Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


детский вязаный костюм, осенние листья.

Статті

24.12.2002 11:45

“Якого кіна нам треба?”

Ірина Зубавіна, KINO-KOЛО #16

Як повідомлялося на Порталі, у грудні побачило світ зимове (16) число часопису KINO-KOЛО. Ми вирішили запропонувати для ознайомлення кілька публікацій із цього числа, переважно у скороченому варіанті... Сьогодні – про Другий відкритий фестиваль-майстерню виняткового кіна “Українські альтернативи”, що той проходив у Києві від 29 вересня до 2 жовтня. Фестиваль цей відбувся під егідою НСКУ, Міністерства культури і мистецтв України й Українського філософського фонду, за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, посольств Бельгії, Бразилії, Іспанії, Росії, Фінляндії та Польського інституту в Україні.

Він проходив у Домі кіна і його було зорієнтовано на жанрові екстреми – “Вітчизняний екран поміж смішним і жахливим”. За такими критеріями добиралася програма переглядів, яку склали 11 фільмів із 7 країн. Українське кіно було представлене єдиною картиною, винятковість якої забезпечувалась належністю до “андерґраунду”. Йдеться про “Цикуту” дебютанта Олександра Шапіро. Отже, у певному розумінні, програма утворила б своєрідну альтернативу українському кінематографу, якби на відкритті заходу не було б показано дві анімаційні стрічки-призери цьогорічного МКФ “Крок” – “Йшов трамвай № 9” Степана Коваля й “Одноразова вічність” Михайла Іллєнка. Решту фільмів представили згадані вище закордонні представництва. Ці картини і виконували на “Українських альтернативах” роль певної провокації, збуджуючи думки і стимулюючи виступи під час обговорень. Таких обговорень відбулося два. Теми: “Посміховище: суспільна доля кінокомедії деінде і в Україні” та “Жах як феномен національної екранної культури”. В обговореннях, ведучим яких був автор ідеї “Альтернатив” кінокритик Олександр Рутковський, взяли участь: філософи Юрій Пролєєв (співзасновник заходу) та Ольга Гамілко, історик Юрій Павленко, соціолог Євген Головаха, психолог Марина Котеленець, письменники Оксана Забужко й Андрій Курков, театрознавець Валентина Заболотна, кінокритики Сергій Тримбач, Ірина Зубавіна, кінорежисери Юрій Терещенко, Михайло Іллєнко й не тільки вони.

У рамцях проекту “Альтернатив” також було утворено професійно-громадське об’єднання “Бюро української кіножурналістики” (БУК), що має стати спеціалізованим об’єднанням журналістів-практиків, котрі реґулярно висвітлюють у ЗМІ події вітчизняної авдіовізуальної культури, орієнтуються в проблемах і тенденціях цієї царини та своїми публікаціями впливають на суспільну думку в сфері екранної культури. 29 представників періодичних видань (фахових, спеціалізованих та інших) вже дали згоду стати “корпоративним небрехливим дзеркалом нашого екрана, реальним чинником впливу на якість вітчизняного авдіовізуального простору і зробити внесок до відродження української кінематографії” (саме так визначаються завдання започаткованої фундації її засновниками). Передбачається, що БУК стане рейтинґовим органом, що здатний шляхом анкетування видавати певну колективну думку у визначенні фаворитів та аутсайдерів українського кінопроцесу. Перші з початку та з кінця рейтинґового списку стануть претендентами на вручення наприкінці року нагород. Передбачається, що це будуть вітчизняні аналоги “Золотої малини” та “Оскара” – відповідно “Гарбуз” і “Дукач”. Нагадаємо, що з “Гарбузом” асоціюється не тільки традиція фіаско (відмова дівчини залицяльникові-невдасі), а й певні гастрономійні переваги – гарбузова каша може підсолодити гіркоту поразки. Щодо “Дукача” (пропозиція вільного журналіста Володимира Кузьмука), то символіка цієї нагороди дуже прозора – золоті та срібні монети, що прикрашали намиста та коралі дівчат, йшли на посаг, зберігаючи при тому вартість та функції грошової одиниці. Переможцям (а нагороди вручатимуться визначним явищам і персоналіям українського кіна: фільмам, рецензіям, режисерам, акторам, законодавчим актам, фестивалям тощо) разом із вшануванням надаватиметься символічне право витратити заповітний “Дукач”, наприклад, на потрібні для фільмування метри кіноплівки абощо. Всі нагороди (окрім гарбуза) мають стимулювати кіномайстрів продовжувати робити в тому ж дусі.

