Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.12.2005 18:28

Закон чужого болю (дещо про "чуттєві ідеї" кінопсихоаналітика Віктара Дашука)

Олексій Радинський

Білоруський документаліст Віктар Дашук був знаменитий іще за радянських часів. Його стрічка "У війни не жіноче обличчя", за яку режисер дістав Державну премію СРСР, наробила галасу в радянській документалістиці – насамперед через граничну відвертість, із якою жінки-героїні війни переповідали свій бойовий досвід.

У часи ілюзорної білоруської незалежности Віктар Дашук спрямував своє віртуозне володіння психологічною документалістикою в річище громадянського спротиву. Його стрічки "Репортаж із клітки для кролів" та "Декамерон по-білоруськи" стали знаковими подіями опору режимові Лукашенка. Київський показ "Декамерона" виявився найяскравішою подією Днів документального кіна про права людини. За свідченням режисера, саме в нашій столиці вперше відбувся перший леґальний показ цієї стрічки для слов’янської публіки.

Один із найглибших смислових шарів "Декамерона" – дослідження взаємодії влади та сексуальности, взаємодії, що стає особливо наочною в тоталітарних суспільствах. Як відомо, чільним завданням кожного тоталітарного режиму є реальна чи уявна реґламентація сексуальности своїх громадян. Тільки в такий спосіб можна підпорядкувати владним вимогам їхню тілесність, а це є одним зі стовпів тоталітаризму. Так, у Радянському Союзі сексу попросту "не було"; Третій Райх хворобливо концентрувався на пошукові різноманітних статевих збочень та іншого "лайна", якому не мало бути місця в нацистській естетиці. У цьому вимірі влада Лукашенка не є вповні тоталітарною. Його режим не має сталої "сексуальної ідеології", звичайні білоруси не відчувають злиття з колективним тоталітарним Тілом, хоча спроби владного втручання в індивідуальну тілесність стають дедалі загрозливішими – чого варта недавня заява одного з білоруських керівників стосовно обов’язкової стерилізації тих чоловіків, що відмовляються виховувати дитину. "Декамерон по-білоруськи" – свідчення незграбних і подеколи фатальних владних ігор із приватною, інтимною, сексуальною сферою простих білорусів. Героїня новели "Лєна і двоє шведів" розповідає сумну історію пошуку чоловіка-іноземця. Годящих білорусів катма, а водночас шведи та інші громадяни заможної Європи виявляють неабиякий інтерес до симпатичних слов’янських "дикунок". Зрештою, не сама лише Білорусь поступово перетворюється на "сировинний" придаток, що постачає підстаркуватій Європі нову кров у вигляді жінок та дітей. "Річ у тім, що Білорусь ніколи не житиме добре: Росія надто близько, – говорить Лєна. – А в колонії рівень життя завжди найнижчий". Утім, ця історія має подвійне дно: сучасна Білорусь – колонія, експлуатована двома метрополіями відразу.

Віктар Дашук володіє дивовижною технікою психологічної документалістики; 99 відсотків його режисури – це робота з героями. Перед його магнетичним об’єктивом скуті, залякані білоруски розкриваються, як на канапі психоаналітика. Метод Дашука направду близький до психоаналітичного. Кожна з його новел – "розкручування" історії свого персонажа, спрямовувана гострими закадровими запитаннями. Режисер переступає всі інтимні межі на шляху до душі героя, перед якими свого часу спасував Кесльовський, пішовши в ігрове кіно. Один із "заборонених прийомів" Дашука – використання хатнього відео своїх героїв. Звичайні аматорські відеозаписи в руках цього режисера перетворюються на пронизливі документи людської недосконалости. До новели "Лєна і двоє шведів" увійшов відеофраґмент дівочої вечері, зафільмованої Лєною та її подругами для того, щоб сподобатись потенційним шведським "покупцям". У новелі "Донька, мати, батько" використано домашнє відео відомого бізнесмена Красовського, закатованого білоруським КДБ. Його неповнолітня донька, яка нині живе в Амстердамі, мріє перед камерою (цього разу – професійною) про жорстоку помсту вбивцям батька, передусім самому Лукашенкові. Здається, єдине задоволення, яке здатна пережити ця скалічена дівчина, – це вигадування дедалі новіших тортур для своїх кривдників.

Герої Дашука – слабкі, недосконалі, іноді відверто огидні. Винуватці білоруських бід згадані у фільмі лише побіжно; життя підконтрольного їм народу промовляє за себе. Новела "Євдакія, Дзям’ян та баба Воля" – репортаж зі святкування сільського "золотого весілля". На тлі зникомого білоруського села знову вимальовуються притлумлені механізми влади та сексуальности. На початку святкування щаслива "молода" заспіває своєму дідкові власноруч складеної сімейно-ідилічної пісні; згодом, коли всі понапиваються, сільські бабці заведуть нескінченні сороміцькі рулади. Підпилі білоруси, що гуляють на "золотому весіллі", щойно помітивши спрямовану на них відеокамеру, миттєво застигають у неприродних скутих позах. Інтонація цієї новели нагадує етнографічну експедицію: звичайне білоруське село, куди потрапили городяни-кінематографісти, є для них чужим і химерним світом. (Необов’язкова паралель: саме так останнім часом фільмують українські документалісти. Дискурс "Різдва" Олеся Саніна (2001), "Старих людей" братів Васяновичів (2001), "На болотах" Максима Суркова (2002) та інших документальних фільмів – етнографічне відкриття українського села як дивного, незрозумілого й відчуженого простору, що живе за власними законами. Цікава, але загрозлива тенденція).



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com