Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.11.2005 18:29

Про "Кінотавр". Нотатки стороннього

Аксінья Куріна, KINO-KOЛО (27)

Гра на випередження

Залишити приємне й додати корисного – приблизно за таким принципом відбувалася реформа цього фестивалю. Півтора десятка років “Кінотавр” був чимось на кшталт “піонерського табору”: сонце, море, безпосереднє спілкування на пляжі, романтичні й несподівані пригоди… Таким згадують фест від Марка Рудінштейна. Але кажуть, що для нього свято перетворилося на головний біль – “Кінотавр” улітав йому в копійчину. Нові власники не збираються витрачати більше, ніж зароблять, тоді як медія-ресурс (а саме телеканал СТС) і є тут козирною картою, що її в Рудінштейна не було. При тому нові господарі кажуть, що не розглядають “Кінотавра” як способу заробити, що мета їхня – глобальніша – створити ефективний інструментарій для впливу на сучасний кінопроцес. Ось він, новий прагматизм – чітко визначити межу власного простору і скористатися цим максимально. Справді, є передумови для успішної реалізації поставленої мети: це й розкручений бренд, і можливості для професійного спілкування в неформальній, приємній атмосфері. Це, зрештою, очевидні речі. Цікаво інше: звідки раптом узявся такий ажіотаж, невже кіновиробництво в Росії є бізнесом? Складне питання – не тільки для стороннього спостерігача, а й для самих учасників процесу. Надвеликі прибутки від кіновиробництва? Ба, важко таке навіть уявити. Але за останні півроку з’явилися деякі ознаки життя. Ну, так принаймні здається: будують павільйони, закуповують техніку, навіть великі й серйозні компанії кокетливо завищують бокс-офіс російських фільмів... Усі немовби вступили у змову задля створення нового іміджу кіновиробництва – як перспективного бізнесу. Зрозуміло, щоб “бути”, слід уміти “здаватися”, без цього не вижити, тим паче кінематографу – галузі, успішний розвиток якої, зокрема, залежить від її соціального престижу. Оновлення “Кінотавра”, до речі, теж є ознакою таких змін. Свідома гра на випередження. Усі великі гравці працюють на перспективу. Отак поки що. Адже тепер російське кіно – напівбізнес-напівідеологія (є істотна державна підтримка). Метою симбіозу державного неоімперіалізму та незалежних продюсерів є аґресивна боротьба за внутрішній російський ринок і спроба завоювати зовнішній, тобто пробитися в міжнародний прокат – і це стосується не тільки країн СНД. Хоч би якими фантастичними здавалися ці плани, перший невеличкий крок на “Кінотаврі” було зроблено: запрошено відбірників фестивалів та дистриб’юторів із Заходу і країн Південно-Східної Азії. Паралельно з фестивалем проходить кіноринок, і це теж непогані можливості для розвитку, зрозуміло, якщо вибудувати дієву інформаційну модель. Наприкінці фесту навіть прозвучала ідея щодо пітчинґу, де відбувалися б презентація ідей та обговорення майбутніх проектів. Усі зацікавлені сторони (дистриб’ютори, продюсери, режисери) змогли б конструктивно спілкуватися. Нічого в цьому особливого, загальна практика для Європи. Але в країнах СНД такого механізму поки не існує.