***

Добір фільмів до програми переглядів “Українських альтернатив-2002” відбувався за принципом колекції, куди увійшли картини, що за будь-якими ознаками “випадають” з “мейнстриму”, складаючи певну альтернативу комерційному та офіційно-нормативному кінематографові, отже, є “винятковими” для кінопроцесу своїх країн.

Оскільки саме програма фільмів стала формальним приводом для дискусії, є сенс коротко окреслити коло картин.

“Всіх уславлено” (Домінік Дерудер, Бельгія, 2000) – сатирично-побутова комедія про епідемію “зірковости”. В контекстові національних фламандських стереотипів, поєднаних з американською ідеологією успіху, сміх викликає механізм одурення людей при створенні “зірок”. У координатах протестантської етики (висока мета виправдовує засоби) автори змушують глядача співчувати досить аморальним діям (як-от кіднепінґ) безробітного чоловіка, що він ставить за мету вивести доньку на “зоряний” шлях.

“Цикута” (Олександр Шапіро, Україна, 2001// У цьогорічному літньому (14) KINO-KOЛІ видрукувані дві рецензії на “Цикуту”: “Нага вечеря в парному “Сейфі” Олега Сидора-Гібелинди і “Всі наркотики світу” Дмитра Десятерика.). Розповідає про ранковий стан міста Києва, побаченого крізь призму наркотичних ілюзій. За жанровим самовизначенням автора, стрічка є “антидрамою в стилі волюнтаристського реалізму”. В картині практично відсутня артикульована мова, хіба що ненормативна лексика та псевдофілософський стьоб, що відбиває позаоб’єктний стан психіки персонажів. Вони матюкаються, пускають через соломинку повітря в коктейлі, отруйний дим з рота в рот і “дурь” у вени. Ця “філософія без матеріалу” є спробою зобразити змісти свідомости у формах самої свідомости, проте свідомости хворої, отруєної наркотиками, яка демонструє деформований світ під звуковий контрапункт традиційно сакральних текстів (рефрени та модуляції повідомлень із фронтів Другої світової, витягів зі стенограми Нюрнберзького процесу тощо), спотворених біблійних асоціацій, що нагадують понівечені фігурки янголів, що ті лейтмотивом виникають протягом усієї картини. Так само, як і муміфікована рука зі цвиком і голкою. Такий собі “абстинентовий синдром”. Незаперечною перевагою фільму є чудова операторська робота (в титрах оператора заявлено як Петра Архангела).

“Дорогою до Еммауса” (Маркку Полонен, Фінляндія, 2001) – метафізичний фільм-подорож – самоідентифікація героя на шляху до батьківської хати. Бурлескна комедія в дусі догматів Ларса фон Трира вписана до контексту культурних мітів, цитат, присмачена модифікаціями пісенних гітів 60-70-х років ХХ століття. Шлях спогадів для героя стає шляхом морального сходження, що й виправдовує біблійні алюзії в назві (Еммаус – місце зустрічі з Христом).

“Містерія про Заступницю” (Гель Арраес, Бразилія, 2000) – фольклорна комедія про двох шахраїв, що їм удається обдурити всіх жителів невеличкого містечка і при тому випросити прощення в Божої матері. Євангельські мотиви середньовічних містерій у фільмові передано за допомогою своєрідного бразильського лубка, де чорношкірий Христос і Заступниця відвойовують у Диявола душі найзапекліших грішників.

