Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

04.11.2005 16:42

Роман! ("Олівер Твіст" Романа Полянського)

Олег Сидор-Гібелинда

"Олівер Твіст"/Oliver Twist (Велика Британія – Чехія – Франція – Італія, 2005); сценарист: Рональд Гарвуд за романом Чарльза Діккенса; режисер: Роман Полянський; оператор: Павел Едельман; актори: Барні Кларк, Бен Кінґслі, Лінн Роу, Марк Стронґ.

Уже сама прем’єра “Твіста” на 35-й “Молодості” супроводилася привидами “віку ХІХ-го, залізного”. І щоразу – в його неповнолітніх іпостасях. Спершу заграли музику до “Дітей капітана Ґранта”. Потім показали – серце застрибало від хвилювання… ну й мастак, цей 70-річний режисер! – те, що насправді виявилося рекламою пива, густо замішаною на ремінесценціях зі “Знедолених” (анфани прозиралися в пітьмі роману). І нарешті – сам фільм про хлопця-молодця, котрий, на думку Енґуса Вілсона, “в реальному житті перетворився б на розпусного Феджіна”. Тільки хіба ж ідеться про реальне життя?

Однією з важливих інновацій у стрічці Полянського є рішуча десантименталізація персонажа. Навіщо панькатися? Замість янголятка-маколея, яке не вписується сюди вже бодай тому, що нині йому виповнилося 25 років, бачимо нашорошене звірятко. Глядача вражає не так витривалість малого вовченяти під час випробувань (серед них – три карколомні погоні та сон на паперті храму), як град ударів, якими цей персонаж частує кривдника-Ноя, що цілком логічно випливає з тілесної конституції актора. Але не випливає з тексту роману, де він зображений вразливим, плаксивим малятком… раптова аґресія якого видається вкрай немотивованою. Це вже знітило колись Джорджа Крукшанка, першого ілюстратора книжки, – тож він і припасував до підліткового тулуба голову нахабного молодика. Аж ніяк не Калкіна… (цікаво, що в радянському театрі Олівера зіграв юний Лембіт Ульфсак, майбутній розбишака Тіль). Додамо, що в одній із версій роману Твіст краде у Феджіна його скриньку з коштовностями, що теж не сприяє баченню його в німбі янголяти.

А втім, усе інше бачиться в Полянського не просто позбавленим сантименту – гірким, жорстким, безрадісним. У Діккенсі наче прокидається жовч Томаса Гарді, роман якого “Тес” Полянський екранізував рівно чверть століття тому; самі ж літературні першоджерела розділяє вдвічі довший часовий проміжок. Симптоматично, що присвячена та стрічка була “пам’яті Шарон”. Ясно, Тейт – жертви Менсона, дружини режисера, акторки з дитинним личком, риси її аговкнуться і в Кінскі-Тес, і в Сінді Ром із чорної комедії “Що?”. Відтак для наступного покоління Полянський остаточно викристалізувався у класика горору, до статусу якого за вуха притягувано буде й “Макбета”, і “Франтика” з “Мешканцем”. Що з того, коли підтверджень жанру обмаль – на взір темної плями на стелі в “Тес”, єдиного драматичного епізоду на всю нудотну, тригодинну саґу?

У “Твісті” кривава калюжа хлюпоче, переливаючись через ґанок, сповіщаючи про загибель Ненсі від руки Сайкса. До речі, сам убивця показаний традиційно: низьколобим бурмилом, похмурим бидлюком у жмаканому капелюсі, живою ілюстрацією до теорій Ломброзо. Але ні його химерна смерть, обставлена кіднепінґом Олівера (деталь відсутня в Діккенса, одначе вигадана інтерпретаторами “дороманського періоду”: у фільмі Тоні Білла 1997 року Сайкс навіть хоче… взяти Твіста в Китай!), ані попередня маячня цього персонажа, ще не надають картині горорного звучання, властивого першоджерелу. А як не згадати, що одним із перших, 1922-го, Феджінів (власне, Файґінів мовою ориґіналу) був Лон Чейні, званий “людиною з тисячею облич”, часто-густо – страшних, потворних, як-то Привид Опери чи дзвонар Квазімодо? На жаль, нічого не знаю про Феджіна з фільму 1919 року, знятого за доби Угорської радянської республіки… а то було б сміху!

У тім-то й річ, що в кінотворі Френка Ллойда монстрові Чейні протистояв херувим Куґан, карате-кід і чаплінський мазунчик, а за порогом ХХІ століття всякі контрасти втрачають сенс (не те у прозаїка, який писав: “...у житті перехід від банкетного столу до смертного ложа… вражає”). Тож і не застрахати нас Полянському, як те вдалося Діккенсові, – режисер хіба що занурить нас у грязеву ванну раннього вікторіанства: роман творено в один рік зі сходженням на престол Британії та Ірландії 28-річної ганноверської молодиці. У багні – смачній ваті довкілля, яка тісно, душно огортає героїв та лаштунки дії – борсаєшся, льопаєшся, хлюпаєшся, але жахіть вона не спричиняє – як і кінцевого катарсису, бо шляхетне походження Олівера виявилося для Романа Полянського несуттєвим. Він і питання про це порушувати не хоче, виходить так, ніби зле байстрюченя знехочу всиновить добрий дядечко Браунлоу (а дідька лисого “добрий”: пихатий черевань з армійськими вусами! У Діккенса – просто дивак, двійник містера Піквіка: “...старий джентельмен із напудреною головою та в окулярах у золотій оправі”. Куди зникли окуляри?). А найстрашніше у фільмі – Сайксів пес, за породою пітбуль. Замалим не всі інші екранізатори віддавали перевагу звичайному дворнязі.