Ставлення до змін в учасників кінопроцесу різне, здається, що прорив станеться от-от – він не за горами – й запрацює повноцінна кіноіндустрія... Водночас продюсери, які демонструють упевненість у завтрашньому дні, бідкаються то тим, то сим у приватних розмовах (що, зрештою, цілком нормально, адже коли й де було легко робити кіно?). Але, в будь-якому разі, останнього року відбулася важлива річ: російські фільми таки пробилися в національний прокат. Привід задуматись: чому раптом сталося це диво, адже ще три роки тому таке здавалося не більше, ніж химерою. Особливо після скасування пільг на кіновиробництво, коли всі пророкували національному кіну загибель. Та минуло якихось два роки – і вийшло навпаки. Зрозуміло, що сучасний маркетинґ будується на парадоксах, не можна нічого прорахувати наперед, тим паче, якщо це стосується кіновиробництва. Зростання кількости кінозал цієї проблеми не пояснює, є щось інше: бажання російського глядача дивитися саме своє кіно плюс активне використання медія-ресурсу. Останнє цю потребу коли й не збільшує, то підтримує. Бюджети на просування російських блокбастерів уже можна порівняти з витратами на виробництво, тобто в кіно нарешті прийшла реклама. І “Кінотавр” у цьому сенсі пропаґує вже не тільки себе як бренд, а й національний кінематограф. Принаймні починає це робити… Тим часом можна помітити ще одну річ: у кіно РФ поступово приходить основна рушійна сила капіталізму – конкуренція. І між російськими фестивалями вона теж гострішатиме, тому пошук власної ніші та спробу чітко визначити її можна вважати вдалим ходом нового “Кінотавра”. Зрозуміло, перетворити “піонерський табір” російських кінематографістів за два місяці на щось принципово нове годі. Тобто цьогорічний фестиваль став перехідним – шкіцом того, що має бути наступними роками.

Амбіції російських кіноділків і мистців шалені. Але загалом рівень їхнього кіна в повнометражній програмі – привід уже не для заздрости, а для зловтіхи. І в тому нічого дивного: це ж бо наслідок різкого розвитку й відсутности сучасної школи кіна. Тому технологічно ці фільми куди слабші, ніж європейські (з американськими порівнювати не коректно, бо то зовсім інша вагова категорія). Певна річ, судження такого типу можна вважати примхами естетів... Але перегляди на “Кінотаврі” завзятого кіномана залюбки перетворять на шанувальника кіносоціології – насолоди від перегляду нового російського кіна ну майже ніякої, а от відвідування семінарів і „круглих столів”, присвячених розвитку кіноіндустрії, – то зовсім інше – професійні апетити різко починають зростати. Особливо це стосується семінару на тему французького кіновиробництва.

Із життя відпочиваючих

У пошуках власного обличчя фестиваль позбувся міжнародного конкурсу й західних зірок. Особливої ностальгії з цього приводу старожили не відчули. До речі, з приводу ностальгії: почула байку, мовляв тепер уже не вміють веселитися, а от років із десяток тому молодь такі шалені вечірки на пляжі влаштовувала, що Марк Григорович ревнував і власною персоною приходив вимикати музику. Теперішня дирекція приємно врівноважена й толерантна, але кінофестиваль є кінофестиваль, і завжди цікаво: де ж проходить межа терпіння хазяїв? Єдиний, хто справді сміливо її виміряв, – актор Алєксєй Панін. Не всі були від його витівок у захваті, але терпіли. Терпець урвався в той момент, коли Панін вештався голяка коридором готелю і, як кажуть, навіть намагався подзюрити десь у куточку… Покоївкам це не сподобалось. Його відправили до Москви. Здавалося б, ну й годі, з ким не буває! Але тітоньки-журналістоньки щиро демонстрували обуреність поведінкою актора й вимагали від дирекції таких-от хуліганів-бешкетників не запрошувати, а від колеґ – бойкотувати їх. А я от жалкую, що не мала нагоди бути свідком такої винятково антибуржуазної поведінки. Не в тому сенсі, що мені сподобалась манера Паніна поводитися. Якщо вже, зрештою, замислитися над цим хуліганством, то хлопцеві бракує фантазії. Але такі події відразу обростають леґендами. От років через 10-20 згадувати це буде дуже мило. І на місці дирекції я спеціально виписувала б пару таких-от фріків. Без скандалів фестиваль – не фестиваль. Це важлива частина атмосфери.

Скандал, пов’язаний із фільмом “4” триває з минулого року й “Кінотаврові” не належить. А молоді режисери (судячи з командного заліку) справляли враження конформістів, як за манерою поведінки, так і за фільмами. Ніякого епатажу. До речі, в новій системі координат особливу увагу приділяють режисерам-початківцям. Йдеться про конкурс короткого метру. І це зовсім не декларація: дивувало, що короткометражки справді дивилися продюсери – замість того, щоб грітися на пляжі. І це акт не гуманізму, а прагматизму: новий ринок нової прагне крови. Вночі відбувалося обговорення короткометражної програми учасниками та продюсерами. Цю програму влаштовано було демократично щодо носіїв, на які знято фільми: це кіноплівка, Вetacam, цифрові камери.