“Мамі 100 років” (Карлос Саура, Іспанія, 1979) – сатирично-фарсова комедія про родину, яка готується відсвяткувати в старовинному маєткові 100-річний ювілей улюбленої бабусі. Водночас частина спадкоємців готується вбити стару, аби отримати її землі. Літня жінка знає про підступний план, адже вона всюди, вона наповнює собою землю. “Скільки зайвих жертв» , – промовляє вона, убравшись у халата, розшитого іменами всіх її дітей. Комедія, що Карлос Саура зняв її невдовзі після падіння режиму Франко, вочевидь є метафоричною оповіддю про історичну долю Іспанії.

“Людина кусає собаку” (Ремі Бельво, Андре Бонзель, Бенуа Пельвоорде, Бельгія, 1992) – кримінально-сатиричний фарс. Кіногрупа фільмує злочини серійного вбивці-грабіжника, що той з обережности вбиває “маленьких людей”, таких, як пенсіонери та листоноші. Поступово члени знімальної групи перетворюються на спільників кілера. Цікавий режисерський хід – у фіналі “виживає” лише кінокамера. Картину, зокрема, було відзначено в Канні за операторську майстерність: чорно-біле зображення та документальна стилістика зйомки створюють враження реального репортажу, виправдовуючи ориґінальну назву картини : “Це трапилося поруч”.

“Брат” (Такеші Кітано, Японія, 2001) – ґанґстер з Японії приїздить до молодшого брата в США, де щедро пускає кров американським колеґам. У фільмові смерть – спосіб стосунків між членами банд-сімей, де персонажі висловлюються, вбиваючи. За жорстокість сцен насильства фільм не випущено до прокату в Україні.

***

Фестивальна формула передбачала, що представлені роботи мають бути відрефлексовані в категоріях “комічного” та “жахливого”. Метою заходу було з’ясувати, у чому полягають національні особливості сприйняття смішного й жахливого, і якою мірою репрезентації цих екстрем властиві для вітчизняного кіна. Отже, спробувати окреслити долю та перспективи кіножанрів комедії, трилера й горору в Україні. Реґламентом зустрічей обговорення поділялися на дві частини. Перша – недискусійний “парад монологів” експертів, друга – нелімітована дискусія. Наразі пропонуємо окремі висновки експертів.

М. Іллєнко, визнаючи право будь-якого фесту на власну політику, зауважив, що ця розмова перетворюється на лукаву за відсутности майстрів-практиків – режисерів, які знімають комедійне кіно. “Чому не запросили, скажімо, молодих українських режисерів Володимира Дощука або Віру Яковенко? Можливо, тому, що їхні фільми не викликають рефлекторну фізичну реакцію? Або ж тому, що в програмі заходу взагалі замало українських картин – єдина “Цикута”.

В. Кузьмук, порадівши за український андерґраунд, назвав “Цикуту” фільмом, що дає право прогнозувати майбутнє вітчизняного кіна. Натомість зібрання експертів порівняв із ситуацією “психушки з порожнім басейном”.

В. Заболотна визнала “Цикуту” за величезну сухозлітку, претензію на показ розкутої свідомости, а насправді – виправдання наркоманії. Єдине, що слід поцінувати, то це – роботу оператора.

