Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.11.2005 12:49

Ювілейні жертви (до підсумків 35-го фестивалю "Молодість")

Дмитро Десятерик, "День"

У нашому кіні існує кілька незаперечних факторів, що на його, тобто кіна, існування, впливають безпосередньо. Наприклад, його коматозний стан, що дає повне право говорити про відсутність національної кіношколи як такої. Або відсутність грошей. Або кінофестиваль "Молодість".

У жодному разі це не є оцінкою самого фестивалю. Просто багато років поспіль ситуація лишається незмінною, й її визначають саме названі фактори, або, краще, факти. Втім, якщо безгрошів’я і тотальний глухий кут кіновиробництва є, так би мовити, перманентними даностями, то "Молодість" – це явище уривчасто-регулярне. Такий собі святковий пунктир, низка щорічних яскравих латок на… невідомо на чому. Ні, навіть дивно: з перемінним успіхом, але цілий міжнародний фестиваль в країні квітне-розквітає, а власне самому кіну від того аж ніяк не кращає, його як не було, так і нема.

Тобто це ще нічого, якби воно було, хоча б погане, зовсім ніяке, але ж ні – нема і все, крапка. І ось саме на цьому тлі небуття (чи забуття) досить бурхливе існування фестивалю виглядає парадоксом, для розв’язання якого потрібні надлюдські здiбностi. Мало того, – ці щорічні кіноперегони ще гостріше підкреслюють нестерпний статус-кво, постійно нагадують, як насправді жалюгідно виглядає Україна на сучасній кінематографічній мапі світу (щасливий прецедент iз присудженням Золотої пальмової гілки Канн "Подорожнім" Ігоря Стрембіцького загальну ситуацію аж ніяк не поліпшує, навпаки, – нашому герою нині банально нема за що знімати новий фільм).

Без цієї жалобної прелюдії можна було б і обійтись, але ж нинішня "Молодість" рекламувалася як ювілейна. Нехай це був лише піар-хід з тих, які команда незмінного в останні десять років керівника фестивалю Андрія Халпахчі досить добре навчилася робити, – але можна прийняти цю "ювілейність" як привід для певних узагальнень. На круглі дати прийнято підбивати певні підсумки, тож чому цим і не зайнятися?

Тим паче, що "Молодості" дійсно є чим пишатися. Якісне наповнення конкурсних програм потроху, але зростає, основні призи забезпечені грошовими винагородами (або досить коштовними матеріальними аналогами на кшталт послуг субтитрування чи фірмових кінокамер), преса й телебачення злітаються, мов оси на солодке, поважні та знамениті гості тепер не рідкість. Ось і цього разу вдалося залучити на відкриття хай не найгеніальнiшого, але дуже розкрученого режисера – Романа Поланські власною персоною з новим фільмом "Олівер Твіст" і вручити йому "Скіфського оленя" за досягнення в кіномистецтві. Побували на "Молодості" також французький письменник Моріс Дрюон і такий примітний громадянин, як посол Росії – Віктор Чорномирдін. Відкриття фестивалю відвідав Президент країни (він вручив Поланські того самого "Оленя"), закриття – його дружина. Пані Катерина, між іншим, повідомила, що очолюваний нею фонд "Україна-3000" розпочинає конкурс на кращий сценарій історичного фільму. Одразу, звичайно, виникає питання – невже мало ще історичних фільмів у нас назнімали, невже є ще якась потреба тягнути на екранах цю набридлу до чортиків "гетьманіаду"? Втім, цілком імовірно, переможе дійсно оригінальний сценарій і його екранізує справді талановитий, молодий (спеціально наголошую на цьому), цікавий і самобутній режисер. Недаремно ж кажуть, що надія вмирає останньою…

