Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

10.11.2005 17:51

Рецепт її "Молодості"

Олексій Радинський, "Дзеркало тижня"

«Молодість-ХХХV» мало чим вирізнялася з-поміж «форматів» попередніх фестивалів. Чільна колізія – одвічна боротьба молодості й зрілості – лишалася незмінною, але щоразу набувала нового змісту і сенсу. На думку кінооглядача «ДТ», хедлайнер фесту «Олівер Твіст» Поланського – приклад «татусевого» кіно, а багато робіт молодих режисерів – це або «геронтологічна хвиля», або імітація старого кіно.

До конкурсу

Перше зіткнення молодості зі зрілістю відбулося вже на відкритті фестивалю, під час перегляду «Олівера Твіста» Романа Поланського. Перебуваючи у Києві, 72-річний класик зізнався, що створив «Твіста» для всіх категорій глядачів, але насамперед – для наймолодших. Давня мрія екранізувати Діккенса знову прокинулася в Поланському після того, як його маленький син віддав перевагу «Людині-павуку» перед батьковим «Піаністом». Діти й справді підуть дивитися «Олівера»… Хоча б заради того, аби не читати Діккенса. Фільм Поланського вийшов не менш хрестоматійним, ніж шкільні перекази класичних літературних творів. Відмовившись від свого знаменитого «психотичного реалізму» задля притомної костюмованої драми, розрахованої на конкретну цільову аудиторію, Поланський втратив усі ознаки свого авторського стилю. Його відлуння раз у раз проблискує крізь морок вікторіанських декорацій (як у сцені вбивства Ненсі), та це лише підкреслює довколишню сірість. Поланський не вперше знімає вікторіанську Англію. Його «Тесс» ось уже 25 років залишається однією з найкращих екранізацій в історії кіно. А загравання з дитячою аудиторією ніколи не приносили успіху польському класику – картина «Пірати» 1986 року справедливо вважається однією з найслабших робіт майстра. «Олівер Твіст» ніби існує поза часовим виміром: і за стилістикою, і за способом прочитання першоджерела він мало чим відрізняється від давніх екранізацій того самого твору. Фільм Поланського скидається на бутафорські історичні фільми 50-х років, що їх невдовзі прокляли та висміяли великі кінобунтівники 60-х. Тоді Роман Поланський був одним із лідерів великої кінематографічної революції. Нині він знімає «татусеве кіно». У випадку з Поланським цей вислів навіть не звучить алегорично.

Власне конкурс

Боротьба нового і старого, молодості та зрілості тривала в усіх трьох конкурсних програмах «Молодості». У студентському конкурсі цей двобій розгорнувся на українській території. Тут було представлено п’ять стрічок українських студентів. Усі вони, як заведено, зациклені на старанній імітації власних викладачів. Єдина розвага при перегляді таких робіт – спробувати вгадати прізвище майстра, у якого вчиться режисер, ще до фінальних титрів. Або розібрати стрічку на цитати з найвідоміших фільмів світового кіно. «Гніздо» Євгена Хворостянка видалося одному з іноземних гостей «Молодості» безкомпромісним стьобом над «тарковщиною». Йому невтямки, що прямі цитати з «Іванового дитинства» цілком можуть бути несвідомим запозиченням, а пафосна інтонація фільму – не іронія, а принцип. Мультфільм Євгена Альохіна «Ведмежа послуга» неозброєним оком не відрізнити від лялькової продукції «Укранімафільму» 70–80-х років. Анімація тут, може, й непогана, та дебютанти мусять бути хоч трохи несхожими на своїх учителів. Єдиний представник Університету культури Євген Тимохін у фільмі «Ліфт» вдячно наслідує іншу традицію, цього разу кліпмейкерську. І це не дивно, адже в його alma mater найважливішим із мистецтв вважається відеокліп. Решта конкурсантів – студенти КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. І знову найцікавіші фільми з українського сегменту «Молодості» – неігрові. Фільм-портрет Тараса Кушніра «Приймак» старанно витриманий в дусі «Укркінохроніки», а «Подорожні» Ігоря Стрембіцького являють собою квінтесенцію вітчизняної документалістики, від Вертова до Сергієнка (за що, ймовірно, й були відзначені у Каннах). Усе чудово. Та початківці просто не мають права бути імітаторами!

