограф режисери, на ньому виховані, не зможуть і не захочуть. А втім, триває процес зміни ґенерацій, до російського кіна приходять мистці, які сформувалися на європейському, азійському й американському кіні, пройшли жорстку школу рекламних роликів та музичних кліпів, мають інші естетичні й художні пріоритети, часто-густо – недоусвідомлені. Російських фільмів можна не любити з ідеологічних причин, але засумніватися в існуванні нового російського кіна вже годі.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com