То справа майбутнього, а сьогодення нагадує про себе повсякчас. Наприклад, застарілим обладнанням – як проекційним, так і звуковим – в Будинку кіна, котре давно вже пора повністю замінити; тісними, погано опалюваними (а інколи і зовсім неопалюваними) залами, старезними стільцями, на яких вже неможливо сидіти. Це те, що стало вже звичним, але у нас ювілей, чи не так? Зрозуміло, що не "Молодість" має з усім тим давати раду, проте ж когось врешті-решт повинно збентежити, що сюди хоча б раз на рік на цілий тиждень приходить сила-силенна закордонних гостей. Вони не останні люди у своїх країнах, і значну частину вражень про нашу країну складатимуть з того, що побачать саме в цій скромній будівлі на вулиці Шота Руставелі. Тобто – саме таким повинен бути Будинок кіна в європейській країні, якою начебто Україна є, чи як? Чи головне те, що ми співаємо добре і мова у нас солов’їна?

Добре, годі займатися риторикою. Треба переходити до питань творчих.

Як завжди, "Молодість" надала прекрасні можливості кінотеатрам – розширити свій звичайний репертуар за рахунок добірних новинок фестивального кіна, і глядачам – ці новинки подивитися. У найліпших залах в центрі Києва йшло все, чого душа кіномана забажає: "Мандерлей" великого провокатора Ларса фон Трієра, "Натягнута тетива" корейця Кіма Кі Дука, "Час прощання" вічно модного француза Франсуа Озона, "Блукаюча фортеця" японського чарівника анімації Хаяо Міядзакі, "Ерос" – спільного авторства Мікеланджело Антоніоні, Вонга Карвая і Стівена Содерберга, "Вокальні паралелі" живої легенди російського екрана Рустама Хамдамова. І ще до того – програми німецького, французького, російського, шведського кіна.

Але, що особливо приємно, – потужна підтримка ЗМІ зробила свою справу, і на конкурсних переглядах зали були повні. Публіка охоче йшла подивитись роботи нікому не відомих молодих режисерів, часто-густо – початківців. Боротьба йшла в трьох категоріях – студентські фільми, короткі та повні метри. Україна була представлена лише в першій, п’ятьма роботами, з яких більш-менш якісними виглядали тільки дві – вже згадані "Подорожні" та "Ведмежа послуга" – ляльковий мультфільм Євгена Альохіна і Людмили Міщенко. Коротенька небувальщина про білку, ведмедя і бешкетливий вітер була виконана в манері, що невідворотньо нагадувала радянські "Добраніч, малюки", але дотепні режисура і сценарій змусили реготати весь зал, і врешті-решт фільм здобув диплом від Міжнародної федерації кіноклубів.

Звичайно, найцікавішими були конкурси професійних дебютів – коротко- і повнометражних. Ось тут було на що подивитись. За настроєм ці роботи розділялися на дві групи – психологічні мініатюри, по суті маленькі драми, і гострі гумористичні новели. Перших було менше – але ж і зробити коротку серйозну роботу складніше. Можна назвати "Містера Гольдстейна" (Швейцарія, режисер – Міша Левинські) – то ціла історія дідугана, що не забув своє кохання і через багато років. Зворушлива, але не сентиментальна картина. Картин-"анекдотів" було, як завжди, більше. Наприклад, "Банкір" (Велика Британія, режисер – Хетті Далтон) – про трохи недолугого добродія в окулярах, що працює в банку... сперми і, будучи безнадійно закоханим у співробітницю, "зачинає" з нею дітей єдиним йому відомим способом... Або теж британський "Продавець білизни" (режисер – Соня Філіпс) – дитяча байка-спогад про продавця білизни, що мав чарівну владу робити всіх жінок маленького містечка щасливими. Або феєрична "Домашня гра" (Норвегія, режисер – Мартін Лунд). 26-річний режисер склав дійсно дотепний сценарій. На наших очах, під акомпанемент галасливих трибун і балакучих коментаторів розгортається захопливе спортивне змагання: чи вдасться молодому клерку, закінченому ледацюзі, вчасно прокинутись і прийти на роботу? Причому кабіна коментаторів – у "спортсмена" просто в спальні. Абсурд підсилюється збереженням всіх правил показу змагань включно з уповільненими повторами найцікавіших моментів. Лунд просто-таки примусив зал скрутитися від реготу – як почали, так і просміялись всі 10 хвилин. Тому й недивно, що "Домашній грі" дістався приз глядацьких симпатій.