Стосовно фільмів – нічого вражаючого не було, якщо порівнювати, скажімо, з французькими короткометражками. Але тут слід враховувати загальну кількість короткого метру у Франції та Росії. Те, що було показано, – швидше робочий формат, де прагнуть продемонструвати знання й навички. У перший день обговорення продюсери плакалися на відсутність цікавих ідей, на такий собі млявий конформізм. Іншими днями інші продюсери казали, що короткий метр якраз і має бути візитною карткою, промоцією для молодого режисера, де можна було б побачити, що початківець володіє ремеслом і що йому можна доручити великий метр. Загальних рецептів, як зробити короткометражний фільм, щоб відомий продюсер “запав” на молодого режисера, не було, і це зрозуміло, і хоч би які поради давали продюсери, і хоч би які байки розповідали, самі вони покладаються на власну інтуїцію.

Часи і звичаї

Конкурс у повному метрі вийшов дивний. Дуже різного формату стрічки: тут і блокбастери, й арт-гауз, і щось на кшталт соціальної драми. Соціальні фільми, м’яко кажучи, –спекулятивні й не дуже майстерні: “Ловітор”, “Парниковий ефект”, “Куктау” (перший фільм татарською мовою – і це єдине, що заслуговує на увагу). Дуже хотілося б побачити якогось російського Кена Лоуча, але такого не знайшлося. Були заявлені гіти прокату “Бій з тінню”, “Статський радник”. І нібито є логіка, бо ж представлено широкий спектр російського кіна. Але чому “Бій з тінню”, а не “Турецький ґамбіт”? Радше за все, це теж проблема перехідного часу, немає такої кількости якісної кінопродукції: індустрійні можливості більші, ніж творчі.

З арт-гаузу до програми потрапили “4”, “Перші на Місяці”, “Віддалений доступ”, “Капосник”. “Перші на Місяці” отримали Приз за найкращий дебют і Приз російських кінокритиків. За жанром ця картина, зроблена режисером-документалістом Алєксєєм Федорченком на Свєрдловській кіностудії, – містифікація. Частково використано хроніку, але здебільшого – це стилізоване під старовину зображення. Історія про те, що нібито у тридцяті роки в Радянському Союзі було запущено космічний корабель на Місяць, містить певне художнє протиріччя. Як містифікація стрічка бачиться невдалою, бо від самого початку стає зрозуміло, що автори жартують. Тобто це швидше пародія, але одного жарту на повний метр вочевидь не вистачає. Якось одноманітно вийшло. Хоча радянська мітологія загалом – іще не вичерпаний простір. Можна згадати вдалі спроби її деконструкції в кіні: наприклад, “Серп і молот” Сєрґєя Лівнєва або “Сади Скорпіона” Олєґа Ковалова. Але це поодинокі випадки, і за масштабом їх не можна порівняти із сучасним мистецтвом або літературою.

До речі, Владімір Сорокін, який саме і зробив кар’єру на деконструкції радянських мітів, уже втретє довів свою здатність працювати в кінодраматургії. Фільм “4”, що його поставив за сценарієм Сорокіна дебютант Ілья Хржановський, коли мати на меті цінність розвитку кінодраматургії і взагалі кіномови, – це, безперечно, єдине, що заслуговує на увагу в російському кіні. Дивує резонанс, якого надали картині неврівноважені журналісти, а ще більше – історія про те, що фільм не отримував багато місяців прокатного посвідчення. Але, як це часто буває, скандал пішов тільки на користь, бо привернув увагу до картини. Нападки на режисера здавалися явами з театру абсурду. Наприклад, у найкращих радянських традиціях на прес-конференції йому казали: “Якщо ви батьківщини так сильно не любите, залиште нашу країну”. Або ж – на власні вуха чула слова справжньої ненависти: коли відомий сатирик (!) Аркадій Інін у мене за спиною казав своїм співрозмовникам, дивлячись на Хржановського: “Так би й придушив цю мерзоту!” Обійшлося без бійки, Хржановського минула участь Олеся Бузини. Більше того, все це посприяло примноженню числа прихильників, адже кожна ліберальна людина відразу вважала за честь стати на захист режисера, навіть якщо фільм не подобався. “Мені стрічка не до вподоби тому, що вона не радикальна. Але, Ільюшо, ми ж робимо тобі біографію, як Бродському!” – сказала критик Зара Абдуллаєва під час обговорення фільму в театралізованій формі судового засідання.