А. Курков помітив, що Олександр Шапіро був би дуже задоволений такою запеклою суперечкою навколо його картини, яка є насправді документальним фільмом, лише замаскованим під ігровий. Адже естетичних цінностей в ній немає, окрім роботи кінооператора (Київ очима кінокамери, що наче теж “обкурилась”). Фільм зроблений певною соціальною групою з метою заявити про себе. Письменник нагадав, що багато років рівень дозволеного сміху задавався в Україні журналами на кшталт “Перцю”. Кінцем 1980-х відбулася леґалізація гумору, а водночас – леґалізація криміналітету, що призвело до неочікуваних наслідків: леґалізована кримінальна культура задавила леґалізований гумор. Це переконливо доводить, зокрема, приклад телесеріалів останнього часу. Отже, чекаємо, поки суспільство набуде ознак сталости. Бо зараз все змінюється так швидко, що за час створення фільму його тема може перетворитися зі смішної на жахливу. Щодо перспектив українського жаху, то за радянських часів його носіями були картини про війну, зараз на шляхах екранних лякалок спостерігається поступове звикання до криміналізації суспільства.

Є. Головаха помітив, що під час кінопереглядів молоді глядачі намагаються засміятися в непередбачувані моменти – для них екран є джерелом життєлюбства. Це відбувається за законом константности емоцій. Тому фільми жахів не мають великих перспектив ув Україні. Найближчі років 20 зберігатиметься соціальний попит на комедії та мелодрами задля утримання емоційного балансу. А щодо екранного насилля, то існують дві теорії в соціальній психології: прибічники першої стверджують, що екранна жорстокість породжує жорстокість в реальності, а прихильники другої мають протилежну думку, вважаючи, що екранне насилля – надійний спосіб його сублімації.

В. Заболотну порадували вияви національної природи сміху в показаних комедіях: бразильці сміються над страхом смерти, фіни – над власним провінціалізмом, українці – над своєю меншовартістю і тим, що робить нас такими. Сміючись, долаємо вади, адже стаємо в позицію переможця. А ще сміх – це психогігієна.

О. Гамілко зауважила, що сміх допомагає виявити механізм створення дурнів. Для України все властивішим стає викривати глупоту не в конкретній людині, а в суспільстві. Коли ж предметом посміховища стає суспільство, це не відновлює, а калічить.

С. Тримбач вважає, що наш вихід у вільному, не покріпаченому ярмарковому сміху.

Ю. Павленко помітив, що масовий вбивця-естет у фільмові “Людина кусає собаку” викликає в залі не жах, радше сміх, бо етична оцінка його вчинків долається естетичною. У західному світові логічні суперечності прекрасного та жахливого, правди та брехні, наукового-ненаукового та суперечності етично-естетичні знімаються релігійним мисленням. В українському ж кіні знімати сучасні жахи – лише дублювати їх, погіршуючи ситуацію. Наше історичне минуле насправді ще не має адекватного кінематографічного відтворення, водночас саме осмислення вітчизняної історії через категорії жахного та катарсису могло б сприяти національному замиренню.

О. Забужко сказала, що тоді, коли комедія є національно закодованою, трагедія – космополітична, проте існує національна специфіка жаху. Ми – нація “мовчазного жаху”. Згадати б голодомор. Це – не артикульований жах, що довгий час витискувався у позасвідоме. Не озвучена трагедія УПА, ҐУЛАҐу... Ми скинули свою історію на рівні публіцистичного дискурсу, збаналізувавши її. Цікава та ризикована спроба постати віч-на-віч із жахом історії зроблена в “Молитві за гетьмана Мазепу” Юрієм Іллєнком... Щодо національної зорієнтованости комічного, то існують і наднаціональні приводи для сміху. Це продемонструвала програма, зокрема, бразильська та бельгійська комедії. Подібність української прокатної ситуації з бразильською й бельгійською дає підстави перейняти їхній позитивний досвід. На жаль, українську культурну і наукову думку роздирають синдроми соціальної заздрости, що ускладнює процес.

О. Рутковський пообіцяв, що дискусію буде продовжено – наступним кроком стане тотальне опитування членів НСКУ – 1148 осіб з питань, серед яких таке: “Як ви оцінюєте перспективи українського кіна, зокрема, перспективи розвитку жанрів комедії та трагедії”. Передбачається загальноукраїнське опитування (вибірка не менш як 1200 осіб). А на початку наступного року дані будуть оприлюднені...



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com