Але найкращим у короткометражній категорії став-таки серйозний, психологічно витончений фільм "Молот" (США–Колумбія, режисер Мігель Салазар). У двадцять хвилин екранного часу режисер зміг вмістити і трагічні, й комедійні інтонації. Життя підлітка, що навчається у католицькій школі з суворими порядками і переживає перший статевий досвід, показане всебічно, через якісну акторську гру і режисуру. Загалом, "Молот" – повноцінний мініатюрний роман виховання, чудове дослідження юності.

А ось повнометражний конкурс виглядав зовсім інакше. В ньому якраз переважали драматичні інтонації, сюжети були наповнені стражданнями і катастрофічними подіями, а веселі, світлі за атмосферою чи хоча б іронічні картини лишалися у меншості. Деякі стрічки взагалі виглядали певним випробуванням для залу. Наприклад, німецько-в’єтнамська "Наречена тиші" (режисер – Доан Тханг Нгіа, Доан Мінг Фуонг) – тягуче етнографічне дослідження нещасливої долі жінки у стародавньому В’єтнамі. Або "Кинути жереб" (Турція, режисер Угур Юджель) – теж досить розлогий і не надто цікавий екзерсис про долю ветеранів чергової локальної війни. До речі, фільмів, сюжет яких так чи інакше був дотичний до війни, було досить багато; проте, на жаль, здебільшого складалося враження, що при створенні цих фільмів переважали суто кон’юнктурні міркування. "Напівімла" Артьома Антонова скидалася на викривальний фільм часів перебудови – у тайгу везуть полонених німців, у котрих врешті-решт зав’язуються теплі, якщо не сказати інтимні, стосунки з місцевим жіноцтвом; все, звичайно, закінчується дуже погано – репресіями і стратами. "На Захід" (Боснія і Герцеговина, режисер – Ахмед Імамович) – це вже з часів розпаду Югославії та всіх його неприємних наслідків. Імамович вирішив уславитися, зробивши двох головних героїв – серба і мусульманина – ще й геями-коханцями. Втім, ця сценарна провокація жодними іншими достоїнствами – художніми в першу чергу – підкріплена не була. У підсумку і вийшло те, що мало вийти, – чергова кон’юнктура на постійно актуальну балканську тему.

Більш прийнятно виглядав "Знедолений" Лайоша Колтаї. Друга світова і Голокост тут показані очима підлітка, єврея за національністю (у головній ролі – Марсель Нагі, відзначений за цю роботу призом Іва Монтана як кращий молодий актор фестивалю). Колтаї – людина в кіні досвідчена, працював оператором в угорського кінокласика Іштвана Сабо, по всьому помітно, що і тема ним вистраждана. Але у "Знедоленого" та ж біда, що й у "Списка Шиндлера", й у інших сучасних фільмів про концтабори: неможливо, при будь-якому бюджеті, відтворити те, що лежить за межами уявлення про людське і людину. Нічого жахливішого, ніж звичайна кінохроніка з бульдозерами, що звалюють тисячі оголених трупів у рівчак, просто неможливо придумати. І тому ми на екрані бачимо лише чергові декорації, серед яких ходять чи повзають переодягнені та старанно перемазані брудом актори. І фальш – саме в цій старанності, з якою режисер намагається викликати емоції у глядача. Результат виходить зовсім протилежний.

