Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

15.11.2005 13:59

Вілен Калюта. Ніжність оператора

Сергій Тримбач, KINO-КОЛО

Вілен Калюта народився в Гуляй-Полі, у запорозьких степах, і це багато чого пояснює в його вдачі, у його світовідчутті. В ньому бурхав степовий вітер, в ньому, раз по раз, промовляли гени запорозькі. Власне, в нашому, усе ще зареґламентованому світі, він являв образ самої свободи. І сам по собі, в звичайному буденному житті, де для нього не було усталених правил чи благовісних авторитетів. І, звичайно, стоячи за камерою, – його оптика тяжіла до відкритого горизонту, до невпинного руху. Навіть у статичних кадрах чувся темперамент, чулось нетерпіння – у чомусь просто юначе: жити, жити, рухатися, розламуючи шкаралупу буттєвої замкнутости.

Він народився в глибинах степового космосу, одначе ніколи, з першого свого кінематографічного птаха, не виглядав провінційно. Й останнє його творче десятиліття підтвердило це з особливою виразністю. Не тільки тому, що не могло не вражати в нашому розхристаному, дивакуватому світі.

Дивна річ, але Калюта не дістав вищої кінооператорської освіти. Одначе освіта – це школа, а вчився він в одній з кращих операторських шкіл світу, українській. Вражаюча пластика Данила Демуцького, Олексія Калюжного, Миколи Топчія, Миколи Кульчицького продовжилась у роботах Калюти. І, звичайно ж, Юрій Іллєнко, в якого навчався безпосередньо, з яким і зняв свій перший великий фільм – “Білий птах з чорною ознакою”. Краса Карпатських гір, досконала врода людського єства, і драма замкнутости в кам’яному мішку свого часу і ролі, відведеної тобі на кону історії. Ця драма виражена не тільки засобами оповіді, вона дістає й візуальну форму – персонажі весь час потрапляють у пастки, натикаючись на кордони й межі. Але ж енерґетика камери… В ній, в ній так багато авторського нестримного бажання вирватися на свободу, дати волю своїм бажанням. Своїй, зрештою, ніжності до людей.

З Іллєнком ще будуть “Наперекір усьому” (1972) і “Леґенда про княгиню Ольгу” (1983), де знову простежується курс на подолання історико-соціальної заданости. Хтось пише для тебе роль, хтось визначає параметри твоєї долі – та що ж, коли ти не пристаєш на те? Тут було щось особистісне, від самого Калюти – адже і в нього начебто прокладалася інша стежка, а потім крутий віраж, що так пасувало його майже хлопчачій задерикуватості, підлітковій невгамовності. Чи не все покоління “шістдесятників” було і є таким – вони, вони переписали “карту буднів”, змінили річище історії, котре на наших теренах, здавалося б, мало кваситись у болотяній благодаті “розвинутого соціалізму”. Наперекір усьому, всупереч сильним світу цього…

Як здорово знімав Калюта міський побут! У телефільмі “Дрібниці життя” (1980) Вячеслава Криштофовича, скажімо. З усіма його, побуту, “свинцовыми мерзостями”, з усіма свинськими поворотами і наворотами людських характерів. Та вмів, умів підгледіти момент Ніжности, момент, коли людина чує спорідненість свою з навколишнім світом, коли вміє зачудуватись фраґментиком пейзажу чи несподіваним ракурсом людського обличчя. Бо в ньому самому, в Калюті, жила ця Ніжність, без якої взагалі не буває справжнього оператора. Бо ж у цій машинізованій професії коли не намацаєш у собі струн, що реаґують на примхливу людську природу, залишишся простим собі фіксатором фізичної реальности.

В уславлених “Польотах уві сні та наяву” (1982) Романа Балаяна знову драми міського життя і знову щось автобіографічне – і від режисера, і від оператора. То був момент, коли здавалося, що життя суспільства втрапило до “мертвої зони”, де все до відчаю стабільне, де все до відчаю цинічне. Ех, якби повернутись до початків – такий звичний для “шістдесятників” мотив – якби вернути собі материнські цінності й дитинячу цноту. Та поки єдиною забавою лишається гра в життя, у щось карнавально-феллініївське – на цьому й будуються пластичні акценти фільму.

З Балаяном було зроблено чимало стрічок, власне, все краще, створене цим режисером, знято камерою Калюти ( “Відлюдько”/“Бирюк”), “Поцілунок”, “Оберігай мене, мій талісмане”). Серед вдалих робіт з іншими постановниками я б відзначив “Смиренне кладовище” (1989) Олександра Ітиґілова. Діаґностично точне, візуально снайперське фіксування звиродніння тогочасного суспільства. Ну і, звичайно ж, “Урґа” і “Натомлені сонцем” – з Нікітою Міхалковим; фільми, що зажили світової слави і світових призів, серед яких і “Оскар”. Мають рацію ті, хто твердить, що частка оператора в успіху стрічок величезна. Дикувату анархію росіянина й азійських просторів навряд чи хтось іще міг так відзняти й відчути, як Калюта. А в “Натомлених сонцем” ми знову побачили, як камера, мов різець скульптора, викреслює, виґранює профіль людини та її душі, що та втрапляє до пастки, перейнята відчаєм неможливости вибору. Щось подібне побачимо й потім – у картині “Приятель небіжчика” (1997), створеній разом з Криштофовичем.

…Він пішов од нас у листопаді 1999-го. Падав лист, природа гасила свій чар – той стан, який він так здорово умів відтворювати. Осінь і в нашому кіні, а чи, може, й зима. Холодно, незатишно. Заплющте очі й покличте кілька його кадрів – з “Білого птаха”, “Польотів” чи “Урґи”. Ви відчуєте вдячну ніжність до цього світу, ви вознесете хвалу Господу за те, що ви є. Яка геніальна професія – лишати по собі не тільки “картинку”, а й стан душі.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com