У змаганнях короткого і повного метрів українців не було. Далеко не кожному студентові наших кіношкіл вдається створити щось за межами навчальної студії. А жителі кінематографічного закордону, щойно залишивши кіношколу, прагнуть попрощатися з молодістю, одразу стрибнувши у зрілість. Саме тому в конкурсі «Молодості» щороку так багато фільмів про старих, досвідчених, втомлених життям людей. Нинішнього року «геронтологічну хвилю» у короткому метрі продовжили «Старий профі» Расмуса Боровскі та Арне Юща (Німеччина), «Чудовий день» Пера Ганефйорда (Швеція), «Герр Гольдштейн» Міши Левінскі (Швейцарія). Останній фільм запам’ятався дивовижною портретною схожістю головного героя на його українського однофамільця – покійного патріарха вітчизняного кіно.

Авторів більшості цьогорічних повнометражних фільмів аж ніяк не назвеш незрілими новачками. Половина з дванадцяти режисерів-дебютантів встигли зажити слави в інших сферах кіномистецтва. Найвідоміший із них – шістдесятирічний голлівудський оператор Лайош Колтаї, що працював з Іштваном Сабо, Андреєм Кончаловським, Джузеппе Торнаторе та іншими, а тепер дозрів до власного повнометражного дебюту. Його «Знедолений» – екранізація роману нобеліанта Імре Кертеша про підлітка–в’язня Бухенвальда. Окрім першоджерела, над фільмом тяжіють незримі привиди «Списку Шіндлера» та «Піаніста». 1:0 на користь в’язкої зрілості. Режисер фільму «Мій ангел» Серж Фридман довго писав сценарії для провідних французьких режисерів, аж доки не зважився зафільмувати свій твір самотужки. Фридман таки знайшов себе в режисурі: цілковито патологічну, але від того ще цікавішу історію про материнські інстинкти молодої повії (в її ролі Ванесса Параді) він загортає в людяну мелодраматичну оболонку, а найтонші нюанси дивовижних стосунків розігрує без жодного натяку на неприродність.

Інша історія втраченого материнства, що перетворюється на набуте кохання, – у німецько-в’єтнамському фільмі «Наречена тиші» режисерів Доан Тханг Нгіа та Доан Мінг Фуонг. В’єтнамці будують оповідь за класичною схемою «Громадянина Кейна»: герой досліджує історію своєї матері через серію оповідей, кожна з яких у чомусь хибна. Як і в кожному достойному фільмі, істина тут лишається недосяжною. Для героя індійського фільму «Тварина» (режисер Камаль Саданаг) правда про подружню зраду також залишається таємницею – саме тут секрет успіху цієї, здавалося б, прохідної мелодрами. Натомість у коханців із франко-бельгійського фільму «Коли море наближається» (режисери Йоланда Моро та Жіль Порт) немає таємниць ані одне від одного, ані від глядача. Саме тому їхні стосунки приречені, як і сам фільм, – на провал.

Таїна розвіюється й у фіналі володаря цьогорічного Гран-прі – «Звинуваченого» Якоба Тюзена, який довго працював монтажером у багатьох данських майстрів. Зрілість перемагає лише у вердикті журі. Бельгійський «Айсберг» режисерів Домініка Абеля, Фіони Горден та Бруно Ромі (вони зіграли головні ролі у власному фільмі) виявився найвиразнішим свідченням наявності свіжого й абсолютно самобутнього європейського кіно. Абсурдистська комедія (не схожа на зразки «класики жанру») була нагороджена заохочувальним призом «за найкращий повнометражний фільм». Історія раптового побутового безумства, спровокованого нестерпною нудьгою забезпеченого життя європейських обивателів, виграє завдяки іронічній, але по-дитячому наївній манері оповіді, що дозволяє оголити абсурдність нашого повсякдення. На тлі конкурсу «Айсберг» сприймався як найпотужніший прорив рятівної молодості в океані занудної зрілості.