По-справжньому майстерними, безумовно, слід визнати два фільми "несерйозної" меншості. Іранська "З країни тиші" (режисер Саман Салур)– дуже проста, прониклива оповідь про двох хлопчаків, що намагаються вижити серед пустелі, беручись за не зовсім законні справи: один краде пальне у водіїв, другий торгує опіумом. Життя їх не балує, але й вони самі виявляються здатними врятувати життя цілком чужій людині. В цьому фільмi – нічого зайвого, тільки пустеля й небо, і цілісні, яскраві характери – одним словом, є все те, чим сильний іранський "неореалізм", що так зачаровує міжнародні фестивалі останніми роками. Оцінило роботу Салура і журі ФІПРЕССІ, віддавши йому свій головний приз.

А сенсацією став бельгійській "Айсберг". Стрічка, знята тріо режисерів – Фіоною Гордон (вона ж виконала головну роль), Домініком Абелем (теж виконав одну з ролей), Бруно Ромі, – просто підкорила фестиваль. Це вибухова суміш комедії, сімейної та любовної драми і навіть роуд-муві. Фіона (героїню так і звати) опиняється зачиненою в холодильнику, і після звільнення в неї з’являється дивна ідея побачити на власні очі справжній айсберг. Далі розгортаються настільки ж карколомні, наскільки й смішні пригоди. Тут все є: й екзотичний північний народ інуїтiв, і глухонімий моряк, і спритні старі, й бійки в стилі Чарлі Чапліна... Головні герої весь час викидають такі колінця, і знято все це настільки винахідливо і майстерно, що публіці нудьгувати не доводиться ані секунди. Мало того, і поза кадром режисери-актори просто зачарували всіх. До кожного виходу на сцену вони складали, а потім читали вголос вітальні промови спочатку російською, а потім – коли вже вийшли отримувати цілком заслужений приз за кращий повнометражний фільм, – і українською мовами. Ну а пані Фіону визнали кращою актрисою "Молодості" – теж дуже точне рішення.

Втім, все ж фаворитом серед повних метрів і взагалі на всьому фестивалі став, як вже писав "День", данський фільм "Звинувачуваний". У його режисера, Якоба Тюзена, досить вагомий досвід – адже він був монтажером у кількох серіях телефільму "Королівство", знятого самим Ларсом фон Трієром. Та і грають у "Звинувачуваному" актори, що пройшли випробування започаткованої Трієром "Догми-95". Сюжет теж опробуваний: інцест і його наслідки. Одним словом – типове фестивальне кіно: професійне, якісне, з лобовою, прямолінійною постановкою моральних проблем. Втім, коли власних, оригінальних ідей бракує, на допомогу приходить паличка-стукалочка європейських інтелектуалів – психоаналіз – з його незмінним костуром – кровозмішенням. Особливо видатних якостей у таких фільмів нема, але й недоліків – теж. Зняли, подивились, пожурились, поцокали язиками, та й забули. Бо на підході – ще десятки таких же точно фільмів – родинних катастроф.

Отже, перемогли жертви. Загалом, здається, що саме тема жертви не відпускає дебютантів. У більшості їхніх фільмів герої фатально залежні чи то від обставин, чи то від інших людей (інколи навіть злих), чи то від власних пристрастей. Результати, щоправда, в кожному окремому випадку різні. Але закономірність саме така. Мабуть, так легше зачепити глядача – а що ще потрібно початківцю, що несміливо вступає на переповнену авторитетами, злими критиками та іншими монстрами територію професійного кінематографа?

Нинішня "Молодість" це певним чином відобразила. Дуже актуально для нашого кіна. Чи стане сам фестиваль жертвою якоїсь майбутньої небезпеки? Навряд чи. Хіба що тільки з’явиться в країні ще більш представницький форум. Втім, то малоймовірно. Жив собі 35 років – проживе і більше.

А все ж так хочеться, щоб наші фільми перемагали не тільки в Каннах та Берліні, але й у Києві.

"День", №202, 3 листопада 2005



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com