Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.10.2002 20:43

Молодість другою не буває…

Олександр Виноградов (KINO-КОЛО #13)

Під час перегляду фільму “Камо грядеши?”, що був показаний на церемонії відкриття 31 МКФ “Молодість” у палаці “Україна”, пригадалася приказка – “Якби молодість знала, якби старість могла”. Ці слова спадали на думку й під час перегляду конкурсної програми короткометражних і студентських фільмів. Звертаючись у своїх роботах до вічного й минущого, автори почережно ніби підкидали монету, а глядачі ворожили, що випаде: чи орел, чи решка. Непередбачену й природну реакцію ґарантувала повна, на межі анонімности, невідомість авторів.

Прем’єра польського фільму Єжи Кавалеровича “Камо грядеши?”/Quo Vadis?, стала воістину ложкою дьогтю для тих, хто налаштував себе на вишуканий бенкет. Телевізійний фільм, знятий в естетиці молодіжного серіалу, явно не прикрасив фільмографію визнаного майстра. “Камо грядеши?” продемонстрував повну неадекватність режисерського підходу вимогам формату й таку ж неадекватність добі. Нерозуміння технологій домашнього видовища й сподівання, що старе вміння вивезе (авжеж, автор “Фараона”), народили на світ картину, не цікаву ні масовому глядачеві, ні цінителю прекрасного. Як під час футбольного матчу, коли вболівальники залишають трибуни стадіону задовго до фінального свистка, так уже після перших тридцяти хвилин фільму глядачі потяглися з кінозали.

На відміну від свята відкриття, що його хотілося швидше забути, робочі будні фестивалю характеризувалися залами Дому кіна, ущерть набитими публікою. Авдиторія, переважно молодіжна за складом, однаково радісно стрічала кожен фільм, а проводжала оплесками вже залежно від отриманого враження. Часом здавалося, що позитивна глядацька реакція є чи не обов’язковим елементом реґламенту конкурсу короткометражок. Тільки цим можна пояснити ентузіазм київських глядачів стосовно фільмів від місцевого виробника, бо для того, щоб передати суть і художню цінність деяких з них, часом досить двох слів. Дорослий інфантилізм – у випадку з “Білим днем” Марини Кондратьєвої, чи містечковий фемінізм, коли згадати про “Хроніки від Фортінбраса” Оксани Чепелик. На щастя, на їхньому тлі не загубилася скромна анімаційна стрічка “Світла особистість” Олега Педана. Мабуть тому, що автор – на відміну від згаданих режисерів – власною персоною цікавиться менше, ніж долею своїх персонажів. Іронійна love story, розказана за допомогою побутових приладів і предметів побуту, відбита на плівку “времён Очаковских иль покоренья Крыма”: подумати страшно, скільки високооплачуваних фахівців і дорогої цифрової техніки знадобилося б де-небудь у благополучному світі, щоб домогтися таких тьмавих кольорів і бляклого світла. Завдяки винахідливості й рятівному почуттю гумору, продуманої (чи випадкової) стилізації атмосфери, притаманної добі оператора Кіпса, цей фільм вирізнявся на тлі моралізаторських послань колеґ-співвітчизників.

Зусиллями селекції склалося враження, що молоде кіно сьогодні розвивається в консервативній традиції гуманности й переймається звичайними історіями. Більшість дебютних фільмів зроблені не тільки впевнено і фахово, але й мають свою інтонацію. Юнацькі бешкети (“Квак”/Quak Вольфґанґа Ольґслаґе, ФРН) та їдка іронія (“Крен”/Lurch Боріса Гарс-Чахотіна, ФРН) додають різких рис реальности фантасмагоричним сюжетам. Гіркота осягнення (“Чоловіча справа”/Meska sprawa поляка Славоміра Фабіцького) і депресивний відчай безвиходи (“Завмри, відімри”/”Замри, отомри” Єва Нейманн, ФРН) загострюють кут зору, під яким нам пропонується поглянути на довколишніх людей.

Автентичність побуту, правдоподібність персонажів і впевнений психологізм виявляють “Холодна кімната”/Chambre froide француза Олів’є Массе-Депасса і “Весілля”/Kazas латишки Вієстус Каїрісс. У французьких “Aватарах”/Avatars Бена Елії та R. Mertonensis Нiколя Салі під зовнішньою технічною оснащеністю прихована стерильна порожнеча техногенної цивілізації й капітуляція перед викликом розуму.