Поза конкурсом

Численні ретроспективи «Молодості» нинішнього року чітко поділялися на два різновиди: «глядацькі» (демонстровані у кінозалах по всьому Києву), і «неглядацькі» (сконцентровані в Будинку кіно). Причина розподілу очевидна: фільми, здатні зібрати хоч якусь «касу», вирушають до кінотеатрів; решта, що її привозять лише з потреби щось показувати, віддається на поталу «шаровикам». Інше пояснення цьогорічного наповнення фестивальних програм знайти годі. Звичайно, завжди приємно згадати шедеври «нового німецького кіно» (в Будинку кіно пройшли ретроспективи Вернера Герцога та Маргарет фон Тротти). Але хоч якийсь інформаційний привід знову крутити цих позавчорашніх кіноманських кумирів усе-таки потрібен. До того ж два фільми Герцога та чотири твори фон Тротти аж ніяк не репрезентують цих надзвичайно плодовитих режисерів. Ущент розсипалася програма до річниці помаранчевої революції. Там залишилися тільки старий опус Вайди й новий твір Марти Месарош. Програму «Шведські регіональні фільми» подивилися віддані поціновувачі короткометражної екзотики.

Проте кінотеатральна половина позаконкурсу компенсувала брак якісних кіновидовищ. Заслужені і вшановані на престижних фестивалях режисери нерідко перевершують дебютантів у здатності до експерименту й епатажу. Досвідчені метри режисури не втомлюються експериментувати з кінонаративом. Новий твір австрійського класика Міхаеля Ханеке «Приховане» – одне з найбільш сміливих досліджень можливостей кіно в добу повсюдного поширення різноманітних медій. Розповідаючи історію телеведучого, якого шантажують загадковими зйомками сцен із його приватного життя, Ханеке змушує глядача ідентифікуватися з анонімним споглядачем, що стежить за головним героєм, чим оголює приховані механізми глядацької візуальної насолоди. Тим часом стрічка одного з найталановитіших молодих європейців Алехандро Аменабара «Море всередині» (увінчана «Оскаром» та «Золотим левом»), – унікальний досвід повернення до традиційної оповіді. Аменабар розігрує свою драму у просторі однієї кімнати, де доживає віку прикутий до ліжка паралітик (його зіграв Хав’єр Бардем). За позірною статичністю всіх елементів фільму (головний герой не рухається протягом усього екранного часу) ховається внутрішнє море значень, емоцій та прихованих контекстів. Це той випадок, коли чистий традиціоналізм дозволяє сказати більше, ніж радикальний експеримент. А ретроспектива «По той бік соцреалізму» продемонструвала дивовижний процес поглинання авангарду панівною традицією, заснованою на ідеології. Фільми Довженка, Ейзенштейна, Вертова, Протазанова та інших виявились небажаними для сталінського режиму через їхню надмірну відданість приписам революційної естетики, що вже почала застигати у соцреалізмі. Втім, розроблені цими режисерами експериментальні засоби й прийоми донині використовуються в ідеологічній та рекламній медійній продукції.

Після конкурсу

Якщо вірити, що фільм–закриття фестивалю відображає не тільки міжнародну кон’юнктуру, а й концептуальні настанови упорядників програми, цьогорічний фінал «Молодості» – перегляд «Персони нон ґрата» – видається досить симптоматичним. Герой нової стрічки Зануссі – польський посол в Уругваї, колишній дисидент, що прощається з ілюзіями ідеалістичної молодості. Прагнучи бути максималістом до кінця, герой на схилі років намагається протистояти лицемірству дипломатичного світу. Марнота усіх його спроб зрозуміла глядачеві з самого початку, але жорстке прощання з ідеалами триватиме протягом усього фільму аж до самої смерті героя у фіналі. Крізь безпорадність дипломата яскраво просвічує розгубленість Кшиштофа Зануссі. Він досить досвідчений для того, щоб захопливо розповісти будь-яку історію, та проблема в іншому. Все сказано. Історії закінчилися. Єдина альтернатива цій депресивній картині – рятівна молодіжна незрілість... Та сама незрілість, якої не бракувало на тридцять п’ятій «Молодості».

"Дзеркало тижня", № 43 (571), 5–11 листопада 2005 року



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com