Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

20.11.2005 13:52

Терор безбожнийФестиваль “Українські альтернативи - 2004”

Олег Сидор-Гібелинда, KINO-КОЛО

“Четвертий відкритий фестиваль-майстерня виняткового кіна” під назвою “Українські альтернативи”, керований кінокритиком Олександром Рутковським, іще не встиг набути статусу нескасовної традиції, але наразі має для цього всі підстави. Значення заходу – передусім дискусійно-антологійне, що підтверджено неодноразовим виданням його матеріалів (хроніки бесід, відгуків преси) у твердих палітурках обсягом близько півтисячі сторінок, а це, як на наш час, просто диво небачене.

Програма фестивалю – зокрема й останнього (last, not least) – складається з найрезонансніших новинок кіновідеорепертуару, родзинок класики, а також певних доз “свіжаку”, зазвичай із країн Східної (але справжньої) Європи, Азії, Латинської Америки. Найбільше чомусь останніх – це, певно, ще одне свідчення спільности наших доль: “концерт бароко”, помножений на фатум “третього світу”. З тією різницею, що сьогодні там уміють фільмувати не лише телесеріали, а й стрічки, які збурюють наш екран, посуваючи на якийсь час Голлівуд, як-то “Місто Бога”. Приклад, зрештою, одіозний, тож цей твір лишився поза фестивальною увагою, а побалакаємо про інше.

Так, цього разу для мене особисто став відкриттям арґентинський фільм Марка Бечіса “Ґараж “Олімп” (1999), сплетений-зав’язаний довкола проблематики жорстоких політичних репресій, на які за океаном наражаються симпатичні, хоч і зовсім не липові терористи. Торік іще більше вразила картина його співвітчизника Фернандо Спінера “Витівки Бога” (2000), у якій химерно зіштовхуються впливи Ганса Ріхтера та Луїса Бунюеля. Це й не дивно: творці передостанніх “Альтернатив” присвятили їх “мирній темі” горор-містики, промовисто окресливши горизонт своїх зацікавлень як “Любов і терор – c’ést la vie?”. Враховуючи ключове слово ще одного помітного іспано-мексиканського фільму, який промайнув на наших відеополичках, “Немає новин від Бога” Авґустіна Діаса Янеса, доходиш сумного висновку: апеляція до Верховної Істоти в теперішньому контексті бачилася б відверто блюзнірською, а то й просто зайвою, п’ятим колесом до воза, сідлом на корові.

Звідси – переважання констатаційних (часто за умовно-професійною ознакою, рідше за віковою чи географічною) назв стрічок програми четвертих “Альтернатив”: “Кілер”, “Олігарх”, “Щуролов”, “Мрійники”, “Сестри-близнюки”, “Тато”, “Самаритянка”, “Дитя Макона” – половина з них добре відома нашому глядачеві, тож не зупинятимуся на них окремо. Цій схемі не суперечить польська стрічка “У Бога за пазухою” Яцека Бромського (слід гадати, неспроста, не лише силою зовнішніх обставин пересунута на останній фестивальний день, через що вона стала недосяжна для круглостільних аналізів, подібно до “Інших” Аменабара – шедевра, який представляє велику, але іншу – згасаючу! – тенденцію сучасного кіна). Там, де панує безбожна реальність, будь-який патос недоречний – а релігійний передусім. Натомість суха мова протоколу, перелік параграфів інструкцій, мінімум вигадки, максимум фактажу – хоча б у його симулятивній формі, – ось що становило незаперечну силу “Ґаража…”, фільму, далекого від творчої вершинности, але чесного, послідовного, струнко вибудуваного. Словом, жодного “поетичного кіна”…