Ілья Хржановський уже відпрацював манеру поведінки та систему арґументів і відсилав своїх недоброзичливців до Гоголя й Салтикова-Щєдріна, і небезпідставно – бо російська література позаминулого століття без сантиментів змальовувала реалії імперії. І не тільки література: порівняно з живописним полотном “Хресний хід на Великдень” – “4” є просто дитячим жебонінням. Проблеми з цензурою у фільму трапилися з кількох причин: є жарт про те, що дружина російського президента зловживає горілчаними напоями; фігурує ненормативна лексика (нечисленна, як і в побуті), і третє – сцена, де нетверезі бабці показані топлес. Остання частина, фільмована в селі, зі старими непрофесійними виконавицями, поза сумнівом, найцікавіша, бо порушує, та ще й зовсім несподівано, стародавній мітологічний пласт, той самий, який існує в похмурих казках про Бабу-Ягу. Казки російського етносу і його фольклор загалом (до речі, як і будь-чиї інші), – жорстокі й, так би мовити, ну зовсім не політкоректні. Тож дивно, що журі, яке віддало фільму Спеціальний приз, відразу почало виправдовуватись, мовляв, воно не поділяє ідеології стрічки, хоча вручає нагороду за зухвалість. Коли погляд інтелектуала, котрий спостерігає за світом, – це ідеологія, сумно, що шановне журі її не сповідує. А коли воно вбачило в картині елементи соціальної сатири – тим більше дивно, адже її як такої там немає зовсім – хіба що прослизнула відсторонена постмодерна іронія.

У програмі існувало дещо пов’язане з жанром соціальної сатири: саме так слід сприймати стрічку Максіма Пежемського “Мамо, не горюй-2”. Слід згадати, що кримінальна комедія “Мамо, не горюй” для свого часу була мовби ковток свіжого повітря, бо ж резонувала з атмосферою соціального хаосу дев’яностих. Але тепер та стрічка, вже в іншому часовому контексті, зовсім не здається смішною, жарти швидко старіють, і в око впадає постановочна бідність. Колись приємно вражала новизна і в персонах Андрєя Паніна та Ґоші Куценка, а зараз це вже украй затерті від частого використання медійні обличчя. Нині об’єктами глузування Максіма Пежемського стали політичні вибори й ТБ, тоді як у “Мамі-1” ними були кримінал і правоохоронці. “Мама-2” – цілком комерційний проект, такий собі капусник із КВК-жартами. “Злобу дня” Пежемський і сценарист обох “Мам” Константін Мурзенко відчувають. На жаль, десь загубилась щирість – найприємніша риса “Мами-1”. Крім того, враження таке, що режисер із невідомих причин свідомо занижує власну професійну планку: це стосується ґеґів (грубо й не дуже смішно) і взагалі зовсім не амбітного стилю стрічки. А може, відіграв неґативну роль успіх короткометражки Пежемського “Перехід товариша Чкалова через Північний полюс” – у тому сенсі, що все зроблене режисером порівнюватимуть із тією давнішньою комедією.