У “Олівері-2005” контраст між огидними злиднями й витонченим, рожево-кондитерським достатком справді зведено до мінімуму. Інтонація знову-таки не нова, апробована ще у фільмі 1948 року Дейвідом Ліном, який не пошкодував для свого фільму грозових хмар та фактурних нетрів, загостривши водночас і соціальні негаразди: там голодні дітлахи, раби робітного дому, мовчазно витріщаються на “велике обжерство” своїх попечителів. Полянський іде далі: його юні персонажі сплять у стандартизованих коробках концтабірного типу, тіпають коноплі під суворим наглядом “людини з ціпком”, як сумирні доходяги, чекають на свою пайку каші. Та його песимізм лише підсилено вохристою колірною гамою, в яку вимащено більшість інтер’єрів фільму – навіть заможне помешкання Оліверового благодійника. У романі ж Твіст, пригадуємо, цілі три місяці прожив у ідилійному маєтку за містом, де “троянди горнулися до стін котеджу, плющ обвивав стовбури дерев… квіти в саду наповнювали повітря чудесним ароматом”. У фільмі ж його вкотре викрадають люди Феджінової зграї. А не звикай до ласки, хлопче…

Роман свідомо іґнорує роман. Точніше, ті його вузли, які відповідають за стан сльозогінних залоз глядача. “Чорнухи” (зразок якої він створив у “Тупому куті”, задовго до “Кумедних ігор”, і створив краще) – кіномистець не цурається, але й не кохається в ній із мазохістичним азартом. Оліверу Твістові доведеться сьорбнути горя – й навіть просто сьорбнути з дорожної калюжі (цього теж немає в романі), однак свій окраєць розради він отримає – на мить перекинувшись фаунтлероєм у набоковському брилику. Отримає не за сантиментальні чесноти – за терплячість; за хлопчачу витримку; за те, що не зрадив Феджіна, що прийшов утішити його до буцегарні, хоча ніхто не поставив би йому в провину відсутність співчуття до засудженого. Ну от, і до нього дійшли.

“Нарешті жида повісили”, – вдоволено муркотнула глядачка за моєю спиною (ледве стримавсь, аби не повернутися й не глянути їй у вічі. А потім довго думав, чи варто писати про це? Ксенофобія наче випадкова, побутова. Епізодична. З іншого боку – перший відгук на фільм – і такий!). У зв’язку з цим згадується, що Лінову стрічку свого часу звинуватили в антисемітизмі й навіть заборонили до прокату в Америці. А Феджін, зіграний Алеком Ґіннесом, єлейний, лицемірний, слизькуватий, – усе-таки відрізнявся від Феджіна у виконанні Бена Кінґслі. Останній навіть зовні становить собою руїну, зі з’їденими, підточеними парадонтозом зубами… Та саме з цього невдячного матеріалу актор виліплює образ глибоко гуманний і драматичний. Його Феджін-в’язень перегукується з рембрандтівськими стариками, яких великий голландець, відомо, писав у єврейському кварталі. На користь його діє і справді лицемірне оточення вікторіанських панів та підпанків, подвійні підборіддя й “кувшинні рила”, до збіговиська яких Полянський не забажав додати кралечок на кшталт Роз Мейлі. А Кінґслі довелося змагатися не тільки з Чейні – Ґіннесом, а й із “суворим-справедливим” Джорджем Скоттом, центуріоном-паттоном (фільм 1982 року Клайва Доннера).

Тому “Олівер Твіст” змикається не тільки з “Тес” – за мотивом віртуально-культурного сестринства-братерства, а й із попереднім “Піаністом” (його відразу нарекли “європейською відповіддю” “Спискові Шіндлера”). Той-бо природно виріс із дитячих переживань майбутнього режисера, котрий ледве-ледве вберігся від смертної коси Голокосту, про що красномовно написав у своєму “Романі”. Концтабірні асоціації – див. вище. Полянський, різонувши скальпелем абсцес, віднайшов коріння жорстокого ХХ століття у столітті попередньому, ХІХ-му – яке в пам’яті людства закарбувалося все-таки не в якості “залізного”. Швидше – “мереживного”, “церемонійного”, може, й не “золотого” – але точно “позолоченого” (термін Марка Твена). Сам Чарльз Діккенс чимало попрацював на його ідилійний імідж. Не дивно, що коли сьогодні й виникає потреба його перечитати, то без купюр і текстуальних дифракцій обійтися годі. Вчора запитаним був мюзикл (славетний “Олівер!” Керола Ріда), сьогодні – “роман виховання”, темперований у мінорному реґістрі. Дещо марудний, стомлений, без катарсису. Але зі спалахами-прозріннями.

Тож, гадаю, “Скіфського оленя” Полянський отримав, окрім творчих здобутків, ще й за проникливість. Глибоко старий копає!



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com