…якого, здається, не можуть спекатися українські автори – та й не хочуть, бо тоді довелося б доказувати всі слова до кінця, а це, ой як незручно, ой як небезпечно – і просто стрьомно та некруто. Разом із кількома своїми колеґами по ремеслу я марно намагався встановити фабулу “Олігарха” (режисер Олексій Росич), та навіть після оприлюднення Рутковським фраґментів сценарного синопсису в деяких єретиків лишалися заперечення. Якщо вам до вподоби отакий-от фільмовий колоїд, будь ласка (але ж не завадив тонкий настроєвий ліризм членороздільності наративу в “Любові небесній” Юрія Терещенка – стрічці, присвяченій Петру Масосі та його дружині Марії Болховській!). Я теж нічого проти не маю – окрім тих випадків, коли заторкуються питання соціальної пекучости, а це саме один із них. А заговорив я про цей фільм після “Ґаража…” тому, що його це стосується не меншою мірою. Обидві картини розповідають про сваволю представників органів правосуддя (туманно здогадуємося, що “наша історія” є ще більш кричущою, бо владні сили діють тут без усякого мотивування взагалі, “латиноси” хапають хоча б реальних бомбістів), але з українського фільму в пам’яті лишається “сльозинка дитяти”, що нею вже було зловживано в “Aве Марії” Людмили Єфіменко, та ще тарковські яблука, ґріневеєвські серпанки.., а на другому плані нашому “олігархові”, котрий трапився під гарячу руку (сюжет, висмоктаний із пальця), якраз ламають кістки, пускають червону юшку.

Утім, сам класик британського естетизму за подібної нагоди уникав будь-якої двозначности – і в “Кухарі, злодії, його дружині та її коханці”, звідки, очевидно, запозичено прийом руху камери вздовж мерзотно-безбожної дії, – знову-таки, другого плану, й, тим паче, в недавно ще раз показаному нам “Дитяті Макона”, де пізньобарокова стилізація (не тільки ми грішні) тьмяніє перед “відліком ґвалтівників”, яким супроводжується наруга над анонімною героїнею Джулії Ормонд. Зауважте, йдеться про офіційне покарання (а не про трагічний випадок: “Незворотність” Ґаспара Ное, ще один фільм програми, на якому немає сенсу детальніше зосереджуватися – але обминути увагою який неможливо). Себто “денді на ім’я Пітер” ужив тут елемент холодно-аритметичний – і добився одним епізодом більшого впливу, ніж усім фільмом, надто затягнутим у часі, – не лише я це помітив, але і я це відчув, сіпаючись у кріслі. Логаритм переважив антикварно-хупаву асоціацію; на жаль, тільки в одному з раундів. У Ґріневея – своє “поетичне кіно”.

З іншого боку, незбувна плутаність кіномови сьогодні властива багатьом митцям, і не лише вітчизняним. Кім Кі-Дук шукає рятунку в новелістичній крихкості оповіді “Самаритянки” – і втрапляє в мулисту гавань персональних символів, “зоряним часом” яких у нього був, природно, “Острів”, меншою мірою – “Поганий хлопець”. Пропонований нашій увазі фільм можна було б перейменувати на “Погану дівчину”, адже саме вона спричинилася до низки кривавих відомст із боку батька її подруги, яка, у свою чергу, вирішила піти аналогічно слизьким шляхом (проституції). Звідси – ще один різновид сучасного терору – знайомий нам поки з чуток: індивідуальна ініціатива зі зброєю в руках. Та обставина, що месник є професійним копом, тут не вирішує нічого, оскільки він діє не через зловживання, а “у вільний від роботи час”, та й управа на нього у фіналі знаходиться – й управа далеко не свавільна. Країні У та царству М про таке – мріяти і мріяти…

Зате після споглядання чеського “Щуролова” (режисер Франтішек Брабец), знятого ручною камерою впродовж однієї доби, кортіло повернутися до милого, рідного розгардіяшу, серед якого можна було б віднаходити бодай поодинокі точки опору – і живого опору кінореальности, а від неї у “Щуролові” слід було б просто відвернутися. Не рятували враження красиві, безумовно хрестоматійні краєвиди Праги, на тлі яких розігрувалося туманне дійство з весіллям, спокусою, рятуванням Біблії з вогню… Ріденького вогню, не здатного порушити усталений образ європейського комфорту, для якого всякі репресалії та рівні їм екстремальні вчинки були й лишаються поверхневою шкірною хворобою. А поему про екзему, хоч як приндься, не напишеш. Екзема – не чума, чорна, коричнева, червона – чи навіть суто біологічна з наступним узагальненням а ля Камю. Не здивуюся, довідавшись: якого знають тут завдяки марці коньяку.

Щастить же їм! Терор – по барабану!



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com