Алєксєй Балабанов, коли робив “Піжмурки”, загубився десь посередині між соціальною сатирою і трешем. На жаль, до трешу не дотягнув (справжній треш усе ж таки побудований на буфонаді). І хоча цій кримінальній комедії закидали, що вона не дуже-то й смішна, “Піжмурки” та “Мама-2” пройшли з аншлаґами. Емоційна реакція зали була більш ніж жвавою, але критики робили після показу бридливі вирази обличчя. Хоча, зрештою, “Піжмурки” бачаться стрічкою не настільки простою й одновимірною. Через кілька днів після перегляду виникає підозра, що час оцінити цей неформатний фільм іще не настав. Балабанов шукав засобу демітологізації кримінального російського середовища, прагнув позбавити його романтики. І це не просто: бандит, як не крути, герой першої половини дев’яностих. Саме ті люди були уособленням багатошарових конфліктів.

Загалом конкурсна програма продемонструвала певну тенденцію російського кінематографа: жанрову плутанину. Часто-густо незрозуміло, яке за жанром кіно зроблено. Це стосується й улюбленої стрічки критиків – “Потрібна няня” Ларіси Саділової, – і фільму-переможця фестивалю – “Бідні родичі” Павла Лунґіна. Картина Саділової до останнього дня була у фаворитах – критики ставили їй найвищу оцінку. Історія про бідну няньку, яка мало не зруйнувала сім’ю „нових” росіян, претендувала на статус міцного трилера, тим більше, що для того були драматургічні підстави. Скажімо, нянька стає справжнім авторитетом для дитини й ефектно залякує п’ятирічну дівчинку жахливими історіями. “Няня” також тягнула б на телевізійний міні-серіал, бо тут заявлено багато характерів і обставин, які просто не “влізають” у півтори години екранного часу. Характери й типи нинішніх людей заявлені точно, з деталізацією, як і обставини конфлікту. Проте акценти розставлено не дуже доречним чином, тож і сталася несподівана, навіть для автора, річ: сама режисерка і сценаристка в одній особі, Саділова казала, що вона уявляла наперед няньку персонажем неґативним. Тим часом чимало глядачів чомусь переходить на бік останньої.

Загалом біда таких стрічок пов’язана з їх шляхом до глядача. Вони не дуже видовищні й замало енерґомісткі, щоб потрапити до широкого прокату, і водночас не належать до арт-гаузу, щоб опинитись у програмі кінофорумів „першої ліґи”. Стосовно ж “Няні” є ще один бар’єр – ґендер: це дуже фемінізоване кіно й за темою, і за проблемами героїв. Тоді як сьогоднішнє російське кіно – маскулінне, хоч із якого боку на нього подивись. І в цьому контексті не дивно, що Призу за найкращу жіночу роль журі вирішило нікому не давати. Хоча це й бачилось образливим для виконавиці ролі няньки – Маріни Зубанової. У сучасній російській екранній мітології немає місця для жінки. Ось так, і річ не у відсутності актрис. Скажімо, фільм “Замовлення” Вєри Ґлаґолєвої (за всіх його недоліків) має якісний жіночий образ у виконанні Наталії Вдовіної, те саме стосується Єлєни Руфанової у “Віддаленому доступі”. Але жіноче (ось таке: сучасне, психологічне й побутове) видається блідим і другорядним порівняно з чоловічим у російському кіні. У підсумку – манірність фріка на ім’я Рєната Літвінова у “Вокальних паралелях” Рустама Хамдамова (поза конкурсом) і в крихітному епізоді в “Піжмурках”, тобто демонстрація яскравої поверховости – єдине, що міцно тримається в пам’яті, коли згадуєш жінок у сучасному російському кіномистецтві. Що це – волюнтаризм творців фільмів чи патріархальні вподобання кіноавдиторії, чи жінка-глядач є цільовою авдиторією телебачення? Скоріше, останнє: ТБ гіпнотизує глядачок. До речі, питанню, хто насправді визначає тематику фільмів – глядачі чи продюсери, – було присвячено спеціальний „круглий стіл”. Зрозуміло, що однозначної відповіді тут бути не може. Хоча на теперішньому етапі, – скоріше, це волюнтаризм режисерів, тим більше, що багато хто з них сам пише сценарії, навіть блокбастерів, що є ознакою арт-гаузного процесу за способом організації. І це свідчить, що усталеної технології і, відповідно, чіткого поділу праці в російському кіні поки не існує.