Експлуатація розтиражованих типів і ситуацій очевидна в російському фільмі Алєксандра Велединського “Ти та я, та ми з тобою” і в італійській картині “Венера, Квіріно, Убальдо й Матільда” Мішеля Карiлло. Та коли перший виростає з літературних традицій, то другий є клоном кінематографічної школи Неореалізму.

Мінорний настрій і мінімалізм образного вирішення вирізняв “Берег мертвих”/La baie des trepasses швейцарця Іва Пулікен і “Стелю”/Le plafond француза Матьє Демі, що були продиктовані логікою самогубства, дослідженою і відтвореною в хронологійній послідовності. А в “Діві й піаністі”/Diva et pianiste Мартіна Ле Ґолля з Франції, навпаки, тими ж засобами вирішувалось інше завдання. Як будь-яке людське життя вміщає в себе досвід покоління і пам’ять історії, так і окремий фільм може вособлювати інтереси кінематографа й культурної традиції всієї нації. Характери “Діви й піаніста” живуть своїм метушливим життям поза часом, поза кордонами, але в чітко позначеному просторі екрана, що зберігає тепло проекції фільмів великих майстрів минулого. Сентиментальність не стала рудиментарною функцією, вона актуалізується всім ходом подій останнього часу: сучасна людина виснажена й знесилена, нестаток старомодних почуттів ніяк не заповнюється достатком нововведень, що штучно піднімають настрій.

Що молодість знає про старість і яким вона бачить своє майбутнє, показали автори французького “Подружнього життя”/La vie a deux Даніель Касаґранде, британського “Пороху”/Dust Мішель Боґанім, німецького “Як летить час”/How Time Flies Сіґрун Колер і Вільтруд Байєр... “Подружнє життя” – вишукана, лапідарна розповідь про чоловіка й дружину, про кішку й собаку, про велику любов і дрібні капості. Фільму, знятому в м’якій чорно-білій гаммі, притаманне почуття стилю, але не за межею самозамилування. Простота режисерських ходів і скупа акторська гра влучають у ціль – прямо в серце. Фільм постає не так документом самотности, як освідченням у любові – стриманим і небагатослівним... “Як летить час” – безжалісна у своєму юнацькому максималізмі, лаконічна й жорстока розповідь про порожнечу людського життя: герой стрічки, невигаданий персонаж, столітній старий, що живе від прийому їжі до прийому лік, заповнює нескінченну павзу свого життя серійними вбивствами мух, що кружляють навколо... “Порох” – колоритні мешканці одеської Молдованки, євреї, що відходять: іноді прості люди в кадрі, що розповідають історію свого життя, значно цікавіші, ніж продукт сценаристів-режисерів-продюсерів-маркетологів. Неігровий фільм, що його не назвеш документальним, бо його герої за своїм характером не в змозі відмовитися від звички театралізації життя. Природжений артистизм і непідроблену щирість аутсайдерів камера перетворює на золото і перли...

Отже, назагал короткометражні студентська й дебютна програми залишили враження, що на периферії комерційного мейнстриму вишикувались загони дисциплінованих, добре озброєних солдатів фортуни – вони, в очікуванні справжньої роботи, не гають часу, а постійно й наполегливо оволодівають мистецтвом близького бою. Та оскільки автоматично повістку на велику кінобитву не отримаєш, зараз поміж ними йде змагання – хто ліпший. Відтак, коли хтось із них опиниться нарешті в умовинах, близьких до реальних, і спробує звестися на повен зріст, виявиться, що життя потребує інших здібностей – конформізму та слухняности.

Сплине час і хтось із дебютантів нинішньої “Молодости” проб’ється до студійного кіна, працюватиме з великими бюджетами і внесе свій внесок до того нескінченного потоку фальсифікатів, що ними наповнені телевізійні канали і зали кінотеатрів. Хтось доживе до чинів і творчої старости й спостерігатиме в темряві кінозали, як люди йдуть з його фільму через півгодини після початку. Та якщо це й буде, то ще не скоро. Поки що ж їхні перші фільми зустрічають захопленно.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com