Режисер і сценарист Павєл Лунґін – один із перших у російському кіні, хто намагався свідомо прорахувати свого адресата. Проблема в тому, що завдання він собі щоразу ставить неабияке – зробити кіно для фестивалю й водночас спокусити простого глядача. Що тут скажеш: знову не вийшло! Комедія про дрібного злодія Едіка, який намагається “розвести” іноземців, пропонуючи фальшивих родичів, апріорі перемогла на фестивалі, який заздалегідь розраховано на формат мейнстриму.

Але сталося непередбачене: Призи за найкращий сценарій – Геннадію Островському – і найкращому акторові – Константіну Хабенському. Можна багато згадувати Остапа Бендера, але від того Островський не перетвориться на Ільфа й Петрова, тим паче на Бабеля чи Гоголя, відповідно – Лунґін, навіть якщо він стократ заманіфестує, що “життя – це чудо”, Кустуріцою не стане. І річ тут у щирості, цей грубий і недбалий єврейсько-українсько-російський мікс – не автентичний за обраною тональністю й за колоритом. Бо насправді бракує південної містечкової атмосфери, і єдиний персонаж, який є носієм саме такої культури – це чарівна стара Етель Ґуетен, яку Лунґін виписав із Франції. Перемога Лунґіна, хоча й відбувалася в тепличних умовах (фільмів такого формату в програмі більше не було), показова. Бо Лунґін, якщо згадати всі його фільми, просто так нічого не робитиме. На “Кінотаврі” хтось пожартував, мовляв, Едік із “Бідних родичів” – це і є alter ego Лунґіна. Ну, можна скільки завгодно кпити з приводу “Це я – Едічка”, але вміння тримати носа за вітром, – як на мене, якість, якій можна позаздрити. Після “Олігарха”, де читалися біографічні повороти опального цареводця Березовського, Лунґін зробив ставку на гуманізм та провінційні цінності. Про що це свідчить? Про те, що не єдиними тільки блокбастерами й арт-гаузом живе повноцінний кінематограф, навіть коли такі фільми виникають завдяки ностальгії. Втім, важко уявити, щоб у кінозали пішли люди, яким від 40 й більше, тобто ті глядачі, які, схоже, остаточно відлучені від кінопрокату, а “Бідні родичі” саме такій авдиторії й адресовані. Але наперед прорахувати цього неможливо, і після виходу фільму в прокат касові збори покажуть, чи працює вже бренд “Кінотавр”.

Ми і вони. Без патосу

Українська присутність була скромною: в особі Романа Балаяна, як члена журі, та спеціальної події – показу фільму-переможця МКФ у Канні “Подорожні” Ігора Стрембіцького. Взагалі, зміни в російському кіні викликають купу емоцій і роздумів. У масштабі ринку не дуже-то і приємно, коли країна-сусід, із якою загострюється торгова війна (а це саме так, якщо називати речі своїми іменами), настільки експансивно розвивається в кіногалузі. Можливості копродукції, що нібито тут бажана, не зовсім зрозумілі, хоча, безперечно, появу фільмів спільного виробництва можна тільки привітати, якщо ми прагнемо виникнення в Україні нормальної сучасної кіноіндустрії. Тож коли розглядати розвиток російського кіна як кадрову проблему, то це можливий, хоча й не бажаний ринок майбутньої праці для молодих українських кінематографістів. Голлівуд далеко, поза межею нашої реальности. Тому нічого не лишається, крім цинічного прагматизму, на кшталт анекдотів: нехай вони думають, що використовують нас, а насправді ми використовуватимемо їх… Звісно, якщо вистачить розуму й хисту. Отож-бо нехай українські кінематографісти набувають професійного досвіду будь-де. Бо зараз ми поступово підходимо до ситуації, коли кадри справді все вирішують. Щоб з’явилося конкурентоспроможне українське кіно, потрібні досвідчені люди, які вміють його робити в системі сучасних кінотехнологій. Такі собі похмурі міцні професіонали. Ось так, без ніякого патосу.

Сочі – Київ, Червень, 2005



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com